Суспільство

  ▪   Максим Віхров

Арифметика злиднів

Наскільки поширена бідність в Україні, чим вона загрожує і чи є шанси її подолати?
Матеріал друкованого видання
№ 9 (537)
від 1 березня

Оцінити реальний рівень бідності в Україні — завдан­­ня не з простих. Найочевидніший спосіб «промацати» її — зіставити доходи населення з прожитковим мінімумом. Однак у наших реаліях надійність цього методу сумнівна. Передусім тому, що значна частина людей зайнята в тіньовій економіці, тож про їхні доходи можна лише здогадуватися. Та й установлений в Україні прожитковий мінімум небезпідставно вважають заниженим. Нагадаємо, з 1 січня 2017-го цей показник залежно від категорії населення становить від 1373 грн до 1860 грн, тобто близько $60 на місяць, або $2 на день. Згідно з міжнародними критеріями, якщо особа має у своєму розпорядженні менше ніж $1,9 на день, ідеться про екстремальну бідність — стан важкої депривації базових людських потреб. За розрахунками ООН, у країнах Центральної та Східної Європи поріг монетарної бідності становить $5,05 на день, тобто понад 4000 грн на місяць.


Того, що український прожитковий мінімум не відповідає дійсності, у Мінсоцполітики не заперечують. Ще наприкінці 2016-го очільник відомства Андрій Рева констатував, що реальний прожитковий мінімум перевищує законодавчо встановлений приблизно удвічі. Цей дуалізм відображається навіть в офіційній статистиці. За оцінками Держстату, за підсумками 2016‑го доходи, нижчі від установленого законом прожиткового мінімуму, мало лише 3,8% населення, але коли йдеться про фактичний, то цифра зростає до 51,1%. Оскільки соцстандарти розраховуються відносно прожиткового мінімуму, така невідповідність вже сама по собі породжує бідність. Особливо це стосується пенсіонерів, більшість із яких живуть на $2,5–3 на день, тобто перебувають на межі екстремальної бідності. До категорії бідних належать також ті, хто отримує мінімальну зарплату, навіть після її торішнього підвищення. Виходячи з даних Держстатистики, таких небагато (6,6% серед офіційно оформлених штатних працівників), адже на початок 2017-го середня зарплата в Україні становила 8777 грн. Однак адекватність цієї цифри можна поставити під сумнів, якщо брати до уваги тінізацію ринку праці. Та й узагалі такі підрахунки не надто надійні, оскільки дають уявлення лише про «середню температуру по палаті», а не про життєву ситуацію конкретних людей.

 

Читайте також: Краще, ніж полова


Набагато більше відомостей про становище українців дає обстеження домогосподарств, яке регулярно проводить Держстат. За даними станом на ІІІ квартал 2017-го, 51,3% сукупних витрат середньої української родини припадає на харчування (без урахування алкогольних напоїв). Згідно із загальноприйнятими інтерпретаціями така структура витрат свідчить про бідність, а не про завищені апетити споживачів. Для порівняння: звичайна родина в США витрачає на їжу 6,4% своїх доходів, Канаді — 9,1%, а в злиденних Кенії та Камеруні — відповідно 46,7% і 45,6%. Крім того, у 2016-му 4,1% українських домогосподарств (відповідно до зібраних Держстатом самооцінок) не могли забезпечити себе навіть достатнім харчуванням, а 44% могли лише ціною урізання або повної відмови від інших витрат. Зіставну картину дають і соціологічні опитування. Так, за даними Research & Branding Group, у 2017-му кожен другий українець заощаджував на одязі та взутті (56%), харчах (50%), а також дозвіллі (47%).

Згідно з міжнародними критеріями, якщо особа має у своєму розпорядженні менше ніж $1,9 на день, ідеться про екстремальну бідність — стан важкої депривації базових людських потреб. За розрахунками ООН, у країнах Центральної та Східної Європи поріг монетарної бідності становить $5,05 на день, тобто понад 4000 грн на місяць


Таким чином, проблема бідності має і немонетарний вимір, виявляючись в обмеженні доступу особи до матеріальних благ та послуг, необхідних для підтримання прийнятого в цьому суспільстві способу життя. Тому до індикаторів бідності, за міжнародними критеріями, належить неможливість мати в господарстві телефон, телевізор, автомобіль, дозволити собі раз на рік тижневу відпустку поза домом тощо. Крім того, бідність пов’язана із соціальною ексклюзією, тобто неможливістю реалізувати права на медичну допомогу, освіту, працю і т. ін. Об’єднати монетарні та немонетарні критерії в Україні спробували на офіційному рівні в червні 2017-го. Тоді спільними зусиллями Мінсоцполітики, Мінекономрозвитку, Мінфіну, Держстату та НАНУ було створено й затверджено Методику комплексної оцінки бідності, тож скоро ми отримаємо об’єктивніші відомості про масштаб проблеми. А поки що, коли міністр Рева оцінює частку бідних у 39,4% (станом на 2017-й), ця цифра не видається перебільшеною.


Руйнівний вплив злиднів на життя людини загальновідомий, але їхні наслідки виходять далеко за межі індивідуальних доль. На макрорівні бідність може бути не лише наслідком, а й водночас причиною економічного відставання країни. По-перше, висока частка бідного населення підриває потенціал внутрішнього ринку збуту. Сьогодні Україна, за оцінками експертів Всесвітнього економічного форуму, серед країн із низькою споживчою базою, а отже, вона менш приваблива для інвесторів та міжнародних торгівців. Ведення власного підприємництва також суттєво ускладнюється. За даними опитування серед промислових підприємств, проведеного наприкінці 2014-го Інститутом економічних досліджень та політичних консультацій, найбільшою перешкодою для їх розвитку був саме низький попит на продукцію. Від цього потерпало понад 67% малих, близько 60% середніх і 57% великих підприємств — навіть більше, ніж від несприятливої політичної ситуації. Корупція, регуляторний та податковий тиск, недоступність кредитів та інші проблеми дошкуляли підприємцям значно менше. Зіставні цифри дають й інші дослідження. Так, за даними USAID, головними проблемами малого та середнього бізнесу у 2015–2016 роках були низький попит на продукцію та політична нестабільність.

 

Читайте також: Від бідності до багатства


Окрім економічних проблем бідність породжує цілу низку негативних соціально-демографічних наслідків, зокрема підриває людські ресурси країни. Вже сьогодні середній вік українських чоловіків становить більш як 37 років, а жінок — майже 44. Загалом це відповідає європейським демографічним тенденціям, але українці старіють ще й через загрозу матеріальної скрути, що стримує народжуваність. За оцінками уряду на 2015 рік, наявність однієї дитини підвищує ризик відносної бідності на 17%, трьох і більше — на 42%. Даються взнаки незабезпеченість значної частини молоді житлом, нерівномірна доступність інфраструктури тощо. Злидні зводять нанівець і левову частку заходів з охорони здоров’я, оскільки біднота всіх країн віддає перевагу лікуванню гострих станів, а не терапії та профілактиці захворювань. І це не безоглядність, а вимушена стратегія виживання: в умовах хронічного браку коштів горизонт планування наближається до мінімуму. Або, як писав Джордж Орвелл, «бідність знищує майбутнє». Аналогічним чином вона впливає й на освітній рівень: батьки, яким не вдається вчасно інвестувати в якісну освіту своїх дітей, автоматично зменшують їхні шанси поліпшити своє матеріальне становище й піднятись із соціального дна.

 


Є в проблеми бідності й політичний вимір. Люди, що перебувають у матеріальній скруті, легше піддаються на різні форми підкупу з боку політиків та держави. Саме вони є чутливим до передвиборчої гречки, популістських рішень уряду та обіцянок «покращити життя вже сьогодні» електоратом. Крім того, всупереч марксистській догматиці, це найінертніша та найконсервативніша частина суспільства, оскільки будь-які струси загрожують зробити її життя геть нестерпним. За даними Фонду «Демократичні ініціативи», лише 7% українців готові терпіти зниження рівня життя заради майбутнього успіху реформ скільки треба, 21% — не більш як рік, а 37% не готові взагалі, бо їхнє становище нестерпне вже зараз (решта не вірить в успіх реформ узагалі). Дорікати нужденним браком самосвідомості не варто, оскільки скрута деформує і світогляд. Як свідчить World Values Survey, носіями цінностей самовираження є молоді, освічені та матеріально забезпечені українці, що мешкають у мегаполісах.

 

Саме цей прошарок — рушій змін у країні, натомість більшість українців є носіями цінностей виживання, у центрі яких економічна та фізична безпека. Про боротьбу з бідністю українська влада говорить від перших днів незалежності, розробляючи різноманітні програми. З березня 2016-го в Україні діє ухвалена Кабміном Стратегія подолання бідності, розрахована до 2020 року. Вона передбачає величезну кількість заходів, починаючи зі стимулювання зайнятості та підвищення мінімальної зарплати й закінчуючи розвитком інфраструктури у сільській місцевості та підтримкою переселенців з окупованих територій. Завдяки реалізації Стратегії вже у 2018-му кількість людей із доходами, нижчими від фактичного прожиткового мінімуму, має зменшитися майже удвічі: з теперішніх 39,4% до 23%, а у 2020-му — до 15%. Завдання видається досить амбітним.

 

Читайте також: Без зайвої скромності. Чи прагнуть українці ставати успішними й заможними

 

Але для того, щоб заходи з подолання бідності були ефективними, потрібен передусім економічний ресурс. Як стверджує голова Ради НБУ Богдан Данилишин, українська економіка може зростати на 4–6% щороку. Однак реальна динаміка сьогодні становить близько 2%, що суттєво обмежує простір для маневру. Вже зараз у керівництві НБУ вказують, що збільшення мінімалки в нинішніх умовах загрожує зростанням інфляції.


Проте долати злидні заважатиме не лише брак коштів, а й інституційна слабкість держави, яка не дає змоги максимально ефективно використовувати наявні ресурси. Тому бідність, попри всі її негативні впливи, все ж таки є проблемою другого порядку, тоді як на першому місці створення дієздатної державної машини, налаштованої на економічне зростання. Верховенство права та функціональність судової системи, відсутність корупційно-олігархічних втручань у політику та економіку, наявність механізмів для капіталізації ресурсів країни є складовими механізму примноження національних багатств. Без цього подолати бідність неможливо — хіба що тимчасово зменшити її коштом майбутніх поколінь. Тому сумнівно, що в майбутньому на нас чекають якісь радикальні зміни. Втім, упродовж ХХ століття українці виявили дивовижну здатність виживати не просто в скрутних, а в несумісних із життям умовах. І за підсумками 27 років незалежності очевидно, що цих навичок ми не втратили, а отже, запас міцності в нашої країни ще чималий. Питання лише в тому, наскільки великим є запас терпіння громадян.