Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Луганський Стоунхендж

Вже не раз у місцевих новинах я натрапляю на сюжети про місцевого «героя-розвідника» Івана Хижняка.

Якщо ви не в курсі, у чому річ, то коротко розповім. Він понад три роки служив у частині ППО України під Краматорськом та систематично пересилав усі документи, карти, схеми та інше, що йому вдавалося знайти під час своєї служби, сепаратистам. Подейкували, нібито останнім часом Іванові Хижняку загрожували якась небезпека й викриття, тож було прийнято рішення вивести його з глибокого підпілля на окупований Донбас. І зараз він почав активно давати інтерв’ю місцевим ЗМІ та друкувати всі карти-схеми й накази, які встиг винести за час своєї служби на Україну. Головне, про що постійно свідчить сам Іван Хижняк, — це алкоголізм усіх українських військових, які зловживають якщо не щодня, то точно через день.

 

І, коли слухаю його інтерв’ю на місцевих прес-конференціях, у мене виникає запитання: якщо він перебував три роки в атмосфері цілковитого пияцтва (а з його слів жодної тверезої людини в системі ППО не було за весь цей час), як йому вдавалося не пити разом із такими людьми та залишитися невикритим? Питання майже риторичне. Ви лише уявіть ту героїчну постать місцевого розвідника, який три роки одержував дві зарплати: в Україні під час служби там і в «республіці» за свою діяльність в Україні. Єдиний мінус — пенсію в Україні він не встиг заробити, бо тоді, як усі місцеві, їздив би знімати там гроші та одержував би другу пенсію ще тут… Я перетинала кілька разів цей умовний кордон — лінію розмежування. Багато чоловіків бачила поруч — молодих та середнього віку. Вони казали, що йдуть до родичів, по ліки, по паспорт. Навіть брали із собою дітей, аби мати більш щирий вигляд та пройти без черги. Хіба кожен із них не міг бути розвідником? Легко, я думаю. Моя подруга служить в українській поліції. Іноді телефоную їй. Для мене не секрет, яку зарплату вона одержує та в чому полягає її робота. Але й вона знає те саме про мене... І ще: мій сусід у Луганську — офіцер СБУ, а його дружина двічі на рік їздить до нього звідси з дітьми по гроші та провідати чоловіка й батька. Усі тут знають, що наш учорашній сусід — український офіцер, що він повернеться відразу, щойно заробить в Україні собі пенсію. Знову ходитиме нашою вулицею, пліткуватиме, зустрічатиме дітей із школи та поратиметься на городі.

 

Читайте також: «Нові можливості»

 

Все це про те, що розвідка зараз — поняття дивне. Це не та розумова робота Штірліца з відомої кінострічки, де він будував дуже тонкі схеми, був інтелігентом та постійно балансував, аби його не розкрили… Зараз усе набагато простіше. Кілька знайомих мені чоловіків регулярно мандрують в Україну: один відпочивати та будувати там свій бізнес, інший також у справах… Вони молоді, енергійні й дуже легко зійшли би за диверсантів, але їх чомусь так просто випускають звідси та пускають в Україні. Коли вони повертаються, то із жартом розповідають, як пронесли заборонене м’ясо в дитячому рюкзаку на спині дитини та в капюшоні дружини, який не стали перевіряти «республіканські» ветеринари на кордоні. Так, звичайно ж, це не розвідка, але кожен зараз прагне пронести з України в «республіку» м’ясо та сало, бо це дешево, гривню, ліки та навіть горілчані напої. Це дивна війна, у якій можна переслати електронною поштою відомості, здобуті під час нібито розвідувальної діяльності, а потім перейти міст та опинися вже по той бік боротьби. Ніхто не переходить лінію фронту на лижах через Альпи, ніхто не висилає вже радіограм та не носить капсулу зі смертельною отрутою із собою, бо на такий випадок є обмін полоненими, через який знову можна буде опинитися вдома… Я думаю, Іван Хижняк очолить через якийсь час місцеву розвідку або навчатиме студентів таємної справи шпигунства десь у кадетському корпусі, навічно закарбувавши своє ім’я в історії місцевої розвідки.

 

Читайте також: Плями на Сонці

 

Ще одне з моїх останніх здивувань — річниці будинків творчості або домів піонерів у «республіці». Події цілком у дусі часу та місцевих традицій — балів, конкурсів красунь і показу мод. Взагалі-то культурне життя молодої «держави» схоже на суп під кришкою: воно кипить. По ТБ щодня транслюють конкурси, покази, новини культури, урочисті прем’єри та відкриття. Вчора відкрили меморіальну дошку на домі, де жив колись Валерій Болотов — перший кермач «республіки», який помер чомусь дуже далеко він власного дому та самої «республіки»… Останніми днями я була свідком одного з великих свят виховного значення. Мене вразили контрасти цієї події. Свято починалося з танцю піонерів у червоних краватках. Так, було зрозуміло, що це жарт, згадка історії цього закладу та минулих часів. Усі навколо по-доброму всміхалися. На що я звернула увагу — української мови не звучало зі сцени ні під час виступів, ні в піснях. Кажуть, що деякі пісні навіть спеціально переклали для цього з української. І ще дещо: наприкінці концерту на сцену вийшли діти з лампадами — то була згадка про померлих викладачів цього закладу. Потім був танок, під час якого діти в костюмах для бальних танців почали разом хреститися. Я мало розуміюся в релігійних обрядах, але наївно вважала, що святий хрест — то дуже особисте спілкування з Богом, а не елемент танцю синхронно на сцені перед залом… Невже всі ці діти віруючі? Чи їх просто навчили, як це робити — з ліва направо та всі разом. Цей контраст вразив. Релігія стала показовою…

 

Читайте також: Безпорадне майно

 

Кажуть, раніше ми були світським суспільством, а зараз стаємо православним. Священиків можна побачити скрізь: у школах, на відкритті пам’ятників, на місцевих парадах. То цей танок був цілком у дусі часу та дуже гармоніював із піонерами на початку. А ще контраст — танець-жарт під пісню «Сьогодні свято у дівчат». Танцюристки вийшли на сцену в доволі довгих сукнях, хустинках та білих шкарпетках під час цієї пісні. А потім почали стрибати. Увесь зал зі здивуванням та задоволенням побачив, якого кольору білизна у всіх танцюристок… Піонери, релігія, спіднє — разом. А головне — у перших рядах сиділи ті керівники, які працювали і при Україні, і при ще Радянському Союзі. То були колишні комсомольські працівники, які пережили всіх навколо. Вони сміялися, плакали, аплодували та казали зі сцени промови, звертаючись до залу. Вони на всі часи, а гнучкість — їхня головна ознака. Свого часу вони вчили українську, щоб зберегти свої посади, а три роки тому перекладали всі папери з української на російську, щоб знову зберегти стільці під собою. І знаєте, що я думаю? Вони переживуть усіх. Як скульптури з каменю. Як Стоунхендж. Бо за своє довге життя вже пережили всіх навколо, а гнучкість — це головна їхня риса.