Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Освітній колапс в «ЛНР»

Приятелька скаржиться по телефону: вчителька першого класу, куди вони записали онуку, попросила принести 600 рублів на прописи, по 300 за один зошит.

Але при цьому наказувала нікому не казати про те, що збирає гроші, особливо адміністрації школи. На всю велику школу в цьому спальному районі Луганська один перший клас. Обирати вчительку теж не довелося: на роботу взяли ту, яка погодилася працювати за такі малі гроші. А батьки віддали дітей у найближчий заклад, бо не мають можливості відвозити й забирати їх щодня звідкись далеко. Багато хто розмірковує, мовляв, у їхні часи вибору зовсім не було: вчилися за місцем проживання, і це ніяк не впливало на рівень знань. Хоча найчастіше це кажуть невибагливі батьки, для яких головне, щоб їхня дитина могла читати, писати, рахувати і все. До речі, приятелька, яка розповіла історію про гроші, зателефонувала трохи згодом і попросила нікому не розповідати про побори, щоб не нашкодити дитині, бо їй вчитися в цій школі, а скарги можуть мати погані наслідки для всіх…

Інша історія, яку я почула, була з присмаком успіху: я розмовляла зі студентами одного місцевого вишу. Це були амбітні дівчата, які вступили на філологічний факультет, гарні, з великим бажанням вчитися. Ну ви знаєте, мабуть, у 18 років здається, що весь світ у кишені, все обов’язково здійсниться, бо інакше бути не може. Чомусь у ті студентські роки терпіти бідність і голод набагато легше. Може, тому, що навколо дуже багато таких самих, як ти, які живуть у такому самому дуже яскравому та по-студентськи голодному світі ілюзій.

Читайте також: Незворотні процеси

Так ось ці красиві й амбітні дівчата розказували мені, що позакінчували найкращі в місті коледжі та гімназії з вивчення іноземних мов. Коли вступали до тих шкіл, вони мали найкращу репутацію за рівнем освіти в місті. Але час війни припав на випускні класи, багато хто з учителів виїхав із міста, тому замість обіцяних двох мов опановували лише одну, бо не було кому вести заняття. Те саме й у виші: не було викладача китайської мови, бракувало знавців французької. Я запитувала в дівчат: а ким вони зможуть працювати в «республіці»? Бо кожна з них вірила, що реалізується професійно, і дуже серйозно ставилася до навчання. Вони перезирнулися: «Ми не плануємо лишатися тут. Хіба немає інших міст чи країн?». От така наївна ілюзія, що світ можна змінити лише за своїм бажанням… Я теж вірю в це, але моєї впевненості вистачає лише на те, щоб заплющити очі й хоча б на ніч забути про проблеми, невирішені питання, брак грошей. А ті дівчата наївно вірять, що десь влаштуються з місцевими дипломами, що їм десь будуть раді з освітою «made in ЛНР». У «республіці» навіть водійські посвідчення не видають з іншою пропискою, окрім «республіканської». Можна отримати місцевий паспорт і тоді подавати на права, а можна зі старим українським паспортом купити лише години водійської практики, а на права вже здавати на території чинної України. Щодо ілюзій. Дівчата певні, що до кінця їхнього навчання у виші ще встигнуть опанувати китайську, французьку, німецьку… А точніше, з’являться ті, хто їх цього навчить.

З освітою майже колапс. Знайома, син якої теж студент, розповідає, що хлопець вчиться за принципом «один рахуємо, два в умі». Один день заняття є, інший немає, бо нікому їх проводити. Але в розкладі пари стоять, бо кафедра боїться, що їх закриють, тому викручується як може. І юнак більшу частину часу сидить удома. Якою буде якість його знань? І ким він буде після цих віртуальних занять? Приятелька відповідає: «Він і не планує працювати за фахом». І це ніби втішає: нехай лише дадуть диплом, а вони вже влаштуються самі. Ось ще одна особливість навчання в «республіці»: беруть усіх майже без відбору. Було б тільки бажання вчитися. Принесла людина документи — вітаємо! Беруть тих, хто раніше міг претендувати лише на вступ до професійних училищ. Мій знайомий завідувач кафедри не зміг набрати на свою спеціальність студентів: охочих вчитися виявилося лише двоє. Його викликали на килим до ректора й звільнили з посади. Викладачі самі шукають собі студентів, запрошуючи буквально всіх: сусідів, друзів, далеких родичів.

Читайте також: Заради близьких

Чому далеких? Тому що близькі за три роки вже закінчилися. На одній спеціальності «вчаться» родинами: батьки, друзі, діти чоловіка від першого шлюбу… Ніщо так не зближує, як щорічна вступна кампанія, коли починається агітація й обіцяють гори смарагдів, мовляв, не треба буде взагалі ходити, не треба щось складати… Кажуть, що все зроблять «під ключ», бо від кількості вступників залежать ставки, робочі місця, зарплата. Ніхто не розбиратиметься, чий це родич. Хоча ні, розбиратиметься, коли за нього бігатимуть і складатимуть сесії лаборанти, пошепки повідомляючи, що це син прибиральниці чи двоюрідний брат їхнього завлаба. Хоча навіть не так. Останнім часом частіше кажуть, що студент кимось доводиться їхній колезі. Вже без уточнень, бо родичі за ці три роки закінчилися.

Ще один випадок: на економіста вчиться хлопчина з пункту обміну валюти. Навіщо йому це? Заради пореготати. Хтось іде тому, що «вчаться» всі, навіть пенсіонерка з першого поверху. Навіщо їй це потрібно, зрозуміло: заради пенсії. Зараз це вже як бізнес: вступити до вишу, протриматися в списках півроку, одержувати щомісяця стипендію, а наступного літа вступати ще раз, можна й на ту саму спеціальність — кафедрі головне зробити набір. І списків таких «штрафників» виші не мають. Вчитися на бюджеті можна навіть тим, у кого вже є вища освіта на бюджетній основі. Все одно ніхто нічого не перевіряє — вірять на слово. Таке дивне життя. Іноді я думаю, що скоро в «республіці» просто закінчаться ті, хто щось уміє.