Суспільство

  ▪   Віктор Шишкін

Антикорупційний суд. Питання смаку

Наскільки зміни в судовій системі відповідають актуальним потребам

Про об’єктивні та суб’єктивні мотиви. Завжди є об’єктивні та суб’єктивні причини створення судів. Об’єктивні — це необхідність розбудови судової системи й відповідної конструкції судів. Остання може бути різною: єдиною чи поділеною на галузі, як переважно практикується в Європі. Втім, у конструкції може бути й так зване смакове. Ініціатива створення в Україні Антикорупційного суду — це, схоже, саме таке. Просто так комусь заманулося.

Де судити. Коли підготована якісна доказова база, будь-який нормальний суддя (я сподіваюся, що найближчим часом у нас з’являться нормальні судді) винесе законне рішення. Якщо ми вже переформатовуємо суддівські кадри, нехай вони й розглядають такі корупційні справи. Можна зробити, наприклад, щоб це відбувалося лише в Києві. За французьким законодавством, скажімо, певна категорія справ розглядається лише паризьким судом асизів (народних засідателів. — Ред.). Не в Ліоні чи Марселі, а в Парижі. Це не якийсь спеціальний суд, а звичайний, якому дається додаткова функція для певної категорії справ, що виникли в будь-якій частині Франції. 

Якщо є проблема із санкціями на прослуховування та втаємничення, можна виділити два суди в Києві, уповноважити двох-трьох слідчих суддів, перевірити їх через СБУ до десятого коліна й дати їм таке право. Яка різниця: іменуватиметься він суддею Антикорупційного суду чи Печерського, Шевченківського або Голосіївського? Коли в 1991 році вводили цивільний контроль над органами, які займаються технічними заходами спостереження, тобто встановленням спеціальної апаратури для фільмування, прослуховування тощо, як робили колись КГБ і МВС утаємничено та через підпис якогось дрібного керівника, тоді вповноважили давати на це санкції лише одній посадовій особі — генеральному прокуророві, тобто мені (Віктор Шишкін був першим генпрокурором незалежної України (з 4 вересня 1991-го по 21 жовтня ­1993-го. — Ред.). Сказали, що решті не дуже довіряють. Я був тоді взагалі один на всю державу. Тому якщо сьогодні для виконання цієї функції виділять 5–6 слідчих суддів у межах Києва й під контролем буде вся документація, пов’язана із санкціонуванням прослуховування та втаємничення, то навіщо створювати Антикорупційний суд, я ніяк не розумію. 

Читайте також: Віктор Шишкін: «Спочатку треба навчитися виконувати Конституцію, яка є»

Про галузеві суди. Отже, практичної потреби у створені окремого суду я не бачу та називаю це смаковим рішенням. Зате розумію, що необхідно інше — формування галузевих судів, які в нас недореформовані. Мені подобається німецька система, де є п’ять чітких галузевих ієрархій. У нас вона теж народжувалася. Були господарські й адміністративні суди. Це передбачалося, до речі, у Конституції. Тепер же у новому тексті Основного закону невідомо що написано. Нібито є галузева юрисдикція і ніби її немає. Цей хаос, який натворили видатні юристи на чолі з Філатовим, заступником голови Адміністрації президента, мене просто дивує. Теорію організації судової влади вони в школі не вивчили, за це їм двійка.

Про термінологію. Врешті, суто технологічне. Юридичній термінології слід дружити з філологічною. Етимологія слова «вищий» вказує на те, що є щось нижче. Якщо ви вже називаєте суд вищим, то очевидно, мають бути й інші, невищі. Тоді де вони? Незрозумілий мені й період проходження скарг. Якщо Антикорупційний суд єдиний першої інстанції, то його рішення (вироки чи ухвали) повинні оскаржуватися, адже згідно з нашим конституційним правом, передбачаються апеляційне та касаційне оскарження. То хто ж над ним апеляція, а хто касація? Якщо першою буде, наприклад, Київський апеляційний суд, то навіщо тоді Антикорупційний суд називати вищим? А якщо немає апеляції, тоді виникає питання, чому порушене конституційне право людини на це? Якщо ж апеляцією буде Верховний суд, знову виникає хаос. Ми чітко йшли до того, що місцеві суди є судами лише першої інстанції. Далі маємо апеляційні суди. Вже за ними — суди касаційної інстанції, які назвали вищими. Усе було логічно. А з нинішньою антилогікою маємо купу запитань, відповіді на які я поки що не бачу. 

Про Вищу раду правосуддя та конституційність рішень. Порядок формування цього органу залишається таким, як і для інших. Знову там бере участь президент і сформована ним комісія. Вища рада правосуддя, за винятком двох-трьох осіб, які зайняли мужню позицію щодо певних питань, себе з позитивного боку ніяк не показала. Узяти хоча б так званих суддів по майданівських справах. Мені вже цього досить, аби сказати, що я не довіряю такій Вищій раді правосуддя. Кого вони напхають туди, можна лише здогадуватися. 

Коли президент призначав два з половиною роки тому Ситника головою НАБУ, зробив це неконституційно. У глави держави, згідно з Основним Законом, немає права призначати на такі посади (закон про НАБУ в цій частині неконституційний). Є щонайменше чотири рішення Конституційного суду, у яких вказано: повноваження президента й ВР чітко виписані Конституцією, що унеможливлює їх розширення через закони. Це пряма цитата суддів КС ще 2003-го. Хоча є й інші схожі рішення. Чому вони пішли на порушення? Щоб у президента був кишеньковий голова НАБУ. Отже, коли неконституційно призначали Ситника, мовчали. Коли Ситник і його команда займалися низовою ланкою корупціонерів, не дуже наближених до президентської команди, на все заплющували очі. Але тільки-но ті зачепили президентське оточення, зчинилась атака й крик, що НАБУ робить щось не так.

А всі ці депутати, по яких пройшлися, до кого належать? До янучарівсько-порошенківського блоку, я це так назвав би. Вони ж не із зони патріотичної опозиції, а з того, що називається або «Народний фронт», або БПП, або з наближених до них фракцій. Тому я підозрюю, і небезпідставно, що аналогічно вони можуть сьогодні формувати власний Антикорупційний суд, для того щоб потім відмазувати своїх корупціонерів. 

Читайте також: Небезпечні втручання

Коли ми розкриваємо всі аспекти неконституційності й кажемо, що в цьому проблема, що докази можуть збиратися в незаконний спосіб, аналогічно все може відбуватися й в Антикорупційному суді. А коли будуть докази, зібрані всупереч вимогам законодавства, звісно, він це все гаситиме. Втім, із процесуального боку все робитиме правильно. А так як цей суд єдиний, то переглядом хто займатиметься? Особливо це небезпечно зараз, коли ліквідований інститут додаткового розслідування. Усі з ним боролися, вважаючи його рудиментом радянського періоду. Однак через недолугість розслідувачів і прокурорів, які збирали докази можна виправдати корупціонерів. Виправдати, підкреслюю, на законних підставах. І навіть корупціонера, який украв два-три мільярди.

Про румунський досвід. Чудовий приклад — Румунія. Там був нормальний парламент, який ухвалив антикорупційне законодавство й дав зброю в руки відповідним структурам, зокрема й прокуророві Лаурі. Але прийшов новий прокорупційний парламент, румуни проспали, і що він почав робити? Торпедувати. Бо його не влаштовувала боротьба з корупцією. Якщо в політичної влади немає державницького, шляхетного та чесного бачення розвитку суспільних відносин і держави, вона маніпулюватиме. Махінації в Румунії не вдалися лише завдяки народу. Коли два мільйони вийшли в центр Бухареста, прокорупційний парламент злякався. А тепер питання. Навіть якщо, як на мене, Ситник був призначений неконституційно, бо я обстоюю позицію права, але ж якась діяльність у них була й наїзди на нього та команду почалися тоді, коли декому наступили на горло. Хто вийшов на їхній захист? Нехай і неконституційно призначеного, але чинного посадовця та його команди. Де 2 млн на київських вулицях, як було в Бухаресті? Враховуючи, що румунів лише 27 млн, а українців 40 млн, то нас має бути ще й набагато більше. От і тенденція.

Про рівень дискусії. Процесуальне законодавство — це найсерйозніший аспект. У європейському й американському судочинствах левова частка уваги приділяється процедурі. Докази валять на недотримання процедури їх збирання. То чому Україна повинна в цьому сенсі бути винятком із совєтським підходом, а не європейським, якщо ми прагнемо в ЄС? Врешті, прагнення в Європу не має значення. У нас в Конституції написано: правова держава. А якщо правова, то йдеться про дотримання всіх законів щодо процедури збору доказової бази. І звідси, власне, основна проблема — брак серйозного професійного обговорення з цього питання. Ні дискусій, ні слухань (хоча б комітетських), ні різних поглядів, наукових і практичних. Наразі лише гасла.