Суспільство

  ▪   Ганна Чабарай

Подолати в собі «не для мене»

Чому українцям варто подаватися на європейські гранти й навчатися в ЄС
Матеріал друкованого видання
№ 6 (534)
від 8 лютого

Серед українців дедалі популярнішими стають європейські освітні та грантові програми. Вони дають можливість поїхати навчатися чи стажуватися до країн ЄС, порівняти закордонну освіту з вітчизняною, здобути нові навички й застосувати їх удома або й дістати шанс залишитися працювати в країнах ЄС. Однією з таких програм є «Еразмус+», розрахована на 2014–2020 роки з бюджетом €14,7 млрд, серед її цілей — підвищення мобільності у сфері освіти. У 2004–2014-му була схожа програма «Еразмус Мундус». Україна є її країною-партнером. За даними представництва ЄС в Україні, за цей період близько 2 тис. українців отримали стипендії на навчання, стажування та викладання. Крім того, у 2016 році наша країна на пільгових умовах приєдналася до програми ЄС «Креативна Європа», яка має бюджет €1,46 млрд і розрахована на 2014–2020 роки. Її метою є популяризація культурної спадщини країн Європи, охоплює вона три напрями: культурний, креативний та аудіовізуальний. Крім цих є безліч інших грантових програм, і Тиждень поспілкувався з українцями, які вже скористалися такими можливостями.


Закордонна освіта як виклик собі


Юлія Гудошник протягом двох років здобувала освіту на подвійній магістерці в Німеччині та Данії за стипендією «Еразмус Мундус». Дівчина каже, що давно мріяла навчатися за кордоном, і «Еразмус» була однією з багатьох інших програм, куди вона подавалася. Але втрапила Юлія саме сюди, бо вдалося отримати фінансову підтримку.


«Ці два роки були дуже різні, тому що підходи до навчання в Німеччині та Данії різняться, а з Україною зовсім не порівняти. Коли я тільки приїхала в Німеччину, у мене й у всіх інших стався шок. Мої одногрупники з’їхалися з усього світу: зі США, Латинської Америки, Азії, Африки. Нас зібрали в один човен, який плив за німецькими правилами. А вони надзвичайно суворі: багато вимог, до яких чимало з нас не були готові», — ділиться Гудошник. За її словами, майже щодня доводилося читати по кілька сотень, а то й тисяч сторінок, і не просто читати, а й могти це обговорювати. «Тому до таких навантажень були готові не всі, із цим мусили змиритися, звикнути, навчитися працювати дуже швидко й продуктивно, буквально жити в бібліотеках. Зі мною трапився смішний випадок, коли батько зателефонував і питає: «Ти де?». Я відповідаю: «У бібліотеці». Він каже: «Хоч би коли я тобі подзвонив, ти постійно в бібліотеці. Навіщо ж платиш за гуртожиток? Можна переїхати в бібліотеку». Багато хто з нас справді ночував у бібліотеках. Одна дівчинка з Китаю спала там і навіть відмовилася від своєї кімнати в гуртожитку, бо їй зручніше було жити в бібліотеці», — сміється Юлія. Утім, таке регулярне навантаження спонукало багатьох задуматися, чи воно того варте. Гудошник каже, що більш ніж половина її одногрупників була готова завершити навчання ще першого семестру. «Але майже всі ми, крім двох людей, пройшли через це. Я вважаю, що то неймовірна школа, яка показала, що ми здатні на більше, ніж думали», — додає вона.

 

Читайте також: Гранти ЄС на українські стартапи. Це вже працює


Потім Юлія переїхала в Данію, де правила були вже зовсім іншими. «Якщо в Німеччині нас вели й вказували, змушували діяти строго за інструкціями, ні кроку вбік, то в Данії, навпаки, важливо було вміти відходити ліворуч і праворуч. Нас просили все обговорювати, озвучувати ідеї, сперечатися з викладачами. Так багато дискусій і групової роботи, як у Данії, у мене не було ніде: ні в Україні, ні в Німеччині, де переважала індивідуальна робота. У Данії взагалі відходять від концепту «я переможець», у них увімкнений режим «ми переможці», «ми команда», «ми можемо більше разом», — розповідає Юлія. Каже, що до цього також треба було звикнути, бо такий підхід розвиває зовсім інші навички: здатність розділяти відповідальність, працювати в команді, брати на себе ризики, уміння співпрацювати з людьми, розуміти їх, знаходити компроміс, зрештою, бути сміливішими у своїх починаннях. «Це навчання дало мені дуже багато, неймовірну кількість знань, навичок, розуміння того, як функціонують освітні системи в Скандинавії та Німеччині. І не тільки там, тому що мої одногрупники зібралися з усього світу й ми ділилися нашим попереднім досвідом», — розповідає Гудошник. Ще під час навчання в Данії дівчина стала працювати в дансько-шведському Центрі досліджень розвитку комунікацій. Після повернення додому приєдналася до команди Данської ради у справах біженців, входила до складу групи з розмінування на Донбасі. Також Юлія працює над розвитком Українсько-скандинавського центру. Була радником із політичних питань у Посольстві Данії, звідки пішла, щоб зосередитися на культурній дипломатії та розвитку державного іномовлення. Каже, що картина зайнятості така строката, тому що після стипендій на кшталт «Еразмусу» люди схильні до експериментів, готові пробувати себе в різних сферах, мають більше сміливості для цього. Юлія Гудошник регулярно проводить лекції та майстер-класи про те, як поїхати навчатися чи стажуватися за кордон. «Коли люди бачать тебе, твоїх колег, живих людей, які через це пройшли, у них одразу з’являється більше віри, натхнення, бажання спробувати. Коли люди знайомляться з тими, хто вже спробував, то готові поставити їм найболючіші запитання, тоді слів «не для мене» стає в рази менше. Для мене основний канал популяризації — ті, хто пройшов цю школу й повернувся», — розповідає вона.

 

Навчитися навчати інших


Олег Овчаренко, нині голова громадської організації «Кременчуцький інформаційно-просвітницький центр «Європейський клуб», довгий час працював в університеті. На початку 2000-х від знайомого історика у Львові почув, що можна податися на стипендію та поїхати навчатися чи стажуватися до країн Євросоюзу. Каже, що захотілося змін, тому спробував. І пройшов. «З’їздивши на стипендію Фонду Королеви Ядвіґи в Яґеллонський університет, відкрив для себе, що професор може нормально спілкуватися зі стажером, що тебе цінують як людину. Виявив, що є можливості, які дозволяють людині дізнаватися про світ, спілкуватися з однодумцями. Це було мотивом, що мною рухав», — розповідає Овчаренко. Коли програма завершилася, подався на нову й поїхав до Польщі вже на рік. Це змінило його погляди, додало впевненості в тому, що він здатен створити щось власними силами. Тому 2008 року після повернення в Кременчук створив «Європейський клуб». Він почався з ініціативної групи в університеті, яка надихнулася рухом європейських клубів у Польщі. Учасники групи стали їздити на тренінги, знайомитися з однодумцями, і врешті з’явилася офіційно зареєстрована громадська організація.

 

Читайте також: Підприємці й суперсила. Як в Україні розвивається соціальний бізнес


На початку 2009-го її члени запустили перший проект під назвою «Кіноальтернатива». «Ми дивилися фільми з юнаками та дівчатами й обговорювали їх. Згодом у кіноклубі з’явилася тема захисту прав людини, тобто навчання цих прав, антидискримінації, потім додалася тема молоді: що вона може робити, які має можливості. Так усе закрутилося», — каже Овчаренко. У 2012-му група відокремилася від університету й почала займатися суто розвитком організації. Через рік активісти вирішили, що зможуть працювати з програмою Євросоюзу «Молодь в дії». «Спочатку вона називалася «Молодь», потім «Молодь в дії», там є дві опції для країн з-поза меж ЄС. Перша — Європейська волонтерська служба, коли молода людина може поїхати в якусь країну ЄС від двох місяців до року й там бути корисною суспільству, громаді, громадській організації (вона була відкрита для України й досі такою залишається). Друга опція — це молодіжні обміни, тренінги, коли можна виїхати на тиждень чи два до якоїсь країни та обговорити в невимушеній атмосфері певну проблему. Це можуть бути питання екології, освіти, прав людини, культури — що завгодно, головне, щоб молодь різних країн зібралася та поспілкувалася», — пояснив Овчаренко.

Європейський клуб у Кременчуці. Навіть у невеликому місті зусиллями молодих та ініціативних можна організувати безплатні лекції, клуби, тренінги

 


Так «Європейський клуб» став відправляти молодь до ЄС. «Одна з наших дівчат сама з’їздила до Чехії на волонтерську програму, повернулася й почала працювати в нас. Вона запропонувала робити таку програму в Кременчуці, яка тепер діє з 2013-го й здобула акредитацію. Торік у нас працював волонтер із Польщі, ми, зі свого боку, відправили понад 10 таких на різні програми до країн Європи протягом останніх трьох років. Щороку беремо участь у чотирьох-п’яти молодіжних обмінах, їздимо на різні програми, стажування за кордон», — зазначає керівник організації. Крім того, активісти втілюють різні проекти на рівні свого та сусідніх міст. Починалися ці проекти коштом фондів ім. Стефана Баторія, «Відродження», Посольства Норвегії. Зараз в організації з’явилася власна прибуткова діяльність, тому вона працює незалежно від залучення грантів.


«У нас є розуміння місії, роботи на благо суспільства. В офісі відбуваються регулярні зустрічі молоді й не тільки, є клуб англійської мови, постійний кіноклуб, майстерні, лекції, тренінги. Серед великих проектів: ми працювали з Європейським фондом підтримки демократії, готували проект AlternEd (альтернативна освіта для демократичних змін на місцевому рівні), також хотіли організувати групи, які могли б ініціювати щось корисне для спільноти у своїх середовищах: на вулицях, у містах», — каже Овчаренко. Дещо втілили у Світловодську та Горішніх Плавнях. Під час гострої фази конфлікту на Донбасі, коли в Україні з’явилися внутрішньо переміщені особи, організація працювала в межах проекту Програми розвитку ООН «Нові сусіди»: активісти збирали історії переселенців, які облаштовувалися на Полтавщині, у новому середовищі. Зараз до списку активностей додалася тема боротьби з корупцією, моніторинг декларацій чиновників і порівняння цих даних із відкритими даними реєстрів.

 

Читайте також: Дрони, ікра і равлики


Олег Овчаренко пішов у громадську сферу з університету й пропрацював у ній 15 років, тому що знайшов там поле для діяльності й змогу швидко побачити результати власної роботи. «Тут кілька викликів. По-перше, треба вчитися та мати місію, хоч би як пафосно це звучало. Бажати змін і робити щось для країни. По-друге, якщо залучати кошти, то слід уміло ними розпоряджатися. По-третє, варто налагоджувати зв’язки з партнерами на локальному й міжнародному рівнях, вибудовувати довіру. Це не є чимось неможливим, це нормальне заняття активних людей, які вирішили, що можуть реалізуватися в громадському секторі», — зазначив Овчаренко.

 

Зовнішній стимул зберегти свою спадщину


Мирослава Вертюк, заступниця директора Музею Івана Гончара, розповідає про спільний з Угорщиною та Францією проект збору української традиційної пісенної спадщини, який підтримує «Креативна Європа». Проект документації українського фольклору розпочався ще до отримання гранту, коли угорський музикант і композитор Міклош Бот приїхав до України з експедицією в пошуку традиційної музики. «Він хотів записувати традиційну українську музику у високій якості за методикою, коли кожен голос пишеться на окремий канал. Це надалі дасть можливість цікавої роботи з матеріалом. За тими записами можна буде навчатися, оскільки кожен голос у багатоголосних піснях звучить окремо», — розповідає Вертюк. Міклош знайшов партнерів і почав втілювати проект у життя. «На основі зібраного матеріалу музикант вирішив створити концертну програму, до якої запросили автентичні гурти та угорських музикантів. У цих перформансах показували відео, записані в експедиціях, звучав автентичний спів та інтерпретовані твори в інструментальному супроводі. В Угорщині це були платні концерти в межах престижних фестивалів, і вони дістали надзвичайний резонанс», — зізнається Мирослава.


Під час фестивалю «Етносвіт» у «Мистецькому арсеналі» команда Бота познайомилася з Музеєм Гончара. Вони разом почали їздити в експедиції, подали заявку в «Креативну Європу» й здобули грант. Проект триває вже майже рік, його результати будуть презентовані на порталі-архіві, який планують запустити в травні. Тут представлять понад тисячу українських пісень, він матиме англомовну версію, його рекламуватимуть, зокрема, у ЄС. «Проект має назву «Поліфонія», тому що Міклоша як ініціатора зацікавило українське традиційне багатоголосся: як люди, які не мали музичної освіти, створювали зразки такої музики, так талановито її виконували?» — зазначає Мирослава. Сайт із традиційною музикою стане своєрідною освітньою платформою, ці напрацювання зможуть використовувати молоді музиканти. «Після Революції гідності зріс інтерес до традиції, фольклору, тому його треба належним чином задовольнити. Якщо в молоді є потреба дізнатися про традиції, то вона має дістати доступ до правдивих джерел. Зібраний матеріал ми трансформуємо в нові ідеї, із цього з’явиться щось інше, що даватиме нашому та європейському суспільствам розуміння того, чим є традиція і для чого вона потрібна. Ми усвідомлюємо, що традиція у своєму природному середовищі не буде такою потужною, тому її потрібно зафіксувати, зберегти й імплементувати в середовище міської інтелігенції за прикладом країн, із якими ми співпрацюємо», — каже Вертюк.

 

Читайте також: Як розвивається середній і малий бізнес на Донбасі


Зараз команда працює над подальшим життям проекту, адже забезпечення роботи такого сайта потребує значних ресурсів. «Грант дає певні гарантії сьогодні, але наш проект не на один і не на два роки, він для майбутнього, і потрібно відповідально спланувати його подальшу долю. Він дає додаткову можливість привернути увагу до важливої теми української культурної спадщини й означити її фундаментальну роль для розвитку культури в межах України та Європи», — веде далі Мирослава. За її словами, проект утілювався б навіть без коштів «Креативної Європи», проте ця програма значно пришвидшила розвиток подій. Зрештою, каже вона, зовнішня підтримка дала шанс привернути увагу до тем, які давно її потребують із боку держави. «Існують думки науковців, що весь фольклор закінчився 100 чи 50 років тому, кожне покоління каже, що ця епоха минула й сьогодні немає сенсу збирати й фіксувати таку спадщину. Проте ми розуміємо, що робити лінійний зріз кожного десятиліття надзвичайно важливо не лише для збереження спадку, а й для подальших наукових досліджень та осмислення специфіки побутування традиції, її розвитку чи деградації. Ми позиціонуємо в проекті, що це фіксація спадщини, яка зникає, усвідомлюємо, що, можливо, справді знімаємо останній шар цієї традиції. Я вважаю, вона має надзвичайну цінність не лише як явище, що було «вчора», а і як те, без чого неможливе наше повноцінне «завтра» як цивілізованої європейської країни», — додала Мирослава.


Українці можуть і мають користуватися перевагами, які надходять зовні, оскільки це створює можливості для культурного обміну, запозичення чужого досвіду й навіть для збереження власних традицій. Фактори освітньої та культурної інтеграції поряд із безвізовим режимом і зростанням обсягів торгівлі створюють атмосферу для якомога ширшого інтелектуального діалогу однієї з найбільших країн Європи з тією ж таки Європою.

 


-----------------------

 

Матеріал підготовлено в межах співпраці з Офісом віце-прем'єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції й УКМЦ