Суспільство

  ▪   Спілкувався: Юрій Лапаєв

Віктор Гвоздь: «На сьогодні перехід Росії до масштабних наступальних дій проти України є малоймовірним»

Щоб обговорити особливості початку «Русской весны» та перспективи України у сфері безпеки та геополітики, Тиждень зустрівся з Віктором Гвоздем, колишнім начальником Головного управління розвідки Міністерства оборони України (ГУР МОУ) та керівником Служби зовнішньої розвідки України.

У своїй книжці «Воєнна розвідка України на зламі другого тисячоліття» ви описуєте процес створення та розвитку цієї важливої державної структури. Розповідь закінчується на моменті, коли починається наше збройне протистояння з РФ. А чи фіксували розвідники саме початковий етап підготовки операції «Русская весна»? І які були її ознаки?

— Хоча я зараз не на таких відповідальних посадах, але не про все, що знаю, можу розповідати. Однак зважаючи на те, що вже маю певний досвід і викладацької діяльності, і роботи в аналітичному центрі «Борисфен Інтел», у межах дозволеного можу розповісти про деякі цікаві для вас моменти.  

 

Отже, це правда, що українська воєнна розвідка отримувала конкретні дані щодо московських планів стосовно анексії Криму, який хоч і був де-юре українським, але де-факто наша влада чомусь приділяла йому дуже мало уваги. А для самої РФї цей регіон був важливий не лише з воєнно-стратегічних чи політичних міркувань, а й із погляду розбудови «русского мира». Адже в Криму базувалася частина російського флоту, про півострів говорили як про місце російської військової слави. Хоча це просто слова, адже практично всі свої тамтешні битви Росія програвала, і це історична правда. А ми особливу її активізацію почали спостерігати від 2004-го, після перемоги Помаранчевої революції. Такі наміри ані російського керівництва, ані його нинішнього очільника не приховувалися. Під час розмови з президентом США Джорджем Бушем-молодшим у Бухаресті 2008 року Владімір Путін зауважив, що коли Україна піде в НАТО, то без Криму й без свого Сходу.

Читайте також: У НАТО заявили, що РФ цілеспрямовано втягує в інформаційну конфронтацію країни Балтії

Щодо практичної реалізації обіцяного російським президентом, то Росія вживала широкий комплекс заходів, зокрема запроваджуючи та зміцнюючи російське лобі в українських органах державної влади. Крім того, розвалювалися наші спецслужби та силові структури, цілеспрямовано розколювалося суспільство. Таким чином створювалися передумови для збройної агресії у вигляді гібридної війни, про що написано в моїй книжці. Основна мета таких заходів — відновити контроль над Україною через її фактичну дезінтеграцію. Для Росії, яка прагне зараз вийти на позиції супердержави, реалізація такого геополітичного проекту без України практично неможлива.

 

Ознаки безпосередньої підготовки РФ до початку «русской весны» як складової такої війни були досить очевидними й спостерігалися вже під час активної фази Революції гідності в Україні. Зокрема, потужне угруповання військ РФ зосереджувалося у Краснодарському краї під виглядом гарантування безпеки проведення Зимових Олімпійських ігор у Сочі. Також за підтримки командування Чорноморського флоту РФ здійснювалася підготовка незаконних збройних формувань у Криму (загонів так званих козачків, інших організацій). Це висвітлювалося навіть у відкритих джерелах.  

 

На той час Янукович мене вже усунув із посади начальника ГУР МОУ, тож доступу до розвідувальної інформації я не мав. Але і далі активно працював у цьому напрямку на базі створеного Незалежного аналітичного центру «Борисфен Інтел», який займається аналізом та оцінкою подій довкола України. Ще 23 вересня 2013 року на сайті центру була розміщена моя стаття «Вогнем і мечем: мета виправдовує засоби?», у якій на основі відкритої інформації застерігалося: загрози Україні з боку Росії зростають. Про прямий воєнний напад тоді ще не йшлося, однак певні ознаки того, що він можливий, уже були.

 

А як реагувало тодішнє керівництво нашої держави на ваші доповіді як керівника воєнної розвідки?

 

— Можу сказати, що за часів президентства Віктора Ющенка, коли я був начальником ГУР МОУ, наше державне керівництво адекватно реагувало на доповіді воєнної розвідки. Наприклад, на основі даних ГУР про плани РФ анексувати Крим було ухвалено рішення про відновлення на півострові 32-го армійського корпусу. І деякі з цих планів уже почали реалізовувати. Однак коли президентом став Янукович, згадане рішення було скасовано.  

Читайте також: Atlantic Council: РФ не планує повертати Крим і виходити з Донбасу найближчим часом

При мені порушувалося також питання про реорганізацію розвідувального управління, бо в Генеральному штабі (ГШ) не було такого органу, який керував би розвідкою. Питанню створення нового органу управління розвідкою в складі ГШ ми присвятили кілька заходів, у яких брали участь міністр оборони, командувачі видів ЗСУ. Склалася абсурдна ситуація: наприклад, була система керування зв’язком, інженерними військами тощо, а ось такої необхідної системи керування розвідкою не було! Водночас ми бачили доволі серйозну активність нашого супротивника і розуміли, що без розвідки в ГШ, без органу управління ефективної підготовки підрозділів не досягти. ГУР МОУ — компонент стратегічний, що відповідає за воєнно-політичні виклики та загрози, а ось орган управління та розвідка в ГШ — це вид забезпечення бойових операцій. Саме він на той час був у занедбаному стані.

 

Нагадаю, що воєнна розвідка вчасно доповіла політичному та військовому керівництву України про плани Росії напасти на Грузію в серпні 2008 року, а також надала оцінку загроз таких її дій проти нашої країни. У зв’язку з цим було вжито низку превентивних заходів, зокрема організовано навчання ЗСУ, що продемонстрували можливості швидкого нарощення їх угруповання на Кримському півострові. Це було за часів президентства Віктора Ющенка.  

 

Але згодом до керма приходить Віктор Янукович. Я вже якось розповідав, як на одну з моїх доповідей, що надійшла від ГУР МОУ, про загрозливі дії Російської Федерації ми отримали відповідь за підписом заступника віце-прем’єра, що опікувався силовими відомствами: «Не надо нас пугать Россией». І в той момент я зрозумів, що росіяни змогли завести свою агентуру на наш найвищий рівень. І що наші доповіді в найкращому разі потрапляли «в кошик», у найгіршому передавалися до Росії і їх там читали…

Читайте також: З часом санкції змусять РФ виконувати Мінські угоди - Волкер

Незадовго до того, як мене усунули з посади, я заслуховувався Януковичем, щойно обраного президентом України. Він поцікавився, як у військах сприймають Єжеля (міністр оборони України з березня 2010-го по лютий 2012-го. — Ред.). Я відповів, що не контррозвідник, щоб з’ясовувати таке питання, але маю інформацію, відповідно до якої він мусив би пояснити деякі свої дії в Криму. Після цього Янукович запитав про загрози, які стоять перед Україною у воєнній сфері. Скажу відверто, я був приємно здивований, коли почув професійно поставлене запитання. Доповів розлого, але більше з ним зустрітися не судилося. Думаю, як президент він був у курсі всіх подій. А ось те, що на відповідальні посади в Міністерстві оборони, спецслужбах та силових структурах були заведені фактично громадяни Росії, вже красномовно свідчило, що не президент Янукович, а Росія в той час керувала цим блоком.

 

У суспільстві доволі часто обговорюється ймовірний наступ російсько-терористичних сил. На ваш погляд, чи можливий він зараз? Якщо так, то за яких умов?

— Від самого початку вся ця ситуація із залякуванням нашого керівництва наступом мала своє підґрунтя. Тому що основними елементами гібридної війни є підрив економічної та політичної могутності країни. Але це відбувається на тлі постійних воєнних загроз. Коли відбувалися події в Криму, вздовж усього нашого кордону з півдня на північ проходили навчання російські війська, розгорталися бригадні тактичні групи. Вони були готові до широкомасштабних дій і чекали лише наказу. 1 березня 2014 року Рада Федерації РФ дала дозвіл на використання збройних сил за кордоном. Тобто всі формальні ознаки свідчили про те, що росіяни можуть будь-якої миті розпочати наступ. Але на це має бути причина! Одна з таких причин — так званий захист місцевого російськомовного населення, як це було в Грузії.

 

У такий спосіб Росія постійно намагається тиснути: приводить різні військові частини або органи управління в бойову готовність. Усі ці ознаки фіксуються. Вони свідчать про те, що Москва не виключає можливості проведення проти України наступальної операції як локального, так і широкомасштабного характеру. Досі поблизу нашого кордону і на окупованих територіях розташовується потужне угруповання російських військ, до якого входять три загальновійськові армії, два армійських корпуси на Донбасі та сили Чорноморського флоту в Криму. Загалом у їхньому складі три мотострілецькі дивізії, до п’ятнадцяти мотострілецьких бригад і три танкові, а також чотири артилерійські й три ракетні бригади, озброєні оперативно-тактичними комплексами «Искандер». У разі чого угруповання посилюватиметься частинам з інших регіонів Росії. Ми спостерігали за навчаннями, під час яких відпрацьовувалося переміщення військ, постійно бачимо в соцмережах ешелони з російською технікою. Різноманітні сценарії наступальних операцій проти України систематично опрацьовуються під час військових навчань ЗС РФ на Південно-Західному (українському та чорноморському) напрямку. Найпоказовіші з них — стратегічні командно-штабні навчання серії «Кавказ». Окремі наступальні дії проти України також відпрацьовуються під час СКШН «Захід».

Читайте також: Харківські угоди щодо Чорноморського флоту були початком агресії РФ проти України - Парубій

Але, думаю, на сьогодні перехід Росії до масштабних наступальних дій проти України є малоймовірним. Зосереджуючи свої війська вздовж нашого кордону, а також у Криму й на Донбасі, вона намагається психологічно тиснути на Україну, перешкоджати нашим спробам повернути окуповані території в силовий спосіб, унеможливити так званий хорватський сценарій. Однак не виключаю, що за певних обставин російське керівництво зважиться на проведення обмеженої або повномасштабної воєнної операції проти нашої країни. Наприклад, щоб розширити площу «ДНР» і «ЛНР», створити сухопутний коридор до Криму або окупувати всю українську територію.

 

Спитаєте, що може бути передумовою цього? Наприклад, різке загострення збройного протистояння в зоні конфлікту на Донбасі. Може бути так, як колись у Грузії, — так зване умиротворення. Тобто вводитимуться війська росіян для «примушення до миру». Можливо, внаслідок якихось серйозних соціальних заворушень за нібито наявної загрози населенню. При цьому світовій спільноті нав’язуватиметься думка, що українська влада не спроможна навести там лад і що лише російська військова сила здатна впоратися із ситуацією. 

 

Російські війська можуть діяти в Україні не тільки безпосередньо, як офіційні збройні формування, а й під виглядом «ополченців» з метою проведення «миротворчої» або «стабілізуючої» операції для захисту того самого російськомовного населення. Сподіваюся, що наші військові розвідники активно працюють, вони знаються на всіх цих моментах. Наприклад, розгортання пунктів управління та зв’язку воєнного часу, вихід військ у польові райони поблизу кордону України, посилення військ на Південно-Західному напрямку, створення передових складів боєприпасів, пально-мастильних матеріалів. Усе це постійно відстежується, адже заходи, швидше за все, будуть закамуфльовані під якісь навчання, як було у 2014-му.

 

Скільки часу потрібно Москві на проведення цих заходів?

 

— За моїми оцінками, для перекидання додаткових сил знадобиться щонайменше чотири-шість тижнів. Хоча основне підсилення вже давно напоготові — це повітрянодесантні війська. Ми ж знаємо, що вони використовувалися. Тобто можливості для цього є. Але знову ж таки питання радше геополітичне. Усвідомлюючи наслідки таких кроків і становище, у якому вона опиниться з огляду на позицію США, ЄС та інших країн, Москва навряд чи на щось зважиться. Хіба що тільки в разі крайнього загострення ситуації в Україні й, не виключено, у разі загострення ситуації в самій РФ. Тому це може бути єдиною темою, яка відверне увагу й надасть певні бонуси Путіну, особливо перед тамтешніми березневими президентськими виборами.

 

Які ще можуть бути загрози безпеці України крім щойно згаданих?

— До збройної агресії проти України з боку РФ можна долучити низку інших ризиків і загроз. Особливо ті, до яких призводять дії основних світових гравців. Я назвав би поширення популістських настроїв у США та країнах ЄС, що послаблює західний світ та підриває його єдність у питаннях стримування неоімперської політики Москви.

 

Характерним проявом такої тенденції стала перемога на виборах у Сполучених Штатах восени 2016 року Дональда Трампа, який виступав із відверто популістськими гаслами. Зокрема, про відновлення співпраці з Росією та зняття з неї санкцій. І лише принципова позиція Конгресу США не дала йому виконати обіцяне перед виборами.

Читайте також: РФ не надсилала жодного офіційного документа щодо передачі військової техніки з Криму — МЗС

Наслідками дій європейських популістів стали вихід Великої Британії з ЄС, намагання Каталонії відокремитися від Іспанії. Популістськими ідеями активізується й діяльність різних євроскептичних, лівих, націоналістичних та проросійських партій і рухів, які зміцнюють свої позиції в країнах ЄС. Лише погляньте на результати президентських та парламентських виборів у Франції, ФРН, Австрії та Чехії.

 

Відчутні проблеми для України виникають унаслідок виступів націоналістичних сил у сусідніх із нами державах: Польщі, Угорщині та Румунії, які намагаються скористатися нашими проблемами в сусідських відносинах. Шкода, але в деяких випадках подібної позиції дотримуються й уряди або парламенти цих країн. Прикладом цього може слугувати негативна реакція Угорщини на закон про освіту в Україні, через який угорці обіцяють блокувати процеси європейської та євроатлантичної інтеграції нашої держави.

 

Прикро, що всі ці тенденції активно стимулюються Росією, зокрема й через втручання у вибори, інформаційний вплив на суспільства, а також надання підтримки деструктивним партіям чи рухам. Це спостерігалося у США, Франції (хоча там і спрацювало проти цих сил), Німеччині. Слід також відзначити військову активність Росії та США/НАТО в Європі, що може провокувати між ними воєнний конфлікт. Немає сумнівів, що до нього втягуватиметься й Україна, яка сьогодні стала основним полем у цих геополітичних битвах. Ми опинилися у незручному становищі між двох сил.

 

Лишається чутливою Україна й до загальних викликів і загроз світового та регіонального рівнів, як-от міжнародний тероризм (транзит бойовиків або створення так званих сплячих груп), організована злочинність, неконтрольована міграція, незаконна торгівля зброєю, наркотиками тощо. Країна постала перед серйозним випробовуванням.

 

Зважаючи на таку ситуацію, який саме статус, на ваш погляд, підходить Україні? Позаблоковість, регіональні союзи чи інтеграція до НАТО?

 

— Єдиний правильний шлях — створення потужної, незалежної, економічно сильної та військово могутньої України. Але це в перспективі. Зараз намагатися бути поза інтеграційними процесами неможливо. Ми стоїмо, так би мовити, між двома серйозними геополітичними розломами. З одного боку від нас Захід на чолі зі США, а з другого — Схід на чолі з Китаєм. Про Росію вже не кажу, адже вона нині програє цим двом потугам. Хоча прагне скористатися ситуацією й укласти союз із КНР на антиамериканській платформі. Але ж китайська стратегія будується на зовсім інших засадах.

 

Ми бачимо, що Україні з перших днів незалежності не вдається забезпечити свій захист і відстояти свої інтереси веденням позаблокової чи багатовекторної політики, бо для цього немає власних сил та можливостей, надійних гарантій ззовні. По суті, саме тому Росія розпочала проти нас збройну агресію. При цьому ні норми міжнародного права, ні обіцяні провідними державами гарантії безпеки в обмін на відмову від ядерної зброї, ні двосторонні досі не розірвані угоди з РФ її не зупинили.

 

У такому разі гарантувати безпеку Україні може лише її членство в потужних системах колективної безпеки, якими нині вважаються НАТО та ЄС. Так, саме членство країн Балтії в Альянсі стримує Росію від нападу на них. До того ж вступ Литви, Латвії та Естонії до ЄС сприяв і виходу їх на якісно новий рівень економічного розвитку та зменшенню залежності від РФ.

 

Будь-які інші регіональні союзи не гарантуватимуть Україні безпеку та захист її інтересів. Крім того, на сьогодні таких союзів просто не існує, за винятком здебільшого формальних об’єднань на кшталт ГУАМ або Вишеградської четвірки. Це такі клуби «за інтересами», «для побалакати». Кілька разів довелося бути присутнім на зустрічах такого формату, тож я переконався: там нічого не вирішується.

 

Навіть у найближчій перспективі Україна не зможе набути повноправного членства в НАТО та ЄС. Однак реалізується низка програм нашого поглибленого партнерства з цими організаціями, що сприяє зміцненню та розвитку держави, відкриває шлях для її європейської та євроатлантичної інтеграції.

 

При цьому дуже корисною є підтримка України з боку США, НАТО та ЄС, зокрема, через запровадження санкцій проти Росії і надання військово-технічної та економічної допомоги, що значною мірою стримує її від розширення масштабів вторгнення на українську територію.

 

Звісно, ще є ідеї на зразок Міжмор’я. Але це орієнтація радше економічна, а не безпекова. Ніхто з наших сусідів не бажає бачити Україну сильною, і про це також потрібно чесно й відверто казати. Процвітаюча Україна потрібна тільки українцям. Доки ми це не усвідомимо, нічого не буде. Тому нам треба розбудовуватися, реформуватися. І тоді нас залюбки запрошуватимуть до співпраці. Погляньте на Китай і згадайте, що ще 15–20 років тому його армія ототожнювалася із солдатом з автоматом і машиною для перевезення особового складу. Тепер їхня доктрина — переваги в космосі, високоточна зброя, кіберсфера. Сухопутні війська налічують близько 800 тис. осіб, із них майже 400 тис. — повітряні сили. Змогли китайці? Змогли. То чому ми не зможемо? Ось і вся відповідь.

-----------------------------------------------------------

Віктор Гвоздь народився 24 травня 1959 року. У 1981-му закінчив Київське вище загальновійськове командне училище, у 1997-му — юридичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка, у 2005-му — магістратуру Київського університету економіки і права, у 2009-му — Воєнно-дипломатичну академію. З 1981 року проходив службу в системі воєнної розвідки в Забайкальському та Прикарпатському військових округах. З 1993-го по 1995-й брав участь у миротворчих операціях ООН на території колишньої Югославії. Був аташе з питань оборони при Посольстві України в Хорватії та Боснії і Герцеговині за сумісництвом, працював на керівних посадах у ГУР МОУ, представником МОУ при Постійному представництві України в ООН, був членом делегації України в Раді Безпеки ООН. Із січня 2008-го по серпень 2010-го — начальник ГУР МОУ. З лютого 2014-го по квітень 2016-го –– голова Служби зовнішньої розвідки України. З травня 2016 року очолює Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень «Борисфен Інтел», створений за його ініціативою у 2012-му. Генерал-лейтенант запасу, кандидат військових наук, заслужений юрист України. Автор книжки «Воєнна розвідка України на зламі другого тисячоліття» (2016).