Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Побудова «православного суспільства». Досвід «ЛНР»

Коли минуло понад три роки, вже можна підбивати певні підсумки у власному житті в «республіці» та в житті самої «республіки» за цей час. Перше, що чомусь кидається мені в очі найбільше, це показова релігійність нового життя колишньої Луганської області. Здається, це було описано в Ремарка, коли за армією мандрував військовий священик та штат проституток.

Сучасна «армія» та люди в рясах нерозривно пов’язані. Не відбувається жодного місцевого свята без представника церкви. Три роки тому мій керівник пояснив всьому колективу, що при Україні ми були світським суспільством, а зараз стаємо православним. Тоді ще хтось пожартував, що, не виходячи з роботи, ми зможемо тепер відмолювати наші гріхи.

 

Місцевий телеканал дуже полюбляє запрошувати на передачі місцевих священиків. Вони стали медійними персонами, як зірки шоубізу на зразок Бузової. Вони зараз скрізь. Вони вже звично дають інтерв’ю, гарно тримаються перед камерами, коментують події, дають релігійну оцінку негативним діям України. Це як мода на астрологів чи психологів колись. Є навіть улюбленці з людей у рясах, яких запрошують на всі «військові» нагородження, похорони, вручення знамені полку…

 

Читайте також: По колу

 

Думаю, потрапити в таку обойму «військових» улюбленців — це певне професійне щастя. 14 лютого я бачила неприємну картинку, коли з місцевої філармонії виходили старі з трояндами — по одній у руці. Це був день визволення Луганська 75 років тому від німецької окупації. Із цієї нагоди відбувся великий концерт, на який набрали молодь для масовки та охочих безплатно переглянути виставу пенсіонерів. Ці старі з трояндами, які пішки діставалися до зупинки, викликали страшний жаль: йти вгору було важко, вони спиралися одне на одного. Чому не подбали про транспорт для них, якщо це ветерани? Невже вистачило грошей лише дати їм по троянді зі сцени, аби показати це потім у вечірніх новинах? На тлі такої картинки різко виділився молодий, міцної статури священик. Він жваво вибіг із філармонії, сів у Mitsubishi з водієм та легко подолав перешкоди, поки інші йшли вгору проспектом Пархоменка. Якщо бувають гарні часи в житті, то для священнослужителів вони саме зараз — це їхній професійний злет. Їх запрошують на відкриття пам’ятників та меморіальних знаків, на нагородження, свята, концерти, до дітей та на телебачення. І що краще говорить святий отець, то більше шансів потрапити в цю обойму «державних» улюбленців. Як не пригадати старий радянський анекдот про розмову великого партійного боса з керівником у рясі: «Сину мій, а дайте нам комсомольців на будівництво храму, а вам за це воздасться». — «Добре, отче, я дам, то й ви нам дайте монахинь у бані попаритися».

 

Ще одна риса: тема нетрадиційної орієнтації знову табу. Знову в мові з’являються образливі «діагнози» «гоміків», штампи, огида, неприйняття… При мені сьогодні молода жінка наголосила: «Це хвороба, їх треба ізолювати — це моя думка». На День закоханих соцмережами поширювали плакат «Наше свято — День сім’ї та вірності — 8 липня, а День закоханих нехай святкують геї». А чи знаєте ви, що гей-рух починався з організації «Наш світ» саме в Луганську ще в дев’яності? Це був перший такий рух узагалі в Україні. Тоді, коли почали вперше говорили про ВІЛ та СНІД, свобода слова лише починалася. Організаторами були молоді, амбітні, енергійні хлопці, вони багато чого досягли за цей час. Організація здобула світове ім’я, виграла безліч грантів із профілактики інфекційних захворювань, що передаються статевим шляхом, видавала свою газету, працювала з найкращими фахівцями: медиками, психологами, соціальними працівниками. Потрапити працювати в проекти цієї організації можна було за конкурсом, це давало гарний кар’єрний старт, бо роботі часто передувало цікаве навчання в Києві. Звичайно ж, православне суспільство з темою родинної вірності ніяк не може заплямувати себе гей-рухами… Хоча всі ті, хто колись працював у «Нашому світі», давно покинули місто, а інші мовчать.

 

Читайте також: Невдоволених немає

 

Дивна річ із самоосвітою. Я не кажу про вищу освіту: тут усе показово прекрасно. Я кажу про курси підвищення кваліфікації, про тренінги чи семінари — цього раніше в місті було на всі смаки. Зараз ви навряд чи знайдете щось. Я не чула, щоб узагалі відбувалися тренінги чи то навчання персоналу. На запитання відповідають скупо: «Тут би вижити». Всі ці ознаки на зразок корпоративних свят, навчання, коучингу, мотузкових тренінгів, виїздів на природу залишилися в минулому. Та і яка природа зараз, де? Навряд чи хтось відважиться на це на замінованій території. Зараз багато в кого єдина мета — вижити. На інше немає сил, грошей, часу, бажання, можливостей… А якщо треба пройти курси підвищення кваліфікації? Все це дуже важко. Легше вступити зараз до вишу, аніж знайти можливість пройти якісь курси із сертифікатом. І, переглядаючи вакансії, я помічаю власну боязкість: за ці три роки я втратила певні професійні навички, не розумію деяких термінів, про щось можу лише здогадуватися. Ніколи не була боязкою, шукаючи роботу, а зараз думаю, що просто не зрозумію роботодавця, бо три роки стою на місці, не рухаючись нікуди. Хоча, може, щось таке відчуває кожна жінка після декретної відпустки.

 

Справа життя. Умовно назвемо її так. Я втратила орієнтири, з якими раніше не мала жодних проблем. У мене була робота, проекти, був цікавий колектив, поїздки, плани, навчання… Круговерть цікавого життя. А зараз пливу за течією. Так, я виховую дитину — заспокоюю себе цим. Під час колишнього темпу життя не змогла б цього собі дозволити. Але це знову дивна річ: я виховую дитину, але не маю можливості поїхати з нею на море, не можу вигадати розваг у місті, не знаю, куди сходити у вихідні, бо ми були вже скрізь багато разів. Я збираю інформацію про щось нове та цікаве для дитини та радію: десь можна за гроші прикрашати торти, а в неділю буде святкування Масляної перед торгівельним центром — млинці, безплатний чай, конкурси… Обираючи щось, ти щось обов’язково втрачаєш. Обравши дім, я втратила обрії. Обравши власне місто, я закрила перед собою майбутнє. Виходить, не можна так, щоб усе було відразу без обмежень. Чи треба просто радіти тому, що ти є, живеш, можеш обирати щось. Справді, порівняння та спогади зараз — найгірша річ.