Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Не знищувати, а відроджувати

Донеччанин Максим Потапчук у ніч на 14 березня 2014 року лежав із розбитою головою в міській лікарні № 17, куди потрапив після кривавої бійні, на яку перетворився мирний мітинг у центрі міста. А в його будинку, що родина недавно придбала, уже шукали «укропа» та «зрадника Донбасу».
Матеріал друкованого видання
№ 12 (540)
від 22 березня

Перебувати в медзакладі теж було небезпечно, тому ще добу Максима переховував у себе греко-католицький священик. У чоловіка не залишилося навіть одягу: був закривавлений і пошматований. Під час бійки біля міліцейських автобусів йому розбили телефон, порізали ножем особисті речі, прапор, який він тільки-но купив собі до дня народження. Далі долю Максима вирішували знайомі та незнайомі люди. Наступного дня одні допомогли придбати квиток на потяг, інші піклувалися про майже непритомного чоловіка вже в купе, наступні зустріли в Києві та відвезли в лікарню, де півтора місяця він лікувався від черепно-мозкової травми.


«Більше я до Донецька так і не потрапив. Там залишився будинок, який ми з родиною тільки придбали, навіть ремонт ще не встигли зробити, речі, спогади, інше життя», — зізнається Максим, який у 2015-му вирішив переїхати з Києва ближче до дому, у звільнений Краматорськ. Перші дні жив просто в церкві Київського патріархату, майже відразу влився в громадський рух: створена ще в Києві організація «Лібері Лібераті» за короткий час стала одною з пізнаваних ініціатив Донеччини. «Я вже більше ніж 10 років займаюся, так би мовити, просвітництвом. Ще до війни разом з освітянами Донеччини ми створили проект «Центр духовності та культури «Джерело», де вивчали й пропагували українську історію й культуру. Опинившись у ролі переселенця, я вирішив сконцентруватися на допомозі дітям, які виїхали з Донбасу через війну. Допомагав організовувати походи в театри, музеї, на різні культурні заходи. І в Краматорську займаюся різноманітними цікавими проектами», — розповідає він.

 

Читайте також: Морпіх і його щоденники


Наприклад, за ініціативою «Лібері Лібераті» та Національного музею історії України відбувся проект «Історія без меж», під час якого науковці з Києва читали skype-лекції для вчителів історії, літератури, художньої культури з Донеччини. Тому що дуже важливо, щоб дітей навчали обізнані та сучасні педагоги, які самі цікавляться та глибоко досліджують українську історію. А проект «Вишиті мрії» уже давно перетворився на міжнародний. Оригінальні вироби, виготовлені руками дітей із прифронтових міст і селищ, продаються на ярмарках не тільки у Львові та Києві, із задоволенням їх купують у Хорватії, Словаччині. Про цей проект Максим розповідає, майже не припиняючи посміхатися:

«Діти не просто вишивають, вони навчаються традиціям, вбирають у себе культурну спадщину, тому ці речі від дітей Донеччини мають дуже позитивну, надто українську, енергетику. За допомогою таких виставок та ярмарків у різних куточках країни й за її межами легше розмовляти про війну. Запитують: «Невже це діти робили?». А ми починаємо розповідати, які діти, чому вони покинули рідну домівку, як живуть, про що мріють. Починається дискусія, люди отримують інформацію з перших вуст, ми знаходимо нових друзів. Зазвичай на виручені гроші купуємо матеріал для наступних робіт, а інколи виконуємо мрію когось із майстринь. Наприклад, я організував ярмарок просто в санаторії в Хорватії, куди поїхав лікуватися та супроводжувати на реабілітації воїнів-атовців. Там купували браслетики, які зробила дівчинка, котра зараз живе в Костянтинівці. На ці кошти вона мріє купити собі укулеле, бо вміє грати на всіх струнних інструментах».

 

Читайте також: Просто «пробігти» тротуарами Просто «пробігти» тротуарами


Проект, який мене вразив, називається «Тату, почитай!». У невеличкому шахтарському містечку Родинське завдяки йому врятували бібліотеку, де місцева влада планувала відкрити пельменну. Книжки для неї збирали майданівці, університети, школи по всій Україні. На базі врятованої читальні й стартував несподіваний проект, де татусів учили читати книжки своїм дітям.


«Ми опитали майже 700 батьків і були вражені: майже 60% із них ніколи не читали книжки дітям! — розповідає Максим. — Тому вирішили не просто заохотити, а навчити їх це робити, а дітей — вимагати від татусів такого задоволення! Тренінги відбувалися в невеличких групах, і ми були вражені, бо дуже швидко ті, хто вважав читання для дітей неможливим через втому на роботі, зізналися, що це виявилося своєрідним відпочинком і релаксом! А головне — кожен із них дістав список сучасної української дитячої літератури, яку можна замовити в інтернеті. Бо в невеличких шахтарських містах із цим велика проблема».


Торік напередодні іспитів та випускного балу від прямого потрапляння ворожого снаряда згоріла школа в прифронтовій Красногорівці. Ніхто не постраждав, але виявилося, що дев’ятикласникам просто нема де відсвяткувати закінчення школи. Тоді Максим разом із Національним музеєм України почав шукати меценатів, котрі допомогли б улаштувати дітям свято. І знайшли. Школярі поїхали до Маріуполя, де святкову вечерю їм організували у військовій частині, а як подарунок вони попросили... похід до книгарні! «Не на море чи в розважальний центр, а саме до книгарні! Казали, що колись вони потрапили в книжковий магазин, але часу, щоб роздивитися книжки, не було. Тому ми виділили кожному з випускників по 300 грн, на які можна було придбати книжку на власний розсуд. І вони пробули там майже три години! Один хлопчик підійшов і спитав, чи можна купити дороге видання. І показує «Аеропорт» Лойка. Звісно, ми дозволили взяти його та дитячу книжку для молодшого брата, хоч це трохи й перевищило ліміт. Діти були в захваті!».

 

Читайте також: «Це мине»


Уже рік як Максим Потапчук керує краматорським «Пластом». За цей час у приміщенні, де розташований осередок, був зроблений ремонт за гроші місцевих і французьких меценатів, а діти стали активними учасниками різноманітних подій: на Різдво пройшли з вертепом державними установами та підприємствами, відсвяткували 20-річчя «Пласту», будували годівнички для птахів, зустрічали Вогонь із Єрусалима. Наступного року планують розширення: до своїх лав залучатимуть школярів місцевої гімназії, яка буде опорною школою.


Здавалося б, за такого ритму життя в Максима, мабуть, не вистачає часу навіть на відпочинок. Але нещодавно друзі та знайомі несподівано дізналися, що він ще й аграрій! На невеличкому полі на Фастівщині, де його предки жили ще з позаминулого століття, він відкрив родинне підприємство, де вирощує спеції та лікарські трави. Цікаву продукцію з першого вражаю під маркою «Трава.ua», яку Максим рекламує через соцмережі, уже купують друзі та знайомі з усієї України: це і звичайні м’ята та меліса, кропива та чебрець, і екзотичні види чаю.

 

Читайте також: Почати з нуля

 

«Це не тільки еко-, а ще й соціальний бізнес, бо на своєму досвіді хочемо показати, що волонтерські проекти треба підтримувати, інакше на одному ентузіазмі довго нічого не протримається. В Україні традиції філантропії дуже давні, згадайте хоча б Ярослава Мудрого чи Мазепу. Тому ми закликаємо приєднуватися до нас. 15% прибутку «Трава.ua» спрямовується на підтримку нашого Міжнародного волонтерського проекту «Вишиті мрії», 10% — на освітню роботу зі школярами в літніх таборах і школах для збільшення практичної користі шкільних занять із гуманітарних і точних дисциплін (зокрема, економіка, екологія, біологія, хімія, фізика), підвищення рівня екологічної освіченості учнів щодо вирощування корисних рослин, енергоефективних технологій, добрив, розрахунку витрат, вироблення свідомого ставлення до довкілля, підвищення рівня мотивації учнів до створення дружніх до довкілля господарств».


Але це був би не Потапчук, якби не мав амбітних планів навіть на початку бізнесу. Уже є домовленість із мешканцями села Олександро-Калинове, що на одній із їхніх ділянок вирощуватиметься кропива чи коріандр. Цього літа вже заплановано екскурсії для школярів і підприємців на плантації Фастівщини, а потім, як Бог дасть, і на Донеччині буде повноцінний філіал. І, звичайно, улюблене просвітництво: «Я хочу показати, що земля — це не тільки важка брудна праця, а й екологічний, технологічний бізнес, який може приносити гроші та задоволення. Шукатимемо позитивні приклади в Україні та по всьому світу. Уже є попередня домовленість із лектором з Ізраїлю, який розповість про розвиток малого аграрного бізнесу. Сподіваюся, ми потихеньку мінятимемо ставлення до нашої землі: не знищувати, а відроджувати».