Суспільство

  ▪   Станіслав Козлюк

Почати з нуля

Ранок понеділка на Новому базарі в Одесі. Між торговими рядами, забитими овочами, молоком, олією та іншими необхідними в кожному господарстві речами, ходять покупці.
Матеріал друкованого видання
№ 7 (535)
від 15 лютого

Зважаючи на час, 10-та ранку, їх не так уже й багато. Бігають місцеві дворові пси, вичікуючи подачок. У глибині ринку, де людський трафік ще менший, у невеличкому кіоску 2×2 м готують чебуреки. Власне, він майже нічим не відрізняється від десятків чи сотень таких кіосків у місті. Але тут працює Наталя Панфілова. Переселенка з Авдіївки. А її чебуречну за нагоди рекламують своїм друзям і знайомим. Кажуть, чебуреки смачні.


— Доброго ранку. Так, поки що з м’ясом є, — усміхаючись, каже Наталя. — Вам один?
— Так, із м’ясом, як завжди, — мовить жінка середніх років, простягаючи 10 грн.
— Тримайте. Постійним клієнтам знижки, — і далі всміхаючись, каже Наталя. — Гарного вам дня!


Свою роботу вона починає о 10-й ранку й смажить чебуреки години до 15–16-ї. І так щодня. На спілкування в неї майже немає часу: на столі з нержавійки жінка безперервно місить тісто, розкатує його й наповнює різним начинням: яловичиною, куркою та грибами, бринзою з помідорами. Каже, ідеї підкидають клієнти. То одну начинку запропонують, то іншу. Але найпопулярнішими все одно лишаються чебуреки з бринзою (на Донеччині їх ще називають грецькими). Саме вони зараз і шкварчать у фритюрниці. А тим часом під вікном уже стоїть кілька охочих.
Коли в Авдіївці були, бізнес із чебуреками став таким успішним, що я навіть могла не виходити на роботу. У мене працювали люди, а я займалася організаційними питаннями. Це наприкінці 2013-го — на початку 2014-го було. Ремонт непоганий завдяки чебуречкам вдалося зробити. Але все змінилося влітку 2014-го. У мене дочка хворіє на цукровий діабет. Мені зателефонували з департаменту, який займався людьми з інвалідністю. Сказали, що запрошують нас відпочити в санаторій. Ну ми взяли літні сукні, надувні круги й поїхали відпочивати. Все лишили у квартирі, в Авдіївці. А вже незабаром стало зрозуміло, що відпочинок затягнеться. Ми ж дивилися телевізор, бачили, що триває війна. І назад нам не можна. Так і лишилися під Одесою, у Сергіївці. Вже пізніше нам попередавали речі: зимовий одяг, техніку. От фритюрниця моя з Донбасу приїхала. Але тут нас не кинули. Взяли на забезпечення, за що я досі вдячна. Перевозили з одного санаторію в інший.

 

Читайте також: Мужність як факультатив


Поки Наталя говорить, піднос із чебуреками кілька разів порожніє. Вона замішує чергову порцію тіста. Із класичного кафе-розливайки неподалік виходять покурити кілька чоловіків, які час від часу поглядають на нас. Жінка розповідає: за день готує 100–120 чебуреків. У деякі дні виходить 150. Але така робота виснажує. Втім, переселенка з Авдіївки не скаржиться.


Наприкінці 2014-го, коли ми були в Сергіївці, до нас приїхали люди й сказали, що можуть допомогти. Мовляв, хто хоче отримати роботу, отримає, хто хоче відкрити бізнес, відкриє. Дають гранти для старту. Це були представники Impact Hub Odessa. Зі мною була жінка, у якої в Авдіївці теж був бізнес. Займалася випічкою: тортами, слойками всілякими. І вона сказала, що відразу подаватиметься на 150 тис. грн. Я теж вирішила спробувати. Не думала, що аж надто обдарована. Але чому ні? Та й проект робила по-мінімуму: професійний стіл із нержавійки, холодильник, щоб зберігати продукти, мийка та чайник, щоб гарячі напої робити. Фритюрниця в мене вже була. Все, що треба, аби стартувати з нуля. Тож я записалася. Стала їздити до Одеси двічі на тиждень. Взагалі ми жодної копійки за навчання не віддали. Нам навіть проїзд оплачували. Розповідали про податки, юридичні нюанси, різні рівні ФОП. Пояснювали, як будувати бізнес-модель, написати бізнес-план, що таке сегменти й чому вони важливі… Всього вже й не згадаю. Мозок, звичайно, кипів. Я не надто заглиблювалася в тему, та й не сподівалася, що виграю зі своїми чебуреками. Тут люди на 150 тис. грн подаються, а в мене 30.


До віконечка кіоску підходить бідно вдягнений чоловік. Думає кілька секунд, а потім простягає Наталі невеличку іграшку. Він переступає з ноги на ногу, голова опущена, обережно дивиться з-під брів на Наталю. Та забирає подарунок і простягає чоловікові порожні баклаги.


— Сашо, принеси води, будь ласка. А то в мене закінчилася, — каже, усміхаючись.
— Так, звісно! Я швидко! — мовить чоловік, хапає баклагу й біжить до бювету по воду.


Переселенка переводить подих. На годиннику майже 13-та. На підносі лишається ще кілька чебуреків — останні з партії. Але й їх швидко розбирають: наближається обід. Приходять колеги Наталі із сусідніх торгових рядів. Беруть по три-чотири штуки за раз. Не припиняють підходити й звичайні покупці.


— Кажуть, у вас тут смачні чебуреки, — озивається жінка майже пенсійного віку.
— Ще трохи лишилося. Вам із яловичиною чи куркою? З грибами й бринзою скінчилися. Взагалі з бринзою небагато виходить, бо сир дорогий, — відказує Наталя.
— Тоді давайте з яловичиною. Скажіть, а ви з Авдіївки? — цікавиться жінка.
— Так. А чому ви запитуєте?
— Бо я теж переселенка. З Донецька. То я ще зайду до вас, — забирає останній чебурек і йде у своїх справах.


Потенційні клієнти поволі розходяться: немає тіста — немає й чебуреків. Але обіцяють повернутися. Хто за півгодини, хто наступного дня.

 

Читайте також: Персональний літопис


Якщо чесно, чебуречну не хотіла. І чебуреків. Думала про якийсь салон: краси, манікюрний, перукарню. Я ж уже знала, що начальником бути легко (сміється). Наймай людей, стеж за процесом. Думала: стільці, дзеркала, тумбочки, інструменти. І люди працюють, і ти адміністратор. Але доля вирішила інакше. Тому стою й смажу чебуреки (сміється). Знаєте, я зрозуміла, що салону в мене не буде перед презентацією свого проекту з чебуреками. Прийшла до хабу, вставила флешку в комп’ютер. І в презентації була картинка: хлопець, який їсть чебурек. І він із таким апетитом, так весело це робив… Коротше кажучи, я зрозуміла, що салон — це добре, але невідомо, чи зможу я захистити його як проект. А тут уже все знаю. Бізнес-план? 100 чебуреків за день. По 10–12 грн за штуку. Виходить 1 тис. грн на день. Собівартість одного чебурека — 4 грн. Ще гривня на світло. Решта грошей моя. Тобто 5–7 грн із чебурека. І якщо я знаю процес, то навіщо щось вигадувати? А коли дізналася, що виграла, то за день без проблем оформила всі потрібні документи. Це був 2015-й. І відтоді працюю тут, на Новому базарі в Одесі. Оренда в мене не надто велика: інвестор звертався до директора базару, аби мені виділили місце. Потім я мала пільговий період, два місяці не платила за оренду. І зараз вона не надто висока — 1160 грн за місяць. Власне, чому в мене й чебуреки коштують 12 грн. Мені совість не дозволяє образити покупців ціною, коли я сама не ображена.


З повними баклагами води повертається Олександр. Наталя готується замішувати чергову порцію тіста. Обід закінчився. Фритюрниця знову шкварчить, в олії смажаться золотаві чебуреки.  


Підходять інші покупці. Як і попередні, беруть по кілька штук за раз. Питають про бринзу. Про тісто. Про життя загалом. Поруч стоїть пенсіонерка із собакою. Переселенка каже, що це її «головний клієнт». Щойно бабуся отримує два чебуреки, ділиться одним зі своїм кудлатим супутником. Пес швидко з’їдає та просить добавки. Наталя сміється. Робочий день добігає кінця.

 

Читайте також: Суворий такелажник


Всяке бувало. Мені одна жінка досі гриби носить. Каже, не може без сліз згадувати розповіді про те, як ми голодували в одному із санаторіїв через платні обіди. А грошей тоді в нас не було взагалі. А потім до мене приходив чоловік, теж переселенець, який довго не міг роботу знайти. То я йому безплатно чебуреки давала. Бо людина не має бути голодною. Пізніше він влаштувався працювати в м’ясний магазин. Теж до переселенців. І тепер час від часу мені м’ясо приносить. Чи готую я вдома чебуреки? Ні!!! Я взагалі намагаюся вдома готувати те, що можна зробити швидко. Плани… Повертатися до Авдіївки не хочеться. Ми якось не звикли до того, що може зникати вода, світло й газ, що може «прилетіти», що може бути комендантська година. А тут біль-менш прилаштувалися. Дах над головою є. Донька в училищі. Сина теж треба вивчити. Врешті, мрію про салон краси (сміється). Хочеться, щоб від мене пахло чимось, окрім олії та чебуреків. У планах відкрити в Одесі ще кілька чебуречних, щоб була мережа. Я ж уже знаю, як це робити.