Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Персональний літопис

Роман Зіненко, пройшовши через пекло боїв під Іловайськом, інтуїтивно знайшов вихід своїм емоціям: записавши хроніку подій, він доносить правду цієї війни читачам у різних куточках України.
Матеріал друкованого видання
№ 5 (532)
від 1 лютого

«Іловайський щоденник» — перша книжка Романа Зіненка. Він зізнається, що це сталося випадково, несподівано для нього самого. «Я ніколи навіть не мріяв бути письменником, але певні події серпня 2014 року дали такий поштовх, що я був просто змушений, не міг стриматися, щоб не написати про вихід з Іловайська. Виніс усе із себе, виклав на папері, щоб переказати свої відчуття, спогади, враження і зберегти пам’ять про ті сумнозвісні дні. Після цього мені стало легше, хоча в процесі написання було дуже важко: доводилося постійно перечитувати текст, повертаючись до нього. У якісь моменти я вже ненавидів ці рядки та сторінки. Редактори вимагали перечитати ще і ще, перевірити, чи правильно вказані позивні, чи не переплутані дати. Постійно доводилося переживати ці події, тому з’явилися певні проблеми з психікою, я не хотів більше нічого з неї читати. Коли книжка вийшла, мені стало легше. Психологи, які проводять семінари, розповіли, що вона допомогла і їм краще зрозуміти бійців, котрі повертаються з війни».


Роман родом із Дніпра. Закінчив 11 класів, життя склалося так, що довелося спробувати себе в різних професіях: був перевізником, охоронцем, продавцем, підприємцем. Зараз заочно здобуває економічну освіту. Як ветеран війни, постійно бере участь у різноманітних заходах, які можна вважати реабілітацією: курси мови, поїздки та семінари, веде активну громадську діяльність. А тепер у нього ще одна важлива місія: він презентує свої книжки в різних містах та селищах. Причому Роман не шукає якоїсь особливої аудиторії. Нещодавно про Іловайськ розповідав майже в усіх школах прифронтового Бахмута, потрапив навіть у сільські навчальні заклади та бібліотеки. Приїхавши на Донбас, був збентежений популярністю саме україномовного варіанта книжки, хоча його запевняли, що треба везти тільки ту, що перекладена російською, бо не зрозуміють. Він вважає, що найбільше книжка потрібна молоді, бо вона навчальна та виховальна. І не тому, що містить інформацію про виживання в складних умовах. В «Іловайському щоденнику» є приклади того, як не втрачати надію навіть у безнадійних ситуаціях. Молодь повинна бачити такі приклади для наслідування. Бо зараз у нас народжуються свої, багато з них живі, з ними треба зустрічатися, вони можуть багато що розказати молоді. Це майже інтерактивний метод: з усіма героями можна поспілкуватися, приміром, у Facebook, у книжці вони представлені під своїми реальними позивними.

 

Читайте також: Суворий такелажник


Батько трьох дітей Роман Зіненко пішов добровольцем у батальйон «Дніпро-1». За його словами, не міг допустити, щоб рідне місто Дніпро перетворилося на сучасний Донецьк. Бо навесні 2014-го там бачили такі самі події, були спроби захопити державні будівлі. Саме тоді Роман вирішив, що його справа — захистити місто, родину, дітей. Спочатку потрапив до полку національного захисту при обласній адміністрації. А коли було оголошено про створення полку «Дніпро-1», його запросили пройти співбесіду. Так він опинився серед перших сорока бійців батальйону. Взяли його охоче, бо колись строкову службу Роман проходив в одному з елітних підрозділів морської піхоти. Згадує, що тоді був перехідний період, навіть клятву довелося давати «народові СНД». А в 2008 році пройшов перепідготовку, бо вже тоді було зрозуміло, що є небезпека для країни: відбувалися заворушення в Криму. Коли вступив до лав «Дніпра-1», складав присягу вже народу України. Вважає, що саме завдяки активним діям патріотів та тодішньої влади області вдалося захистити Дніпропетровщину, чого не зробили на Донеччині. Були створені блокпости, охоронялися державні будівлі. Батальйон «Дніпро-1» створювався, зокрема, на противагу міліції, де багато хто ходив з георгіївськими стрічками.


«Добровольців, що пішли по різні боки фронту, багато. Але це не війна людей, це війна культур, епох, якщо бажаєте, минулого з майбутнім. І в нас на Дніпропетровщині інколи можна було почути бажання повернутися в СРСР. Але хто може при здоровому глузді сприймати ідею повернення до минулого? Не було в історії прикладів, коли імперія руйнується, а потім повертається в колишній стан. Хтось міг побачити цю війну громадянською ще на початку. Але вона швидко вщухла б, якби її не підтримували та не розпалювали ззовні, з допомогою громадян Російської Федерації, які втрутилися», — розповідає своє бачення початку війни Роман на презентаціях.

 

Читайте також: Формула хоробрості


Так вийшло, що Іловайськ — це найважча сторінка його війни. Тому саме ті події стали центровими не тільки в книжці, а й у житті бійця. І для Зіненка було дуже важливо зафіксувати свої спогади в жанрі хроніки без будь-якої фантазії та художньої вигадки. Як і багато реальних бійців, що зараз пишуть про війну, він категоричний: той, хто вигадує, спотворює історію. Бо це неправильно, коли з’являються міфічні герої, які отримують плоть, нагороди та почесті. А в житті герої реальні, непомітні та залишені без допомоги. Роман вважає, що найчесніше писати хроніки, ніж щось видумувати. Тому всі його герої реально існують. Щоправда, дехто з них боїться брати її до рук, каже, що занадто реалістично. А ті, хто читав, не заперечують: все так і було. І, перечитавши ще раз про те, що жахає у снах, зізнаються, що дістають полегшення.
«Коли ми поїхали через цей «зелений коридор», спочатку, почувши постріли, навіть здивувалися. Думали, це якась помилка чи просто провокація. Бо ми проїхали першу лінію російських військових, вони в нас не стріляли. А коли вибухи почалися в голові колони, коли стали розвертатися танки, зрозуміли, що це не помилка. Я був водієм броньованого буса, колишнього інкасаторського авто.

 

Коли колона вже розсіялася, довелося вибиратися з трьома одиницями техніки. Ми прорвалися, але загинув наш командир. Нас було 13, один потрапив у полон, коли пішов шукати для нас транспорт. Три доби виходили пішки, бо на той момент уже не орієнтувалися на місцевості, не розуміли, де свої, де чужі. Зв’язок фактично втратився з моменту, як почали розстрілювати колону: спершу ефір був повністю забитий повідомленнями, панував хаос. І, звичайно, працювали засоби ворожої електронної боротьби, які глушили все. Те, що ми знайшли наших, зрозуміли, коли побачили в селищі Роздольному українських нацгвардійців. Нас уже залишалося п’ятеро, бо поранених вдалося відправити першими. Наші хлопці знайшли місцевого мешканця, який зголосився вивезти поранених хоч кудись. А виявилося, що ця добра людина вивезла їх аж до лікарні Бердянська! Де він зараз? Мабуть, на окупованій території...

 

Читайте також: У гостях у «Добровольця»

 

А нам пощастило сісти на таксі, на якому проїхали вже повністю окуповане Комсомольське. Стояли на переїзді, зупиняли машини, але вони були повні, з речами, з дітьми. Якась жінка їхала по речі й викликала таксі з Донецька, машина була порожня. Спочатку таксист не погоджувався взяти нас, але потім усе ж таки ми вмовили. Вікна були тоновані, авто в той час виїздило багато. Тоді ніхто їх не зупиняв для перевірки, про що нам розповіли люди, тому вдалося виїхати. Ми ще не знали, що один бік цього Роздольного контролюють бойовики, а другий бік наш. Мабуть, ми не перші були, тому там уже розуміли, що робити: всіх, хто вийшов, збирала колона «Червоного Хреста», щоб вивезти до Волновахи. А звідти нас вивезли до Дніпра».


Цікаво, що книжку Зіненка продають навіть у російських інтернет-магазинах. Щоправда, як «сповідь карателя про знущання з місцевих мешканців на Донбасі». Але Роман вважає, що це не перешкода: карателі то карателі. Та якщо хоч одна людина змінить свою думку про події, прочитавши щоденник із правдою, це вже буде маленька перемога.