Суспільство

  ▪   Арсеній Сітніков

Зі школи у військо

Українське військо помітно молодшає: традиційно хтось у цьому вбачає перемогу, хтось волає про зраду.
Матеріал друкованого видання
№ 14 (542)
від 5 квітня

Але факт залишається фактом: дедалі більше молодих хлопців обирає професійну службу в армії. На те є багато причин. Наразі військо може запропонувати конкурентну плату, забезпечення, яке хоч ще не ідеальне, але покращується щодня, соціальні гарантії, кар’єрне зростання. Проте головна причина все ж таки війна, що триває на Донбасі та потребує повної готовності наших Збройних Сил до будь-яких сценаріїв розвитку. А це без молодих, патріотичних та відданих справі кадрів неможливо. Олександр Кудряшов, Саня, як звуть його друзі та колеги, — дуже молоде, навіть юне, 18-річне всміхнене обличчя нової української армії, хлопець із Донбасу, який у шкільному віці пірнув у вир воєнних подій, бо жив у прифронтовому місті. А як тільки став повнолітнім, у день свого народження, пішов до військкомату, щоб потрапити на службу.


15-річний Олександр навесні 2014-го одразу зрозумів, що поява в рідному Бахмуті незрозумілих озброєних людей із символікою сусідньої держави нічого доброго не віщує. Відчуття несправедливості, образи за Батьківщину, малу та велику (бо як можуть не ображати триколори на рідних вулицях і панування хаосу), переповнювали. Але що він, звичайний школяр, міг тоді зробити проти такої відвертої агресії? Лише згодом хлопець таки знайде способи своєї боротьби з нею, такі, що дорослі дивуватимуться й пишатимуться. Але поки що школяр намагався не виходити з дому без потреби, чекав звільнення міста й навіть, приховуючи свої плани від батьків, шукав можливості приєднатися до добровольчого батальйону. На випадок, якщо місто все ж таки залишиться в окупації. Хоча, звісно, через свій вік всюди діставав відмови. «Коли наші війська увійшли в місто, у мене як камінь із душі впав. Я деякий час так радів тому, не знав, як це висловити, що робити», — зізнається Олександр, який уже тоді, сам про те не здогадуючись, розпочав свій шлях до служіння у війську.

 

Читайте також: Не знищувати, а відроджувати


Звільнення рідного Бахмута було дуже важливим для хлопця, але війна тривала, і це було відчутно всюди. Інтуїтивно Сашко шукав можливості хоч якось допомогти військовим, яким навіть трохи заздрив, бо їм вік уже не заважав боронити свою країну на фронті. Тому абсолютно не дивно, що якось, проходячи повз міську лікарню, яка була біля роботи його мами, і побачивши військові машини, вирішив підійти познайомитися з бійцями. У лікарню тоді привозили поранених із передової, згодом там розгорнули військовий шпиталь. Місце, де було багато болю, крові, зброї та всього, що є на війні, але посеред звичайного міського життя. Волонтери гуртувалися саме там. Багато мешканців тоді намагалось оминати його, ніби ховаючись від воєнної реальності. А ось учень дев’ятого класу Саша ховатися не хотів, сам підійшов до військових і став атакувати запитаннями. Як допомогти? Куди його можуть взяти? Звичайно, це дивувало військових, але допитливість привела його спочатку на кухню шпиталю Нацгвардії, де він сумлінно чистив картоплю, а потім уже й до виконання серйозніших завдань. Звичайно, в уяві підлітка його допомога вимальовувала щось на кшталт розвідки чи сміливого захоплення ворожих окопів. Але, якщо для перемоги треба перечистити тонни картоплі, Санька був згодний. Тож уже у 2015 році життя хлопця мало досить чіткий графік: зранку школа, після неї одразу шпиталь, а о дев’ятій домашні завдання. І так тривалий час, бо щодня привозили нових поранених, яким була потрібна допомога не тільки лікарів, а й таких волонтерів, як Саша. Їм треба було комусь розказувати все те, що довелося побачити: Олександр почув тисячі фронтових історій, які були для нього важливішими, ніж штучне, начебто патріотичне виховання, котре традиційно пропонують у школі. Тепер у нього є дуже багато контактів по всій Україні — це друзі, яких він знайшов завдяки війні. Друзі були дуже важливими для нього тоді, бо через свою позицію хлопець втратив усіх своїх товаришів, які виявилися прихильниками «русского мира» та міфічних республік. Складно про це говорити, але окрім просто емоційних суперечок деякі з них вдавалися й до дуже низьких вчинків. Хлопець досі не може забути слова колишніх друзів, які погрожували: як тільки в місто прийдуть «захисники Донбасу», здадуть Сашка першим, аби ті покарали його за «ворожі» погляди.

 

Читайте також: Три смерті, від яких утік Опанасович


Як саме бойовики карають місцевих хлопців за любов до рідної країни, Олександр уже знав: на жаль, трагічних прикладів тоді було дуже багато. Але він не припиняв допомагати армії. Побачивши оголошення в інтернеті про збір громадськості міста на вихідних для виїзду на будівництво третьої лінії оборони, школяр не вагався: це і його справа! Він був першим, хто прийшов туди. Так кортіло якнайшвидше потрапити на справжню військову роботу! Щосуботи та щонеділі Олександр нарівні з дорослими наповнював мішки піском, аби збудувати фортифікаційні споруди на підступах до міста, щоб у разі потужного наступу бойовиків наші воїни мали куди відступити та могли дати відсіч на підході до Бахмута. На щастя, споруди так і не стали в пригоді, а терористи не наблизилися до міста й на метр, що остаточно зруйнувало сподівання колишніх друзів Олександра на швидку розправу. Ба більше, зусилля Саші не лишилися непоміченими. «Пізно вночі телефонує мені директорка. Я вже напружився. Каже, щоб зранку в парадній формі стояв біля виконкому. Дивуюся, нічого ж наче не накоїв», — згадує Олександр день, коли, як виявилося, на сесії міськвиконкому йому та ще одній школярці, яка брала участь у будівництві лінії оборони, міський голова за поданням військових вручив подяки та цінні подарунки. Зізнається, що було приємно, але одразу додає, що робив це зовсім не для цього, у чому не може бути сумнівів. Захист свого міста та країни для нього навіть у такому віці вже був справою честі.


Коли в Бахмуті стали розгортатися події, пов’язані з блокадою торгівлі з окупованими територіями, Олександр, звісно, також був в епіцентрі. І вже там, спілкуючись із колишніми учасниками АТО та активістами, вирішив остаточно: після школи піде до армії, бо вже не може собі уявити звичайного життя, коли навколо війна. Збираючи необхідні документи та рахуючи дні до свого повноліття, яке якраз було після випускних екзаменів, ні слова не казав батькам. Вони дізналися про це того дня, коли йому треба було від’їжджати на полігон на навчання. Хлопець вирішив якомога швидше підписати контракт, аби, як пояснює, не сидіти рік десь у глибокому тилу. Каже, що до суворого розпорядку та армійського життя звик уже приблизно за тиждень на полігоні. Це й не дивно, бо аж занадто довго чекав на те. Що також важливо, нині 18-річний солдат не розчарувався, майже всі його дитячі очікування від служби у війську справдилися. Можливо, інколи хіба що обурюють нездійсненні обіцянки керівництва, але то питання побутові.

 

Читайте також: Морпіх і його щоденники


Після проходження навчання на полігоні Олександра направили в 54-ту окрему механізовану бригаду. І тепер він, як і мріяв, має можливість захищати країну зі зброєю в руках біля свого рідного міста. Інколи випадає нагода навідатися додому, де чекають тато й мама, які вже не ображаються за те, що він нічого не сказав про своє рішення. Але на цьому етапі Олександр зупинятися не збирається й уже поставив собі нову мету — навчання в академії на офіцера-артилериста, щоб продовжити свою службу в Збройних Силах. Немає сумнівів, що хлопець, який у підлітковому віці виявив такі послідовність та впертість у досягнення своєї цілі, самотужки пройшов від дитячих мрій і відчуття несправедливості до усвідомленого служіння в армії, попри всі обставини, пройде й цей шлях.