Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Похорон під канонаду

М. був завідувачем кафедри. Такий класичний викладач, мав прекрасну бібліотеку, мешкав неподалік університету. Костюм на всі часи, конференції, студенти, статті... Цікаве життя, яке могло б тривати ще дуже довго. Так, молодість уже була позаду, але за його ритму життя так можна було б працювати ще зо два десятки років…

Улітку 2014-го він не поїхав із міста. По-перше, наївно думав, що не може бути так погано, а по-друге, дружина почувалася не дуже добре, щоб кудись її перевозити. І вони залишилися. Жартували, що в гаражі є підвал на випадок, якщо знадобиться пересидіти якийсь час. Так, їх кликали до себе родичі, але вони твердо стояли на своєму: дім і життя цінували найвище. І знаєте, сталося несподіване. У серпні його дружина померла. Не можна сказати, що дуже хворіла. Чоловік не міг навіть подумати, що таке може статися. Причину смерті ніхто не пояснив, про розтин тіла навіть не йшлося. Нібито були підозри на онкологію. Але не смерть дружини стала найстрашнішим кошмаром, а те, що було після. Він усе ще не міг оговтатися, а треба було дуже швидко братися за справу: домовлятися про труну, похорон, могилу. Спека тоді стояла страшна. Сморід від мертвого тіла пішов по квартирі уже в перший вечір. Перебувати поруч було нестерпно, що вже казати про сон. І чоловік переніс її в гараж — там нібито було не так спекотно.

 

Він був звичайною людиною, але виявилося, що навичок життя в умовах війни не мав. У його домі лежить мертва людина, його дружина, яку він, до речі, любив. А всі ж виїхали. Куди бігти, де когось шукати? Стріляли страшенно, вийти не можна, не міг знайти копачів могили. Йому порадили якихось п’яниць, пішов по них (зв’язку ж не було, а транспорт ходив лише зранку), привіз на кладовище, і почався обстріл. Ті п’яниці пригадали в лайці всіх його пращурів, як тільки вміли, ненормативно, мовляв, ні, такі гроші нам не потрібні. І тоді чоловік сам узявся за лопату. Тоді як нічого важчого за ручку в руках уже років тридцять не тримав. Якби не війна, звернувся б до профспілки, там усе влаштували б, гроші виділили б, він ні про що не дбав би. А тут… Другий день минає, а в нього мертва дружина в гаражі, розпеченому, мов консервна бляшанка на вогні… Думав там, у гаражі, її й поховати: спустити в погріб, у якому вони збиралися пересидіти на початку літа, і зачинити… На третій день тіло все-таки поховали. Але він уже майже збожеволів, ледве живий був від біганини, страхів, матюків, нестатку людей та вибухів навколо. То був не похорон, а спасіння. Все нашвидкуруч, без високих слів, сліз та спогадів.  

 

Після того не міг заходити в гараж. З психікою ніби все нормально, але в гараж зайти не наважується, а надто як пригадає, що хотів там тіло лишити в підвалі… І знаєте, невдовзі чоловік помер. Наче й здоровий був і фізично, і психічно, а зламався. Постарів дуже, мовчазним став. Усе перевернулося. Усі його уявлення про людяність, статус, стан речей, про добро і зло, як у казках. Так, він був нормальний, добре пам’ятав, як любив і її волосся, і її запах усе життя. Але ж після подій того літа все перевернулося… Не міг згадувати, як схопив лопату, коли стріляли, як його матюкали ті п’яниці, як став копати, а земля така суха, потріскана, він і за тиждень не впорався б…

 

Читайте також: Міфи про Москву і Станицю

 

Чоловік помер майже одразу. У місті вже і світло було, і вода. Поїхав до сестер за кордон. Усе вмить утратило сенс. І кар’єра, і квартира, і майбутнє, і шикарна бібліотека, яку вони з дружиною все життя збирали. Тільки встиг доїхати й одразу помер. Не витримав того літа. Літа, яке не повз його життя пройшло, а навпростець.

 

А. був одружений. Нормальна, сучасна родина, не гірша, ніж у людей. Їм із дружиною по сорок років. Єдине — він пізня дитина в батьків, і того літа старенькі вже заслабли. Ніби недовго їм лишилося після інсультів: так, у них усе на двох виходило, хворіти чомусь теж. Але за нормального догляду так роками можна жити-існувати. Дружині все це було не до вподоби. Старі, чужі, а ще й лежачі. Вона одразу провела лінію: твої батьки, твої й проблеми. Він не дуже й наполягав на чомусь. Цінував власну родину, а батьків було страшенно шкода: вони ж безпомічні, мов діти. Одному підгузок поміняти, іншого нагодувати. Старенькі не дуже щось і просили, розуміли, що обтяжують своїм життям. Але дружина вчинила дивно: чомусь заявила на нього місцевим «військовим». Нібито він когось там критикував уголос і комусь симпатизував не з тих… І його забрали. Крові багато з нього попили тоді «на підвалі». Поки виправдовувався, дружина виїхала сама й вивезла з квартири все, що тільки змогла. Таке собі розлучення по-новому.

 

Читайте також: Видатна освіта

 

Коли вийшов, не дуже розраховував, що знайде батьків живими. Вчинок дружини здивував, але він її чомусь розумів: якби почали домовлятися й ділити речі, все це було б дуже довго й нервово, а так усе по її вийшло. Він із батьками, а вона в Україні з тим, що змогла вивезти з нажитого за роки подружнього життя. Так він і живе. Підгузки, кашки, ліки. Як нянька. Каже, дуже багато крові з нього випили того літа місцеві «вояки». Він їм про батьків, а вони йому «чому не воюєш…» Чоловік не дуже охоче про все це говорить, бо не всі зрозуміють. Єдине — знає, що живуть батьки завдяки йому, між їхнім життям і його стоїть знак рівності. Ніколи не подумав би, що отак митиме, перевертатиме, готуватиме, пратиме, втішатиме. Хоча, може, це і є сенс життя? Хто його знає.

 

Кажуть, зараз про кожну людину в «республіці» можна було б зняти кінострічку. Були б страшні драми за сюжетом і прекрасні за своєю правдивістю. За кожним, хто тут живе, стоїть історія. Нечасто люди хочуть її пригадувати. І не тільки вголос, а й про себе. Такі собі незакінчені сценарії незнятих фільмів, у яких вже не розбереш, хто свій, а хто чужий. Єдине — усі можна на «Оскара».