Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Життя з перешкодами

Я живу в самому Луганську. Від центру міста пішки швидким кроком хвилин 40, але нашими околицями ходять зазвичай у гумових чоботях, бо від жовтня по квітень тут страшне багно замість шляхів.

Майже всі будинки одноповерхові та дуже старі: їх споруджували ще діди сьогоднішніх власників. З огляду на це можна сказати, що якщо колись і жили в моєму краї заможно, то ще тоді, коли каміння для будівництва власноруч привозили з кар’єру неподалік, а стіни мазали місцевою цеглою із соломою.

 

Виходить, ані мій батько, ані я ніколи не зрівняємося з тим станом багатства, який мали перші господарі цих маєтків, бо ніхто більше так і не спромігся побудувати дім своїми руками. Усе, на що були здатні мої сусіди та й ми теж, це ремонтувати те, що зазнавало руйнацій часом, підземними водами та через помилки будівництва… Хоча про що це я кажу? Власне нашому будинку 105 років. І здається, він має кращий вигляд, ніж я, хоч я набагато молодша від цього «дідуся».

 

Читайте також: Під підозрою

 

Мої сусіди — дуже типові представники цього краю трударів. І водночас із кожної родини можна було б писати сценарій для драми або серіалу про цю війну. Років п’ять тому в дуже багатьох будинках з’явилися молоді власники: онуки померлих старожилів, які зберігали ці оселі дітям. Молоді та енергійні взялися за справу: почали ремонтувати старі стіни, наївно мріючи про те, що не за горами той час, коли в них буде євроремонт, нові меблі та дитячий сміх. З останнім чомусь виходило набагато краще, ніж із цим безкінечним процесом відновлення й будівництва. А за першою дитиною народжувалася друга… І виходило, що ремонт не закінчувався майже ніколи, доводилося жити в цьому стані безкінечного безладу майже ціле життя з єдиною надією справитися з усім тоді, коли вже діти почнуть одружуватися.

 

Мої сусіди саме такі. Поїхали з Луганська в 2014-му. Наказали батькові приглядати за домом. Вони молоді, не дуже боялися, що до них можуть улізти. Та й думали, що там нема чого брати. У такі роки часто здається, що вдасться все відновити. Батько справді приходив, приглядав за будинком. Узимку 2015-го вимкнули світло й за три дні без електрики опалювальний котел встиг розмерзнутися, полопали труби — його вже не можна було відремонтувати. Коли діти повернулися зі своїх мандрів у пошуках кращої долі, дім потребував ремонту, систему опалення слід було відновлювати, купувати та встановлювати новий котел, сушити стіни, якими вже пустився грибок. Адже будинок майже всю зиму простояв без опалення з вологими стінами. Звичайно ж, коли триває війна, така проблема не проблема, а радше проблемка. Котел встановили новий, стіни сушили ще дуже довго, але дім і досі зберігає той запах цвілі. Щоб зробити ремонт, треба багато грошей.

 

Читайте також: Заборонена Україна

 

Батько родини, як і до війни, працює на самого себе: намагається продавати автозапчастини. Але раніше все це було куди простіше. Функціонували банки й пошти, були перевізники. Зараз, щоб щось продати, треба пройти процедуру ввозу товару, розмитнення, а від цього ціна на запчастини зростає на 100%. Заважає ще й конкуренція. Поруч є ті, хто якось ввозить сюди товар з України, ховаючи його в речах, не витрачаючи кошти на процедуру розмитнення. А хтось устиг вже налагодити канали поставки. Тобто все складно. Дружина теж бажає працювати, але те, що вона змогла знайти (за мірками Луганська дуже непоганий варіант роботи), приносило в родинний бюджет 8 тис. руб., а вимагало не лише п’яти повних робочих днів на тиждень, а й зайнятих вихідних, вечорів і постійного морального тиску.

 

Особливим видом знущання від керівництва цього «державного» закладу було зібрати підлеглих на нараду та нагади їм, що для Луганська робота з такою зарплатою — то велике щастя, яке треба цінувати й не скаржитися на життя, а зайняті роботою вихідні вважати нормою. Через якийсь час жінка зрозуміла, що на роботі проводить набагато більше часу, ніж із дітьми. І ще що її керівник, затримуючи працівників компанії до восьмої вечора, рушає потім додому автівкою, а всі підлеглі залишаються на зупинці в місті, у якому транспорт ходить лише до сьомої вечора. І вона звільнилася, щоб проводити час із дітьми. Непоганий спосіб самозаспокоїтися. Але доки вона була вдома, стіни їхнього старого будинку так і залишалися в тріщинах, через яку проглядала та сама дранка, якою більше ніж століття тому мазали стіни перші, заможніші власники цієї споруди.

 

Потім з’явилася можливість працювати в одному з комерційних центрів. Було три співбесіди, що більше скидалися на ті, які організовують під час працевлаштування у великий банк. Їй так і сказали, що структура цього комерційного закладу будується на принципах роботи одного з великих банків України. Ніби все, що від неї вимагалося, вона вміла: робота за комп’ютером, спілкування з людьми. Але її попередили: спочатку кілька місяців доведеться працювати безплатно. Ще до її обов’язків входитиме прибирання приміщення, а обідня перерва дуже умовна, бо якщо прийде клієнт, підмінити її буде нікому.

 

Читайте також: «Безкоштовно» в «ЛНР»

 

Так, після всього вона отримувала б свої 6 тис. руб. — 8 тис. руб. зарплати, але ж лише відпрацювавши кілька місяців безплатно в межах якогось випробувального терміну. І знову їй казали, що потрапити в таку майже банківську структуру — велике щастя, бо з роботою в Луганську дуже-дуже складно. А якщо відкинути ті гучні слова про майже банк і три ешелони керівництва, то була звичайнісінька контора «Роги й копита», що займалася зніманням українських пенсій із банківських карток через електронну систему банкінгу. Ще замовленням квитків, поповненням телефонів, погашенням кредитів… Але хіба то серйозна робота в якийсь великій корпорації, яку їй так обіцяли? Єдине, що спільне з банком, — на шиї слід було носити зелену хустинку, а за хорошу роботу видавали грамоту, яку вивішували на стіну, щоб її бачив клієнт.

 

Так, життя дуже дивна річ. Знайти роботу в Луганську за всього бажання дуже важко. Іноді здається, що ти не вартий нічого в цьому житті. І моя знайома пішла пакувальницею на виробництво. Чіткі обов’язки. Повний робочий день. 6 тис. руб. зарплати. Розраховує на кар’єрне зростання, бо в неї є вища освіта та досвід. Але їй знову сказали, що керувати на цьому підприємстві вже є кому, а ось робочі «лошаки» їм потрібні. Тобто, якщо вона хоче чогось досягти в цьому житті, то їй треба пройти довгий шлях від пакувальниці до офісної працівниці. щоб її розгледіли, у неї повірили.

 

Приятелька каже, що вони з чоловіком мріють колись відремонтувати той старий будинок зі стінами з дранки. Але єдиним виходом для себе бачать знову виїзд із міста туди, де можна знайти хоч якусь роботу, на якій нехай і треба буде багато працювати, але вдасться щось відкласти, аби колись привести до ладу старий батьківський дім. Заробляти на чужині, щоб колись повернутися додому, аби просто жити.