Суспільство

  ▪   Денис Казанський

ОРДіЛО. Законсервований стан

Розмови про реінтеграцію окупованих районів Донбасу до України ведуться відтоді, як було підписано перші мінські угоди. Ще восени 2014-го стало зрозуміло, що зачистити Донбас від незаконних збройних формувань військовим не вдасться, оскільки на боці бойовиків на той момент у війну вступили частини регулярної російської армії. Однак жодного видимого прогресу в реалізації мінського плану досягти так і не вдалося. Другому Мінську незабаром виповниться три роки, але кінця переговорів, як і раніше, не видно. Сторони так і не змогли домовитися про те, у якому порядку слід виконувати прописані в угодах пункти.

Світовий досвід таких конфліктів підказує: що довше існує невизнане територіальне утворення, то менше шансів на його мирну реінтеграцію. Заморожені конфлікти часто розтягуються на десятиліття, а невизнані держави роками можуть існувати в невизначеному статусі за умови, якщо такі території дістають підтримку ззовні. І що довше затягуються переговори стосовно Донбасу, то віддаленішою перспективою бачиться його повернення під конт­роль Києва.

Ситуація, що склалася на Донбасі, дуже нагадує Північний Кіпр, Нагірний Карабах та Абхазію. У цих регіонах також формально існують невизнані республіки (Турецька Республіка Північного Кіпру, Нагірно-Карабаська республіка та Республіка Абхазія), які фактично контролюються сусідніми державами: Туреччиною, Вірменією та Росією. Виживають ці квазідержави виключно завдяки підтримці сусіда, і такі приклади доводять, що невизначеність може затягнутися на будь-який період. Республіка Північного Кіпру утворилася ще в середині 1970-х. Абхазія та НКР — на початку 1990-х. За роки переговорів сторони в цих конфліктах так і не змогли порозумітися.

Читайте також: Анн де Танґі: «Заморожені конфлікти — це інструмент впливу Росії»

Очевидно, що так звані республіки в Донецьку та Луганську також жодною мірою не є самодостатніми утвореннями й цілковито залежать від РФ. Росія підтримує «ЛДНР» як у військовому сенсі, так і в економічному. Зрозуміло, що без постачання нафтопродуктів, техніки, боєприпасів, обладнання, живої сили та грошей з-за кордону кілька районів Донецької та Луганської областей не вистояли б і року проти ЗСУ. Зате за підтримки РФ такі утворення можуть існувати скільки завгодно.

Де-факто ОРДіЛО останні кілька років є російською територією. Причому навіть більше підпорядкованою Москві, ніж деякі регіони РФ. На Донбасі ходить російський рубль, працюють російські куратори та «смотрящіє», а керівників «республік» призначають безпосередньо з Кремля, тоді як у самій Росії все ж таки є вибори губернаторів. Лідери «ЛДНР» роблять чимало для того, щоб інфраструктурно приєднати підконтрольні їм території до РФ (можливо, це також своєрідне підвищення ставок на випадок повернення до України). У такій ситуації реінтеграція цієї території можлива, тільки якщо Росія сама звідти піде й передасть Україні контроль над державним кордоном. Але Москва нещодавно прямо заявила, що не збирається цього робити.

Україна згодна на інтеграцію ОРДіЛО тільки після того, як здобуде конт­роль над власним кордоном. Російська сторона заявляє, що віддасть Україні кордон в останню чергу, тобто тільки після того, як будуть реалізовані інші пункти мінських угод

«Закриття кордону між Росією й невизнаними республіками призведе до ситуації, подібної до Сребрениці. Там буде просто різанина влаштована, ми цього не зможемо допустити й ніколи не допустимо», — сказав президент РФ Владімір Путін 19 жовтня цього року.
Витрачати час на те, щоб спростовувати ці слова й доводити їхню очевидну дурість, безглуздо. Звичайно ж, ні в яку різанину Кремль не вірить. Нічого схожого за весь період війни на Донбасі не траплялося, хоча ЗСУ вдалося значно посунути лінію фронту та зачистити від незаконних збройних формувань великі міста як у Донецькій, так і в Луганській областях. Путіну потрібен лише привід для того, щоб контролювати кордон, а отже, й ОРДіЛО. 

Не подарували надії на прорив у переговорах і регулярний діалог між Куртом Волкером і Владіславом Сурковим. Їхня зустріч у середині листопада в Белграді вкотре не дала результату. Російська сторона погодилася прийняти тільки 3 із 29 пропозицій американської сторони. Це означає, що ситуація, як і раніше, у глухому куті.

Умови сторін є взаємовиключними. Україна згодна на інтеграцію ОРДіЛО тільки після того, як здобуде конт­роль над власним кордоном. Російська сторона заявляє, що віддасть Україні кордон в останню чергу, тобто тільки після того, як будуть реалізовані інші пункти мінських угод. Фактично це означає, що Москва хоче легалізувати в українському правовому полі підконтрольні їй окуповані території й мати власний пакет акцій в наших парламенті та Кабміні. Зрозуміло, такий сценарій неприйнятний для України, бо означає втрату суверенітету. Але на інших умовах виводити свої війська з Донбасу Путін не згоден.

Читайте також: Кваснєвський заявив, що найбільша загроза для України і світу - це «заморожений конфлікт» на Донбасі

Очевидно, це означає, що до зміни влади в Росії сподіватися на повернення Донбасу не варто. А прогнозувати, коли Путін все ж таки піде, — справа невдячна. Російський лідер цілком може залишатися при владі ще років 10–12. Та й не факт, що його наступник провадитиме якусь іншу політику.

Якщо ж процес повернення Донбасу розтягнеться ще на кілька років, то Донецьк і Луганськ можуть узагалі ніколи не повернутися. Не секрет, що більшість людей, які там залишилися, теплих почуттів до України зовсім не мають. Більшості в найкращому разі все одно. Активна меншість налаштована різко проти й відчуває до українців ненависть. 

Не мають великого бажання реінтегрувати Донбас й українські політики, хоча ніколи й не зізнаються в цьому публічно. Не секрет, що електорат, який проживає в ОРДіЛО, переважно не має сентиментів ні до Порошенка, ні до Тимошенко, ні до Садового, ні до Ляшка, а підтримує здебільшого проросійських політиків. Повернення Донецька та Луганська у правове поле України в цій ситуації було б вигідне передусім представникам Опоблоку або партії Мураєва — Рабіновича, але ніяк не націо­нал-демократам, які називають Росію агресором. Тільки після того, як населення ОРДіЛО знову стане брати участь в українських виборах, у проросійських політиків з’явиться шанс повернути собі втрачену в 2014 році владу.

Згідно з останніми соцопитуваннями найрейтинговішими українськими політиками є Тимошенко, Порошенко та Вакарчук (щоправда, останнього політиком поки що назвати важко). Не треба бути політологом, щоб зрозуміти: ніхто з них не бажає повернення чужого електорату, хай там що казали б всі ці люди на публіці.

Читайте також: Як боротись із замороженими конфліктами. Звіт експерта Atlantic Council

Якщо поглянути на ситуацію без рожевих окулярів, стане зрозуміло, що повернення ОРДіЛО в Україну невигідне не тільки бойовикам «ЛДНР» та їхнім лідерам, а й нашим топовим політикам. А коли реального бажання возз’єднатися немає в обох сторін, справа, швидше за все, рухатиметься в бік замороженого конфлікту.

Прогнозувати, наскільки такий конфлікт може затягтися, марно. Але потрібно розпрощатися з ілюзіями швидкого вирішення донецького питання. Слід змиритися з думкою, що нас може очікувати повторення історії з Абхазією. І будувати економіку України, виходячи з цього розуміння.