Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Подорожчання та «пушкінське» питання

Як відчувають себе мешканці вільної Донеччини у вирі соціально-економічних змін, що відбуваються на тлі перманентного загострення на фронті
Матеріал друкованого видання
№ 3 (530)
від 17 січня

Першим здивуванням нового року особисто для мене стала величезна кількість святкових салютів у небі прифронтового Бахмута: бабахкало в різних куточках, незважаючи на офіційну заборону та здоровий глузд. Але єдине, що з цього здивувало в гарному сенсі: жодного салюту о 23:00, тобто за московським часом, не було. Хоча до війни традиційно починали бабахати якраз із початком нового року в сусідів. Що це: свідома чи підсвідома відмова від єдиного простору? Може, наслідки заборони в аналоговому телебаченні трансляції каналів із Росії, а без настанови «великого Пу» не бабахається? Чи елементарна економія на недешевому піротехнічному продукті?

Звісно, ставлення до Росії як країни, яка має безпосередній стосунок до війни, на Донбасі змінилося. Хтось обурюється її загарбницькими діями, відверто бойкотує будь-який продукт звідти, навіть переходить на українську в спілкуванні. А хтось по-справжньому злий, бо вважає, що Росія зрадила мешканців Донбасу, які повірили в те, що їх заберуть у «велику родину». Ще хтось уже встиг побувати в різних регіонах країни-сусідки, тікаючи від війни чи шукаючи роботу, тому «протверезів» і більше не вірить у телевізійну картинку. Так, мотиви протилежні, але результат однаковий — дедалі менше захопливих історій про рай і халяву.

Цікаво, що в магазинах на вільній території Донеччини зараз уже важко знайти продукти, які виробляються там. Залишились окремі позиції, як-от шоколад із комуністичними назвами чи, наприклад, ветеринарні препарати, аналогів яких в Україні не виробляють, а з Європи купувати виходить дуже дорого. Побутова хімія, продукти, одяг українського або європейського виробництва. Навряд чи це стало б можливим тільки завдяки вольовому рішенню заборонити: на такий товар різко знизився попит. Особливо в тих, хто приїздить до прифронтових територій на закупівлю. Вони зізнаються: «наїлися» російськими товарами, якість яких залишає бажати кращого. Тому купують виключно українське.

Читайте також: Оптимізм незадоволених

До речі, «продуктовий туризм», який значно пожвавив ринок у прифронтових містах, деякою мірою спровокував і зростання інфляції, яку торік зафіксували на Донеччині з рекордними показниками — найвищими по всій Україні. За даними Головного управління статистики в регіоні, у грудні 2017-го ціни споживчого ринку Донецької області (без урахування частини зони проведення АТО) порівняно з груднем 2016 року зросли на 15,9%. Тоді як середній показник по Україні становив 13,7%. Пришвидшення інфляції у 2017-му відбулося насамперед через зростання цін на продовольчі товари. Якщо протягом 2016 року середні ціни на продукти харчування та безалкогольні напої в Донецькій області підвищилися лише на 0,2%, то в грудні 2017-го вони були вищими, ніж у грудні попереднього року, на 17,5%. Таке зростання більшою мірою спричинене підвищенням пенсій, а пенсіонери з промисловим і шахтарським стажем дістали суттєве збільшення. До того ж особливо спритні люди отримують матеріальну допомогу і від України, і з боку окупантів, тому деякі навіть із вирахуванням витрат на поїздки мають непогані доходи. І на цьому тлі особливо відчувається зубожіння не таких спритних, котрих через різні бюрократичні забаганки позбавляють будь-якого джерела існування. Це досить суттєво підвищує соціальне напруження, бо деякі мешканці прифронтових зон змушені їздити на закупівлю до міст, що подалі від КПВВ, де ціни значно нижчі.

Якщо вже казати про наповнення бюджету, то торік до державного бюджету України суб’єкти господарювання Донецької області спрямували 7 млрд грн, що на 37%, або на 1,896 млрд грн більше, ніж за 12 місяців 2016-го. Донеччина перевищила показник 2016 року на 2,8 млрд грн, надіславши до зведеного бюджету країни 16,3 млрд грн. І, згідно з алгоритмом розподілення коштів, місцеві громади одержали 9,4 млрд грн, що на 941 млн грн більше, ніж раніше. Вони, до речі, спрямовуються на поліпшення соціальних умов для жителів громад. На Донеччині справді зараз пожвавилися ремонти й будівництва, які фінансуються з різних джерел. Але цікаво, що більшість населення Донбасу традиційно дякує за всі перемоги чи здобутки тутешнім керманичам, а ось біди та негаразди списує на «Київ». У цікавому дослідженні, що зробила «Фундація.101» у прифронтових селищах Донеччини, ідеться й про такі тенденції.

«У більшості населених пунктів відповідальність за вирішення всіх локальних питань, зокрема розв’язання проблем із кадрами, дорогами тощо, покладають на селищного голову. Прикметно, що разом із високими очікуваннями місцеву владу тут наділяють і значною довірою. Так, у більшості населених пунктів (за винятком кількох поблизу Волновахи, де керівництво встигло змінитися кілька разів за період АТО) мешканці вважають роботу очільників сільської ради корисною та висловлюють їм персональну довіру, — ідеться у звіті організації. — На вище політичне керівництво держави тут покладають відповідальність переважно за вирішення конфлікту на Сході та припинення війни. Утім, населення розуміє, що велику частину місцевих проблем можна буде ефективно розв’язати лише після настання миру в їхньому регіоні».

Дослідники додають, що в тамтешніх селищах не вживають слова «АТО» на позначення воєнних дій на Сході. Там це називають війною. А розмірковуючи над тим, як покращити ситуацію в їхньому регіоні, значна частина опитаних вважає, що більшість проблем можна буде вирішити лише після припинення війни. Хоча на мінські переговори особливої надії більше не покладають. Не зважаючи на те що спілкувалися з людьми в найближчих до фронту населених пунктах, настрої доволі оптимістичні: «Оцінюючи ситуацію у своєму селищі за останній рік, більшість опитаних мешканців вважають, що за цей період ситуація трохи покращилася, хоча дехто схильний думати, що особливих змін не відбулося. Ті, хто бачить позитивну динаміку, аргументують свою думку зменшенням кількості обстрілів, а також тим фактом, що до віддалених канонад населення вже звикло, поверненням частини мешканців у рідні селища, поступовим налагодженням життя в їхньому населеному пункті».

Читайте також: Як розвивається середній і малий бізнес на Донбасі

У дослідженні вказується на те, що помітні зміни в ставленні населення до військових. Люди підтверджують, що ті надають медичну та гуманітарну допомогу, подекуди виконують різні роботи на прохання керівників місцевого самоврядування або самих мешканців. Також кілька опитаних вважають, що присутність військових у селищі позитивно впливає на криміногенну ситуацію, зменшує кількість крадіжок серед населення.

Позитивні зміни в ставленні пов’язані й із діяльністю Цивільно-військового співробітництва Збройних сил України (CIMIC), про результати їхньої роботи позитивно відгукуються більшість місцевих. Останні запам’яталися проведенням великої кількості дитячих свят із подарунками, а також наданням гуманітарної допомоги, харчів і ліків. Але були й негативні відгуки, які, припускають дослідники, пов’язані з медійними атаками через російське телебачення: «Так, поблизу Волновахи мешканці вказували на випадки мародерства в покинутих житлових будинках на початку проведення антитерористичної операції, причому як із боку військових, так і з боку тутешніх. На момент проведення цього дослідження, за словами респондентів, такі інциденти припинилися. Також у місцевих викликає обурення епізодичне використання солдатами військової техніки, особливо з гусеницями, для пересування по місцевості для особистих потреб (наприклад, від місця дислокації в магазин), що суттєво пошкоджує дорожнє покриття в населених пунктах.

Характерно, що більшість негативних відгуків звучала від мешканців селищ, які розміщені поблизу Волновахи й частково Маріуполя. У цих районах, на відміну від поселень біля Бахмута, доступ до російських телеканалів необмежений».

Про суттєвий вплив на настрої мешканців Донбасу інформації, що потрапляє з різних джерел, зокрема й українських медіа, свідчить і дослідження ГО «Детектор медіа» щодо інформаційного споживання, потреб та поглядів мешканців прифронтової зони на Сході країни, яке було проведене в липні — серпні 2017 року.

«Громадяни вкрай рідко обирають джерела інформації усвідомлено й раціонально. Частково це пов’язано із загальним скептицизмом і негативним ставленням, яке мешканці регіону відчувають практично до всіх ЗМІ. Друзі, родичі, навіть незнайомі люди є для них надійним джерелом новин. Ідеологічні чинники, ставлення до того чи іншого каналу або його власника мало впливають на громадян під час вибору джерел новин», — з’ясували дослідники.

Читайте також: Читальня-переселенка

Вони зазначають, що невідповідність повідомлень про ситуацію на фронті реальності сприймається як цілеспрямована брехня. Це, а також засилля політичного популізму в медійному дискурсі формує велику недовіру до українських медіа та уряду («усі брешуть»). Є неабияке роздратування від невідповідності медіа-контенту інформаційним потребам громадян, ігнорування їхніх проблем і невідображення їхньої реальності, недружності на рівні вибору тем, лексики, фокусу висвітлення подій. Загалом ставлення до українських медіа можна визначити словами: «Це не про нас». Водночас із великою ймовірністю викликають довіру ті медійні повідомлення, що безпосередньо стосуються цих громадян; правдиво, із позиції простої людини показують дійсність; такі, що відповідають їхнім запитам на інформацію.

Саме на місцевому рівні можна побачити зміни у сприйнятті з навколишніх тенденцій. Нещодавно Павло Жебрівський запропонував змінити назву краматорського парку, який зараз активно реконструюється.

«Парку Пушкіна в Краматорську хочемо надати ім’я Конрада Ґампера, засновника машинобудівних заводів. Нічого не маємо проти Алєксандра Сєрґєєвіча. Утім, що він зробив для Краматорська? А внесок Ґампера в історію цього міста величезний. Усе повинно підкріплюватися змістом. Правдивим. Історично обґрунтованим», — ця заява очільника області стала майже сенсаційною та збурила обговорення в соцмережах. Звичайно, з’явилося багато тих, хто вважає це нісенітницею. Утім, примітно, що більшість противників перейменування все-таки не захищає російського поета, а просто не вважає запропоновану головою області постать відомою та важливою. Це майже так, як і в історії з новорічними салютами в Бахмуті, — дивно, але тенденції цікаві.