Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Вибір професії

У 70-х роках минулого сторіччя почалася забудова сходу Луганська. Місто зводило спальні квартали та повну інфраструктуру до них: лазні, гастрономи, ринки, парки, будинки побуту, кінотеатри, бібліотеки, школи, дитячі садки. Отримати житло в тому районі, який розбудовувався відразу та цілком на порожньому місці, було дуже престижно. Школи № 42 і № 24 були близнюками й споруджувалися за кубинським проектом із нульовим першим поверхом: чи то від землетрусів, чи то від повені.

Останнє взагалі іронія. Із початку здачі цього житлового масиву в експлуатацію він страждав від нестачі води: вона банально не доходила в цю частину міста, що розташована вище за решту. Давали її по кілька годин зранку й увечері. Війна майже не змінила питання водопостачання для цих районів. Але моя оповідь не про це.

Разом із кварталами почалося будівництво училищ для швачок. Виникло таке замовлення, адже в місті було два великих підприємства, які постійно розширювалися та виробляли одяг на весь Радянський Союз. Це швейна фабрика «Лутри» («Луганський трикотаж») і швейне об’єднання «Стиль», що виробляло верхній одяг і костюми. Вони були гігантами промисловості. Люди, які у свої 18 років приходили туди працювати, із великою пошаною йшли звідти на пенсію з єдиним записом у трудовій книжці та безліччю подяк. Від роботи діставали житло, нагороди, ставали ветеранами праці. У цих підприємств були свої бази відпочинку, бібліотеки, спортивні комплекси, їдальні, кав’ярні на території, магазини, лікарні, танцювальні гуртки й навіть колектив альпіністів з усім обладнанням. Можете уявити собі ті масштаби… Так ось задля забезпечення цих двох фабрик робочими кадрами було вирішено відкрити два училища на сході міста, де й розташовувалися підприємства. До речі, вчитися в цих закладах було доволі престижно.

Читайте також: По колу

Стипендія була натоді пристойною, пропонували місце в гуртожитку, в училищі містилася їдальня та буфет, а великий склад педагогів і майстрів не дозволяв сумувати. Головне — там давали кваліфікацію: вчили шити й забезпечували робочими місцями. Звичайно ж, в училища йшли ті, хто не залишався в 10 класі, кого батьки не могли більше забезпечувати, хто бачив якусь реальну для себе професію, а робота швачкою була саме такою.

У гуртожитках на ці два заклади пропонували 800 місць. Поруч були супермаркети, ринок, транспорт, до навчального закладу — хвилина пішки. Зараз у тому гуртожитку мешкає заледве 200 учнів. Навчання цьому ремеслу втратило свій престиж… А може, не так, просто занадто доступною стала вища освіта. Вчитися йде будь-хто, у кого є повна середня освіта. І ще велике питання: де потім працювати після училища? «Лутри» давно вже примара. Під час війни на її території зберігали паливно-мастильні матеріали. Звичайно ж, цей район постраждав дуже. Працевлаштовувати випускників училищ нікуди. «Стиль» теж, найімовірніше, в агонії, бо його власником став росіянин і працівники переважно сидять у відпустках власним коштом.

Взагалі престиж робочих професій сьогодні дуже сумнівний. Я не знаю, ким треба бути зараз, аби впевнено дивитися в майбутнє. Є в Луганську такі училища, де педагогічний склад нині більший, ніж кількість учнів: охочих здобувати професію немає. Фабрика жіночої білизни «Грація», на якій дуже непогано платили робітникам і яка зупинилася після літа 2014 року, теж стала «військовим» об’єктом. То куди йти? Ким працювати? Де вчитися, щоби бути впевненим у якості знань та в майбутньому забезпечувати себе? І знову я не знаю відповіді на це запитання.

Аби стати слюсарем або зварювальником зараз, дуже часто треба мати лише навички та власний зварювальний апарат. Так, щоб працювати з дітьми, потрібен диплом педагога, але з тією зарплатою, яку пропонують сьогодні вчителям(4 тис. рублів), небагато охочих іти в педагогіку. Така сама ситуація з лікарями й медичними сестрами. Хто має хист до комерції, продає свої послуги приватно: бігає робити уколи, ставити крапельниці, робити масаж. Хто вміє хоч щось, прагне це використовувати: фарбує брови, робить у себе вдома косметичні процедури, манікюр і взагалі що завгодно, аби за це платили. Клієнтів набагато менше, ніж до війни, але й ціни нижчі, ніж будь-де. Тому в Луганськ їдуть лікувати зуби, робити епіляцію, зачіски, нарощувати нігті.

Читайте також: Невдоволених немає

Є такі тури, коли людина мешкає в Росії, але під час відпустки в Луганську встигає зробити собі невеличку операцію, зачіску, шугаринг і засмагнути в соляріях. Звичайно ж, це смішно, але їх тішать наші ціни. Тому сюди охоче їдуть за послугами, домовляючись заздалегідь про ці процедури. Але щоб робити нігті, не треба мати спеціального фаху. Мені здається, що зараз взагалі вчитися не треба, бо освіту продають так само, як усі послуги. Тому в нас залюбки вчаться: це дешево, це інвестиція в майбутнє та банально «колись знадобиться». Дипломи колекціонують про всяк випадок, щоб колись кимось стати.

Найбільшим здивуванням для мене стала історія про дівчину, яка з вищою педагогічною освітою шиє підпільно білизну без запису в трудовій і з невеличкою зарплатою, яка все одно вища, ніж зарплата вчителя. Іронія не лише в тому: ця швачка-вчитель вчиться ще на юриста, аби змінити своє життя. Вона прагне заробляти більше та встати нарешті з-за швацької машинки. А я з великою підозрою ставлюся до сучасної освіти. Оберу радше лікаря чи вчителя пенсійного віку, які здобували освіту ще в радянській період чи після 1990-х, коли навчали ще з вимогами, на денній формі, із відпрацюваннями боргів. Сьогодні я дуже сумніваюся в тому, що диплом дає знання. Ще один випадок: сучасний «військовий» за пільгою сироти вчився на лікаря та «служив» водночас. Як таке можливо? Взагалі як багато що відбувається зараз? Я не знаходжу відповіді на ці запитання. Знаю тільки, що дбати треба лише про себе, а престиж освіти часто не відповідає якості знань.