Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

До бабусі в «ЛНР»

Здавалося б, як війна в Луганську може позначитися на вихованні дітей?

Я не кажу про стилі чи напрями виховного процесу. Я кажу про мутацію форми сучасної родини, що цілком могло б стати темою доповіді чи наукового дослідження: мотиви, принципи виховання, наслідки в контексті цієї війни… Вже вкотре помічаю дивну й доволі типову тенденцію: до «республіки» на виховання до бабусі та дідуся відправляють онуків.

 

Думаю, комусь це здасться парадоксом: відправляти дітей не подалі від війни, а саме в зону небезпеки, туди, де ще гинуть люди, вимикають світло, є проблеми з водопостачанням. Але все це глобальні речі, а в контексті маленької родини, у якій діти подалися шукати кращої долі, скажімо, до Росії, ситуація доволі типова. Батьки дитини прагнуть оформити громадянство, осісти та вкоренитися на новому місці й у новій країні. Вони проходять усі етапи випробувань міграційною службою, щодня працюють по 12–14 год, аби мати гроші на оренду житла, харчі, життя. На дитину за таких умов не лишається ні часу, ні сил. Я не кажу, що хтось із них поганий батько чи матір. Я кажу лише про те, що часу бути батьками просто не лишається.

 

Читайте також: Під підозрою

 

Мої приятелі поїхали аж до Челябінська. Винайняли кімнату, довго шукали роботу. Знайшли те, що забирало в них усі сили та весь час. Грошей вистачало лише на те, щоб платити за орендоване житло та скромно харчуватися вдома: супи, каші. Стали помічати, що робота та дорога «з’їдають» по 14 год щодня. Єдиний вихідний — неділя. Цього дня єдиним їхнім бажанням було відлежатися і нікуди не виходити. По обіді починали поратися по господарству: жінка готувала на тиждень, прала, прибирала. Можна було б піти десь погуляти містом, посидіти в кав’ярні, але на це потрібні гроші. Він мив машини, їй «пощастило»: продавала товари по телефону в якійсь дуже сумнівній конторі. Їм вистачило півроку, аби зрозуміти, що в такому житті немає жодного сенсу. Подружжя чекало на фінансову підтримку батьків із Луганська замість того, щоб допомагати самим. Аби повернутися додому, теж потрібні були гроші. Той період свого життя тривалістю півроку вони пригадують як катастрофу, як велику авантюру. Додому повернулися схудлими та дуже втомленими… З обновок светр і сумка. Все, що змогли дозволити собі за півроку. Іноді сумніваються, мовляв, треба було ще почекати, більше працювати чи пошукати кращу роботу… Але на той час вони почувалися нікому не потрібними в тому Челябінську.

 

Єдиний родич, до кого їхали туди з Луганська, дорікав їм, що вони не дуже старалися, погано шукали, що їм забракло сил боротися далі. І порівнював їхній стан із радянським періодом, коли можна було мігрувати між республіками по великих підприємствах, отримати кімнату в гуртожитку, стати в чергу на житло. Але то були часи його молодості, коли справді можна було чогось досягти. Зараз, на жаль, у житті вже кожен сам за себе, а на таких переїжджих із Донбасу дивляться відверто не дуже дружньо. Хтось не приховує свого ставлення, мовляв, «понаїхали», хтось каже, що тут і своїм ніде працювати, хтось дорікає, що самі винні в цій війні. І постійно виходило, що ти не жертва ситуації, а, навпаки, винен у всьому, що відбувається з твоїм містом, твоїм життям, твоїм майбутнім…

 

То як виховувати дітей, коли робочий тиждень у найкращому разі триває шість днів на тиждень, а робочий день — 12 год (а ще 3–4 год на дорогу)? Я знаю багатьох, хто саме з цих причин відправив дітей до батьків у Луганськ. Обрали найзручніший сценарій: старше покоління виховує онуків, а батьки заробляють гроші. Справді, такий сценарій має сенс. У Луганську є власне житло, комуналка тут показово дешева. А ще майже безплатні дитячі гуртки, школа близько від дому, родичі, харчі коштують стільки само, як у Росії. І якщо батьки дитини працюватимуть там і відправлятимуть гроші сюди, житимуть бодай якось усі. Цей варіант просто розв’язує руки. І так може тривати безкінечно.

 

Читайте також: Заборонена Україна

 

Я знаю родину, у якій дитина вже три роки не бачила матері. Приїздити сюди дорого, а відпустка лише за власний кошт. Так, жінка щомісяця надсилає гроші, спілкується з дитиною через Skype, але приїхати поки що не може: на це ще не заробила. До речі, дідусь і бабуся не можуть дозволити дитині тут ані музичну школу, ані гуртки, бо не мають жодної зайвої копійки за душею. Цукерки купують тільки на свята, фрукти — розкіш, одяг дитині беруть лише в комісійних магазинах. То в чому сенс такого життя? Матір там, дитина тут, грошей так мало, що будь-який форс-мажор — катастрофа.

 

Є більш вдалі варіанти, коли, наприклад, дідусь ще має роботу, а бабуся виховує дитину. І вони можуть їй дозволити гуртки, секції, фрукти, навіть море влітку. Але такі випадки трапляються нечасто, це радше виняток. Типовий варіант — жити доволі скромним, середнім життям, не дозволяючи собі нічого зайвого, бо навіть таке існування обходиться недешево. Ті самі гуртки насправді зовсім не безплатні: заняття музикою коштуватиме 500 руб. за рік, танці — 300 руб. за місяць, спорт — 350 руб., студія розвитку в «державному» будинку творчості — 450 руб. за місяць. А ще гроші на проїзд. Якщо скласти все докупи, то набігає чимала сума. Принаймні я знаю тих, хто не може дозволити собі таку розкіш, навіть якщо це офіційно «безплатно».

 

Коли ж вести дитину на якісь приватні заняття, то, наприклад, айкідо коштуватиме 700 руб., танці — 500 руб., студія розвитку — 200 руб. за заняття. Щоб дозволити собі це, потрібні стабільний дохід, час і здоров’я супроводжувати дитину на гуртки. І війна тут майже ні при чому. Хоча я знаю нетипову родину, яка вивезла з Луганська до Росії матір, щоб вона гляділа онуків та поралася по господарству, доки батьки влаштовують своє життя: працюють, заробляють на іпотеку, оформляють громадянство. Бабуся справді робить усе це, але важке то життя: усі разом в орендованій квартирі, конфлікт поколінь, брак часу, сил… Гріє лише те, що вони разом, що не розлучилися. І це радше вже нетиповий приклад родинного укладу.