Суспільство

  ▪   Андрій Голуб

Кохання без поспіху. Портрет української сім'ї

Цінність сім’ї та дітей залишається в очах молодих українців дуже високою, однак із конкретними кроками вони воліють зачекати
Матеріал друкованого видання
№ 6 (534)
від 8 лютого

Останнім часом у житті Владислава багато змін. Йому 29 років, і нещодавно він почав жити разом зі своєю дівчиною. Одночасно з цим зробив їй пропозицію, тож цього року пара готується зіграти весілля.


«Найголовніше для мене — це спільні цінності й погляд на життя. Також потрібно знати, що можеш покластися на людину у важливих питаннях, що вона тебе не підведе», — пояснює Владислав основні мотиви під час вибору майбутньої дружини. Хлопець каже, що ніколи не обмірковував, у якому віці краще брати шлюб: «Якби зустрів таку людину у 20, то, мабуть, і тоді одружився б».


Наречена Владислава його ровесниця, вони обоє кияни. За віковим показником пару можна назвати типовою для столиці. У 2016-му середній вік чоловіків, які вперше беруть шлюб, у Києві становив 29,8 років. У жінок він дещо менший, але не набагато — 27,3 роки.


Вік молодят в Україні зростає вже кілька десятиліть. У 1991-му чоловіки одружувалися в середньому у 24, жінки — у 21. Нині ці показники зросли відповідно до 28 і 25 років. Досі в молодшому віці починають сімейне життя мешканці сіл. Тенденція до зростання є й там, однак у містах темпи вищі.

 

Читайте також: Капелан Василь Іванюк: «Сім’я в солдата на першому місці»


Попри це, молоді українці й зараз називають сім’ю серед пріоритетних цінностей для себе. За даними комплексного опитування молоді «Українське покоління Z: цінності та орієнтири», яке провели в листопаді 2017-го, 91% респондентів переконаний, що важливо або дуже важливо мати в житті чоловіка, дружину чи постійного партнера. Стільки само вважають, що для щасливого життя потрібні діти. Опитування провели серед людей від 14 до 29 років, і в усіх вікових групах результати майже збігаються. За регіональним розподілом певним винятком стали Київ і Східний регіон країни, де показники падають до 82%.

 


За словами кандидатки соціологічних наук Олени Стрельник, коректно відстежити зміну ставлення молодих українців до родини та дітей досить складно. У різних опитуваннях різняться методика й навіть об’єкт, кого саме вважати молоддю. За українським законодавством, це люди до 35 років. У Європі ж зазвичай опитують респондентів до 29 років.


«Втім, можна стверджувати, що цінність сім’ї в поглядах молоді майже не зменшується з 1990-х: у 1999 році 95% опитаних назвали сім’ю (кохання, народження дітей) важливою, а у 2002-му — 93%. Близькі дані показало й дослідження «Українське покоління Z», — каже Стрельник, чия книжка «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології» вийшла друком торік. Вона додає, що невисоким залишається й відсоток молодих людей, які не пов’язують своє майбутнє з народженням дітей, так званих чайлд-фрі: за даними різних опитувань із 2010 року, цей показник не виходить за межі 1–2%.


«Щоправда, деякі соціологи зазначають певну проблемність такого «прямого» визначення цінностей респондентів. Інакше кажучи, якась частина з них може давати відповіді, що резонують із суспільними очікуваннями», — каже дослідниця.

 

Відсоток молодих людей, які не пов’язують своє майбутнє з народженням дітей, так званих чайлд-фрі, залишається невисоким: із 2010 року, цей показник не виходить за межі 1–2%


Хоча практично вся молодь переконана у важливості мати постійного партнера в житті, однак на практиці майже третина (29%) українців віком 25–29 років самотні. Ще 37% молоді такого самого віку жодного разу не мали досвіду спільного проживання з партнером або партнеркою.


Щодо останнього, то значна частина українців не поспішає виїздити з дому батьків і налагоджувати власний побут. За даними того самого опитування, у віковій групі 25–29 років таких майже половина — 46%. Тих, хто живе взагалі сам, тільки 5%.

 

Читайте також: Анатолій Романов: Вони казали, що українських державних дітей треба вивозити в Ростов чи Крим.

 

Чи свідчать ці цифри про те, що чимало молодих українців стали безвідповідальними? За словами Олени Стрельник, ні.


«За даними дослідження «Українське покоління Z», у домі батьків живуть 46% респондентів віком від 25 до 29 років. У цій віковій групі загалом кожен четвертий пояснює це тим, що «таке рішення найпростіше та найкомфортніше». Однак решта мешкає або окремо, або з батьками, але, так би мовити, вимушено, зокрема з фінансових міркувань», — розповідає вона.

 


Згідно з даними опитування найвищий відсоток тих, хто живе з батьками, на Заході країни (77%), а найнижчий на Півдні (57%): «Як цілком справедливо припускають дослідники, це пов’язано зі станом ринку праці для молоді, зок­рема й із можливістю орендувати житло. Інші, наприклад європейські, дослідження показують зв’язок між статусом зайнятості та проживанням молодої людини з батьками: частіше це ті, хто має проблеми з роботою. Звичайно, важать також культурні та сімейні традиції, які регулюють час, коли дитина мусить залишити батьківський дім. Скажімо, на півдні Європи молодь традиційно пізніше покидає його, ніж на півночі та в США».


Слова дослідниці підтверджують дані Євростату. У 2013‑му найменше молодих людей (16–29 років), які живуть із батьками, було в скандинавських країнах: Данії, Норвегії, Фінляндії та Швеції. Найбільше ж у Мальті, Італії, Хорватії та Словаччині.

 

Читайте також: Молодь без політики. Які настрої панують серед нової генерації українців


«Зростання частки молодих людей, які мешкають зі своїми батьками, — це світова тенденція. Наприклад, у Великій Британії у 2013 році 26% осіб віком від 20 до 34 років жили зі своїми батьками проти 21% у 1996-му», — продовжує Стрельник. На її думку, пояснювати це безвідповідальністю молоді надто спрощено, адже важить і стан ринку праці, і доступність житла, і демографічні зміни.

 

29-річний Владислав — один із тих, хто раніше жив у помешканні батьків саме з погляду комфорту. Він пригадує, що кілька років тому все-таки спробував відселитися.

 


«Це завершилося дуже швидко. Уже за місяць у моєму холодильнику можна було знайти тільки пиво та пельмені», — усміхається хлопець. За його словами, спільне проживання з батьками давало можливість легше вирішувати низку побутових питань, наприклад із харчуванням.

 

Читайте також: Мріяти чи розчаровуватися. Чим живе молодь сучасного Арабського світу


Квартира, у якій Владислав нині проживає з нареченою, належить його батькам, котрі раніше здавали її в оренду. Однак вирішити питання з власним житлом порівняно легко виходить у небагатьох однолітків хлопця. Наприклад, 25-річний Дмитро одружений уже п’ять років. Вони з дружиною уродженці Львівщини, але живуть і працюють у Києві.


«До одруження ми разом не жили, однак зустрічалися вже три роки. Я розглядав це як наступний крок — одружитися, жити разом. Насправді не був упевнений, що воно мені треба, але слід було перевірити, як це і чи точно поруч та людина, із якою класно ділити все порівну».

 


Увесь цей час пара винаймає житло. За словами Дмитра, гроші не відігравали великої ролі під час ухвалення рішення про шлюб, однак попервах доводилося жити на фінансову допомогу батьків і власну стипендію: «Тоді з’явився стимул швидше стати на ноги й заробляти так, щоб перед дружиною було не соромно. А бурхливе студентське життя після весілля обірвалося само собою».


На запитання, яке місце посідає вирішення питання з власним житлом у переліку його потреб, Дмитро каже, що одне з ключових: «Частково це пов’язано з наступним сімейним кроком — дітьми».


Серед тих молодих українців, хто все-таки мешкає окремо від батьків, більшість проживає в успадкованих (9%) або орендованих (11%) квартирах чи будинках. Декому помешкання купили батьки (4%). Тих, хто придбав житло самостійно або разом із партнером чи партнеркою, лише 6%. У віковій групі 25–29 років частка таких людей зростає, але не набагато — до 12%.

 

Читайте також: Травма повернення. Психологи про допомогу сім’ям ветеранів АТО

 

Пільговим кредитуванням житла для молоді займається Державний фонд сприяння молодіжному будівництву (Держмолодьжитло). У 2017-му за всіма програмами, які реалізовують за сприяння фонду, уклали 568 договорів із громадянами. Із них 319 — це пільгові кредити для молоді. За інформацією фонду, кількість договорів за регіонами залежить від того, як місцеві органи влади фінансують житлові програми. Торік найбільше їх уклали в Харкові — 153, далі в столиці — 58 договорів, у Полтаві — 55, у Миколаєві — 40, у Сумах — 36, у Черкасах — 24. Для порівняння: за даними Держстату, тільки у 2016 році в Україні уклали майже 230 тис. шлюбів.

 


За словами голови правління Держмолодьжитла Сергія Комнатного, не всі програми фонду орієнтовані виключно на молодь, однак більшість охочих — молоді сім’ї від 30 до 40 років. Якщо ж ідеться саме про пільгове молодіжне кредитування, то велике значення має рівень доходів. Для цього потрібна довідка про зарплату з підприємства. Інший фактор — наявність сім’ї та дітей.


«У програмі пільгового кредитування є рейтингова система. Охочих у нас досить багато завжди, а коштів не стільки, скільки хотілося б. Рейтингова система передбачає накопичення суми балів, їх дають за кількість дітей, науковий ступінь, спортивні досягнення тощо. Але найбільше — саме за кількість дітей у сім’ї. Хоча я не можу сказати, що одинокі люди в нас не отримували кредити. У різний час були й такі», — каже Комнатний.


У студентів теоретична можливість отримати пільговий кредит також є, однак шансів куди менше. За словами Комнатного, вони теж беруть участь у програмі пільгового кредитування: «Як правило, це студенти старших курсів, які вже заробляють. Ми розуміємо, що доходи там можуть не покривати всіх витрат з оплати кредиту. У такому разі передбачено можливість узяти цього позичальника на поруки батькам або іншим родичам. Однак у будь-якому разі працевлаштування та бодай якісь доходи мають бути».

 


Герої цього матеріалу Владислав і Дмитро на запитання про теоретичну можливість спільного проживання з батьками та дружиною відповідають синхронно: «Взагалі не варіант». Така позиція точно не унікальна. Тож з огляду на труднощі з вирішенням питання житла та загалом на економічне становище в Україні можна прогнозувати, що середній вік одруження та народження дітей зростатиме й надалі. За словами Олени Стрельник, на таку ситуацію вплине й перехід до 12-річної шкільної освіти в Україні. «Очевидно, це призведе до пізнішого виходу цієї категорії людей на ринок праці, а отже, відтермінує залишення нею батьківського дому. Очевидно, це також зумовить зміни в демографічній поведінці: пізніше укладання шлюбів (особливо серед чоловіків) і народження першої дитини. Стійке зростання частки молодих людей із вищою освітою теж є чинником, що відтерміновує покидання батьківських сімей, адже збільшення років навчання спричиняє пізніше набуття самостійності».


Хоча кількість людей із вищою освітою й зростає, та, за даними соціологів, понад третина українців віком 25–29 років працюють не за фахом, якого навчалися. Незважаючи на це, молодь і надалі докладатиме чимало зусиль для здобуття вищої освіти, перш ніж почне працювати. Такої думки дотримується Лариса Лісогор, яка завідує відділом соціальних проблем ринку праці Інституту демографії та соціальних досліджень НАН. «По-перше, здобуття освіти дуже хороший запобіжник від безробіття. Той, хто її має, у всьому світі загалом конкурентоспроможніший. У період навчання, за методологією Міжнародної організації праці, людина належить до економічно неактивного населення. У західних країнах завжди був дуже високий рівень безробіття серед молоді. Однак, навчаючись, людина здобуває знання, які вона зможе використовувати й тоді, коли не працюватиме за спеціальністю». Водночас Лісогор додає, що від безробіття страхує не так диплом, як набір компетентностей, на які й звертає увагу роботодавець.

 

Читайте також: Пацієнти про медицину. Світовий досвід


Хоча молоді українці й не вважають економічне становище найголовнішим аргументом під час вибору чоловіка чи дружини, однак він усе-таки важливий для понад половини таких людей. Наразі, за даними опитування «Українське покоління Z», більшість молодих співвітчизників (74%) відчуває брак коштів для купівлі чогось дорожчого, ніж харчі та одяг. Та одночасно близько 70% їх задоволені тією роботою, яку мають. За словами Лісогор, це може свідчити не так про їхню професійну реалізацію, як про страх стати безробітними.


Що ж до розлучень, то їхня кількість в Україні майже не відрізняється від середньої в країнах ЄС. У 2015 році співвідношення між шлюбами та розлученнями становило 42%, тобто на 10 шлюбів припадало 4 розлучення. За даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАН, головною причиною розірвання шлюбів є все-таки не матеріальні труднощі, а алкоголізм: так розпадається приблизно 20% сімей. Пік розлучень припадає на початковий період спільного життя — від трьох місяців до півтора року.


Загалом же впадати в паніку через небажання українців одружуватися та народжувати дітей у ранньому віці навряд чи слід. По-перше, в нашій країні куди більше жінок зважуються на народження навіть у віці 40–44 років. Як порівняти з 1991-м, у містах кількість таких матерів зросла майже втричі. По-друге, відтермінування цих кроків може свідчити про відповідальний підхід і планування, а отже, й уважніше ставлення до майбутнього виховання дітей. Зрештою, у сучасному світі зазвичай перемагає не кількість, а якість.