Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Державні діти: врятувати маму для Людмилки

Цей квест без участі багатьох небайдужих людей навряд чи закінчився б успішно. Ані для Людмилки, якій ось-ось буде рік, ані для Вероніки, яка прагне стати для неї мамою, ані для тих, хто намагався зробити все, щоб ця невеличка сім’я дістала свій шанс на існування. Але він і не починався б так трагічно, якби таких небайдужих було на цьому світі більше. Особливо серед тих, хто за допомогу людям одержує заробітну плату від держави...

З дівчинкою на ім’я Вероніка відома волонтерка Діана Макарова познайомилася ще у 2015 році, коли допомагала вивозити дітей з інтернату, що розміщений близько від лінії фронту, до спокійнішого міста. Дітки, котрі жили та навчалися в тому інтернаті, були з особливостями розвитку, але Вероніка вже тоді вирізнялася жвавим розумом, комунікабельністю та неймовірним бажанням отримувати увагу та любов. Для цього, як усі діти, позбавлені безумовної любові батьків, робила багато чого, що в нашому розумінні є поганим: постійно вигадувала нісенітниці, свої маленькі маніпуляції, вчиняла істерики та показувала свій характер. Як звичайний, а тим паче особливий підліток. Але понад усе Вероніка хотіла стати мамою. Свою, яка покинула її після народження, вона не бачила ніколи. Хоча, за запитами в різні інстанції, відомо, що в Чистяковому (до 2016-го Торез), який зараз на окупованій території, Вероніці належить житло, що залишилося від бабусі, хоча в не придатному для проживання стані.

 

«Так вийшло, що в нас із Веронікою склалися гарні стосунки, вона часто телефонувала мені, розповідала про свої проблеми, стала довіряти. Це дуже важливо, — вважає Діана Макарова, яка окрім військового волонтерства несподівано стала опікуватися сиротою. — Від неї я й почула, що вона дуже хоче мати дитину. Вже в училищі дівчина завагітніла, бо для неї це було суперідеєю. Не для виплат, а саме заради відчуття бути мамою, щоб любити як може чи хоча б відчути, що може. Але, на жаль, кілька спроб народити дитину закінчилися трагічно: викиднями та штучними пологами через важкі порушення розвитку плода. І ось майже у двадцять вона народила Людмилку —нормальну дівчинку».

 

Читайте також: Анатолій Романов: Вони казали, що українських державних дітей треба вивозити в Ростов чи Крим.

 

І тоді почалося найцікавіше. Хоча правильно сказати найсумніше. Дівчинка, яка закінчила ПТУ, виписалася з гуртожитку й, нескладно здогадатися, опинилася просто на вулиці: без житла, прописки, навіть можливості одержати гроші як переселенка. Ось хоч бери та живи з малям у парку на лавочці. Звичайно, можна починати судити з нашої по-домашньому теплої дзвіниці: навіщо народжувала від невідомо кого, на що сподівалася, якщо ніде жити, і таким мамам не треба дітей довіряти. А ще: не для того держава гроші витрачала на її виховання, щоб вона не працювала, а дітей розводила. Власне, майже так і стали казати ті, хто повинен був підтримати самотню жінку, яка після пожиттєвого строку в закладі несвободи під назвою інтернат навіть уявлення не мала, як узагалі будувати стосунки правильно, по-людськи.

 

Події розгорталися дуже швидко: після пологового будинку Вероніка з Людмилкою отримали кімнату в комунальному обласному Центрі матері та дитини, що розміщений у невеличкому містечку на Донеччині. За задумом чиновників, це дуже прогресивний заклад, який на таких, як Вероніка, і має бути розрахований: коли мама та маля потребують термінової допомоги досвідчених людей. Тобто коли з якихось причин жінці потрібні не тільки дах над головою, а й поради, допомога, тепло небайдужих людей. У штаті є психологи, педагоги та медичні працівники. Але вже через тиждень перебування Вероніки в цьому закладі дитина занедужала, хоча за кілька годин до цього медична сестра оглянула її й усе було добре. Лікарі запропонували покласти в лікарню.

 

«Лежати в лікарні разом із донькою мені не дозволили. І годувати грудьми я не стала, бо, мовляв, молоко рідке, тому треба давати суміші. А коли малюкові покращало, до Центру мене вже не хотіли пускати, тому соцпрацівники запропонували на рік віддати її в Будинок дитини: все одно забирати її мені було нікуди. Тому я написала таку заяву», — розповідає Вероніка, інколи плутаючись у деталях. Можливо, це було не зовсім так чи навіть зовсім не так, бо працівники соцслужб в офіційних документах пишуть, що вона проявила себе як погана мати, постійно намагалася кудись утекти та багато брехала. Навіть якщо так, то навряд чи працівники цих закладів повинні бути здивовані чи ображені: вони ж працюють саме з такими людьми, яких було викинуто на узбіччя життя мало не від народження. І вже як вона встигла себе проявити поганою матір’ю за тиждень — це взагалі питання. Але найдивнішим для них виявилося те, що вона все ж таки нікуди не поділася, ходила до дівчинки в Будинок дитини та через рік вирішила забрати доньку.

 

Читайте також: Кримські сироти. Без права на самовизначення

 

Вероніка жила фактично в сторонніх людей, не курила, не вживала алкоголю чи наркотиків, але, що робити далі зі своїм життям, не знала. На щастя, їй досі часто траплялися на шляху люди, які не питали «чому» та «навіщо», а просто допомагали. Можливо, навіть десь «авансом», бо знову-таки на погляд звичайної людини Вероніка — не той мімішний приклад, над яким можна розчулюватися.

 

«Ми запропонували їй місце в нас. Познайомившись із Веронікою, я зрозуміла: вона та її дитина потребують другого шансу. Тому я наполягала на поверненні дитини матері», — розповідає по телефону Ганна, ще одна добра людина в житті Вероніки, працівник обласного соціального гуртожитку для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. З допомогою працівників цього закладу, який, до речі, розміщений у тому самому приміщенні, що й попередній, де Вероніка намагалася жити з дитиною, почали процес возз’єднання сім’ї. Але, на жаль, представникам державних структур це було не до вподоби. Вероніка чула відверті погрози про те, що її просто позбавлять батьківських прав. Найімовірніше, так усе й було б. Але до справи долучилися волонтери, розмістивши пост у соціальних мережах. Чиновники різних рангів реагували дивно: наприклад, Діані Макаровій запропонували самій взяти під опіку дитину, яку хоче забрати рідна мати. Як грудка снігу почали з’являтися різні звинувачення: волонтерам розповідали, що дівчинка невиліковно хвора й потребує спеціального догляду, що Вероніка знову вагітна, тому навіщо морочитися з першою дитиною, народить собі ще. Чому не хотіли відпускати маленьку Людмилку, невтямки. Але стало зрозуміло, що без «важкої артилерії» цю ситуацію не вирішити.

 

Читайте також: Державні діти: хто плаче за інтернатами?

 

«Везіть, місце для них є, чекаємо в будь-який момент», — відповіла керівниця «Мартин-клубу», де реалізується проект підтримки матерям із дітьми «Рукавичка», Вікторія Федотова, до якої я звернулася вже не вперше. Вероніку та дитину чекали в селі під Дніпром, щоб спробувати надати їй ту підтримку, на яку вона заслуговує. Бо саме це тут роблять для подібних до Вероніки вже багато років. Щоб з’ясувати, чи є якісь перешкоди, щоб передати дитину, довелося зателефонувати керівництву Будинку дитини. Виявилося, хоч малятко деякий час перебувало в лікарні через застуду, загалом воно жодного спеціального обслуговування не потребує. І якщо мати хоче її забрати та має куди — будь ласка. Ще день вмовляли лікарів, які, попри законне право матері забрати дитину, не відпускали її. І нарешті пізно ввечері волонтерка ФОНДу відвезла Вероніку з донькою з Донбасу до дніпровської «Рукавички». Ще попереду багато чого: оформлення документів, згідно з якими держава повинна надати Вероніці житло, реєстрація для отримання виплат як переселенцю. А головне — навчання жити поруч зі своєю дитиною.

 

Хепі-енд? Чомусь здається, що в цій історії не буде все так просто. Бо сподіватися на легкі зміни у внутрішньому сприйнятті у вже дорослої людини навряд чи варто: занадто довго вона виживала в тих умовах, де потрібні зовсім інші навички. Хто знає, чи зможе непотрібна своїй матері дівчинка Вероніка стати потрібною та найдорожчою своїй доньці. Чи Людмилка теж буде змушена йти шляхом державних дітей, бо її мати не змогла скористатися тим другим шансом. Але важливо те, що цей шанс їй подарували багато небайдужих людей. Бо якби це відбувалося в її житті раніше та частіше, якби система була налаштована на реальну допомогу, а не на збільшення рядів соціальних сиріт, найімовірніше, те життя було б зовсім іншим. І не тільки у Вероніки — у всіх нас.