Суспільство

  ▪   Ганна Чабарай
  ▪   Маріуполь

Читальня-переселенка

Добротна будівля початку ХХ століття на розі Миру й Грецької з дерев’яною вивіскою «Izba-читальня». «Youth has no age», — читаємо напис на вхідних дверях і такий самий високо на стіні над баром усередині.
Матеріал друкованого видання
№ 50 (526)
від 14 грудня, 2017

Це гасло закладу. У самому барі класичний набір із найвідоміших марок віскі, бурбону, джину, текіли. У меню карпатський борщ, львівський суп, бануш, вергуни — не очікуєш натрапити на ці страви на Донбасі. З кави крім стандартних еспресо й американо вам приготують раф чи флет-вайт і принесуть у красивій фігурно гранованій склянці. З філіжанкою можна вмоститися на широченному підвіконні, вікна тут чи не на всю висоту п’ятиметрових стін. Штори з грубої мішковини, обшиті старовинним мереживом. У кутку лампа на дерев’яній ніжці з коричневим абажуром. На стінах полиці з книжками, гітара, навіть піаніно (теж підвішене). Всюди картини й фотографії. Замість світильників скляні пляшки, наповнені електричними вогниками. У залі кілька мініатюрних столиків зі стільцями. З колонок ллються різдвяні мелодії, щось із Кріса Рі, Сінатри й Wham! За лептопом на невеличкій канапі працює власник читальні Богдан Чабан, із ним постійно хтось вітається: друзі, колеги чи гості. 

До війни на Донбасі схожа «Izba-чи­тальня» в Богдана була в Донецьку, звідки він родом. Чабан організовував у місті проукраїнські мітинги, але в липні 2014-го, коли самопроголошена «влада» почала його розшукувати, був змушений виїхати. Донецька «читальня» закрилася. А в травні 2016-го відкрилася знову, але вже в Маріуполі. За цей час Богдан устиг повоювати в батальйонах «Шахтарськ» і «Гарпун». Тепер він і ветеран, і переселенець. «Після повернення з війни в мене, як і в усіх, відбувався процес адаптації. Я втратив дім, більшу частину сім’ї, тому що ми роз’їхалися й живемо в різних куточках світу, втратив бізнес, зону комфорту й стабільності. Я не повернувся з війни кудись — повернувся до чистого аркуша. Розумів, що маю починати з нуля, і це підштовхувало вперед. Я знав точно, що хочу робити», — розповідає Богдан. Разом із друзями почав виховувати в Маріуполі ауди­торію для свого закладу. «Наша концепція, — каже, — пропонувати хороше, цікаве й розумне в культурному, гастрономічному та алкогольному напрямах».

Читайте також: Прапор від «правосєка»

Утім, довелося підлаштовуватися під нове місто та його специфіку чи, точніше, підлаштовувати його під себе. «Донецьк і Маріуполь — різні міста. Якщо в Донецьку ми працювали з нашою цільовою аудиторією, створювали контент для неї, розвивали її, то тут маємо спочатку створити саму цю аудиторію. Наші відвідувачі — такі собі творчі хіпстери, які трохи вже бачили світ і знають, яку музику люблять, слухають інді, джаз, блюз, дивляться артхаусні фільми. Як на мене, це одна з тих рушійних сил, яка свого часу вийшла на Майдан. Така аудиторія в нас була в Донецьку. Таку намагаємося сформувати й тут, у Маріуполі», — каже Богдан. Проте, зазначає, проблема в тому, що більшість таких творчих людей із Маріу­поля їдуть.

За словами Чабана, він досі ще до кінця не зрозумів менталітету цього міста, але бачить, що в Маріуполя є шанс розвиватися. «Донецька специфіка була для мене зрозумілою, як і львівська, харківська, одеська, київська. У Маріуполі складніше, бо вона доволі розмита. Але місту в будь-якому разі є куди розвиватися. Так склалося, що зараз Донеччина не має центру, тому Маріуполю стали виділяти додаткові кошти з бюджету області. Крім того, місту зараз приділяють багато уваги українські громадські організації, міжнародні благодійні фонди, а це збільшує шанси на розвиток. Я не сказав би, що Маріуполь має якийсь внутрішній потенціал, просто зараз такий час і такі обставини», — ділиться Богдан.

Каже, що як бізнес-проект «Izba-чи­тальня» забезпечувала більший прибуток у Донецьку, у Києві їх могло б бути ще більше, проте Богдан хоче насамперед виконувати соціальну функцію, тому заклад принципово не дозволяє собі певних речей, які потенційно могли б давати прибуток. «Наприклад, працюємо виключно із сучасною українською кухнею, не пропонуємо суші та бургери, на які був би більший попит, і не влаштовуємо караоке. Натомість виступають українські гурти», — каже Богдан. За його словами, відвідувачі «читальні» — молоді люди, які хочуть чогось нового, шукають затишку, комфорту, які не дуже звикли до клубних тусовок чи пива біля під’їзду. Це мисляча аудиторія. Тому хоче створювати цікавий продукт для неї. «Ми бачимо динаміку: з чого починали, що маємо тепер, наскільки пішли вперед, наскільки з нами виросла наша аудиторія, як змінилися заклади, що працюють у цій царині. Наприклад, з’явилися цікаві коктейлі замість банальних шотів. Я бачу цей розвиток, — зазначає Чабан. — Не можу сказати, що саме ми задаємо місту тренд. Тренд йому задає глобальний контекст. Ми просто робимо речі, які перебувають у загальному контексті, й місто починає їх приймати».

П’ять років тому Богданові пропонували відкрити в Маріуполі кав’ярню, і він категорично відмовився. Але з часом усе ж таки довелося. Каже, що якість маріупольських закладів відтоді зросла. «Я не певен, що то якось пов’язано з війною, бо в цій сфері багато що змінилося на загальноукраїнському рівні. Відкриваються хороші заклади європейського зразка, з’являються ресторани української кухні без шароварщини. У країні відбуваються зміни, і мене дуже тішить, що Маріуполь підтягується до того рівня, попри логістичну проблему, тому що це «місто-острів», до якого дуже важко дістатися. Але все ж таки воно намагається відповідати загальним трендам», — зазначає Богдан.

Читайте також: Піца без пива в тролейбусі

Маріуполь, за його словами, навіть зараз років на чотири відстає від довоєнного Донецька. Це пов’язано як із ментальністю, так і з фінансуванням. Зараз гроші залишаються в місті, не перетікаючи в адміністративний центр, яким раніше був Донецьк. Залишилося зруйнувати міф про «місто металургів», який плекали тут багато років. «Металургійні підприємства хочуть зберегти цю концепцію й свій статус містоутворюючих, ведуть активну рекламну кампанію, але так чи інакше на заводах із кожним роком працює дедалі менше людей», — каже Богдан. До нього приходить молодь влаштовуватися барменами, офіціантами, більшість за освітою металурги. До того ж така реальність формує біоритми міста, де на вулицях нікого не зустрінеш після 10-ї вечора, немає вечірнього дозвілля, бо вранці на зміну. Такий стереотип, вважає Чабан, треба викорінювати, формувати нове бачення Маріуполя.

Крім того, хотілося б, каже Богдан, щоб активність виявляли й самі маріупольці, щоб вони, набувши досвіду в Києві, Харкові, Львові, поверталися додому, втілювали в життя тут свої ідеї. Та все ж таки зазначає, що в місті трохи поменшало байдужих і трохи побільшало активних. «У мене є особиста соціологія: 80% суспільства — це люди, яким усе байдуже, 10% — активно проукраїнські, 10% — активно проросійські. Як на мене, така сама ситуація була в місті 2014-го. Потім активно проукраїнських ставало більше — 15–17%, але не за рахунок активно проросійських, а за рахунок байдужих. Сьогодні дедалі більше маріупольців замислюється над причинами процесів, стають активнішими, місто потроху рухається», — розповідає Богдан. На його думку, тут був би попит на хороші книгарні, а також на філії освітніх закладів на кшталт Українського католицького університету.

Глобальний план Богдана — повернутися в український Донецьк. За 10 чи 15 років, але обов’язково повернутися. А поки що об’єднувати однодумців навколо хорошої кави, музики та розмов. «95% наших постійних клієнтів у донецькій «читальні» я потім побачив на проукраїнських мітингах. Тоді й зрозумів, що ми робимо дуже важливу справу, що це згуртовує нашу спільноту», — каже він. І тепер продовжує цю справу в прифронтовому Маріуполі, бо хоче показувати людям на окупованих територіях, що Україна — це мир, процвітання і розвиток.