Суспільство

  ▪   Ганна Чабарай

Прапор від «правосєка»

Чи не перед кожним ветераном війни на Донбасі після повернення з фронту постає новий виклик — входження в мирне життя. Для багатьох це складніше, ніж узяти до рук зброю й поїхати на передову. Хтось може місяці й роки провести в апатії, доки не наважиться на пошуки себе нового, а комусь вистачає мотивації не прожити марно жодного дня.

«Я йшов на війну, щоб не повернутися», — тихим голосом каже Олександр «Страннік» Овчаренко, мінометник, а нині ветеран. Півтора року тому його вивозили з передової «двохсотим», потім прогнозували інвалідний візок, а тепер він спокійно ходить навіть без палички, лише трохи накульгує. Пояснює: все завдяки волі до життя й підтримці коханої людини.

Олександр потрапив на війну 2015-го в 5-й окремий батальйон Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», потім підрозділ перейшов до Української добровольчої армії. «У ДУК 5-й батальйон вважався найкрутішим. Люди там були зібрані, дружні, справжні побратими, завжди одне одного підтримували, витягували», — розповідає ветеран. У 2015-му починав із Пісків, поранення дістав у травні 2016-го в Авдіївській промзоні. «Обстріл стався вночі, поїхали витягувати військових, і нас накрило 152-м калібром, САУ. Вибухнуло метрів за сім. Хлопцеві, який був зі мною, ногу проломило, руку, легені пробило, а мене посікло зовсім. Лівий бік побитий, ноги зранені до пояса, шматок п’яти вирвало, литку, осколки в голові. Схопився бігти — і стоп не відчув. Думав, що повідривало. Ліг, обмацав — на місці», — згадує Олександр. Сам собі вколов знеболювальне, наклав джгути. Зміг доповзти до позицій, втратив три з половиною літри крові.

Коли Олександра везли до Покровська, вважали загиблим. «Страннік каже, що його врятувала професійність людей навколо: «Госпітальєрів», Лариси Кирикевич, подруги Мами, водія, який мчав з усіх сил, хірургів. А ще дуже хотілося жити. «Я сказав собі, що маю вижити, що моє життя не закінчилося, хоча майже попрощався з ним, бо бачив себе вже ніби збоку, — згадує боєць, усміхаючись. — Привезли до шпиталю, вивантажили, я встав із нош і пішов шукати хірургію. Мене ще ловили, щоб вкласти назад. Потім, коли вже латали, очуняв, дивився, як мене шиють, говорив із людьми, цікавився, що в мене викинули, що залишили. Сказали, що викинули селезінку. Питаю, де вона. Он лежить у відеречку. Чи можна забрати. Навіщо? У нас там собачка голодна бігає, треба погодувати».

Читайте також: Піца без пива в тролейбусі

На другий день зателефонував коханій, сказав, що живий. На четвертий самостійно піднявся, уже в Дніпрі, у реанімації. Через тиждень отримав милиці й почав ходити. «Мені прогнозували, що повноцінно не стану на ноги ніколи. Воно й досі відчувається: на нозі ще відкрита рана, рука працює погано. Але ж цього ніхто не бачить. Так, накульгую, палиця часом ще потрібна. Ліва сторона грудної клітки від ударної хвилі опустилася на п’ять сантиметрів, трошки скривило хребта. Немає перетинки, на одне вухо не чую. Нервова система уражена. Звучало багато прогнозів, що я буду фізично неповноцінною людиною», — розповідає ветеран. Попри це, каже, вставав о шостій ранку, намотував кілометри пішки, заходив на спортивні майданчики, висів на турніках майже на одній руці, бігав із відкритою раною, повертаючись додому в закривавленій пов’язці. 
«Інші спиваються після такого, я не пив ні до війни, ні зараз. Просто розумію, що алкоголь ні до чого хорошого не доведе», — каже Олександр. Розповідає, що навіть у шпиталі відмовився від знеболювального, коли перевели з реанімації до травматології. Щоб не звикати. «Бувало, що ночами кусав подушку від болю, — згадує. — Кажуть, стрижень є». Навіть у лікарнях сам себе перев’язував, сам стежив за раною. І нікому не показував, що боляче: «У мене на обличчі завжди була усмішка, навіть тоді, коли хотілося дертися на стіни».

Ліва рука не працювала. Олександр згадує, що не міг тримати склянку довше ніж хвилину — випадала. Кохана купила швейну машинку, почав пробувати шити, тренувати руку. Першою пошив подушечку в спальний мішок для хлопця з підрозділу. Виставив фото в інтернет — і пішли замовлення. «Спочатку погано виходило, бо робив усе фактично однією рукою, лівою тільки притримував. Потім взявся за постільну білизну, бафи, шапочки. Якщо порівняти з тим, що було рік тому, то рука працює більш-менш добре. Я задоволений, бо раніше не працювала взагалі», — каже Олександр. Тепер шиє прапори: синьо-жовті, червоно-чорні чи спеціальні на замовлення. Наприклад, для української команди на Іграх нескорених у Торонто. В Африці українки заснували благодійну організацію для допомоги воїнам, теж замовляли собі. З Латвії надійшло замовлення на кримськотатарські стяги, бо там їх ніде купити. Десяток пошив у Японію, один із них хочуть лишити на Фудзіямі. У Чонгарі на межі з Кримом також розвівається прапор, який пошив Олександр.

«Замовлень вистачає. Було таке, що дружина замовила чоловікові прапор на день народження, він теж військовий, після повернення з війни відкрив у Києві СТО. Інколи передаю безплатно на передову, бо розумію, що в хлопців не завжди є гроші. Дехто платить і просить відправити бійцям. Дехто замовляє для себе. Мені написала мама, її сина вбили на війні, попросила пошити прапор йому на могилу, то я з неї гроші не взяв», — каже Олександр. Стандартний стяг у нього коштує 75 грн — це вартість матеріалів плюс невелика сума за роботу. Ветеран і не ставить собі за мету заробити, адже такий товар найчастіше замовляють бійці, їхні дружини, волонтери. Для військових знижка 10%. Така робота для нього радше реабілітація. «Це задоволення, можливість спілкуватися з людьми. Розширюється коло знайомств, людина не сидить у чотирьох стінах, рухається. Ми від самого початку розуміли, що на цьому грошей не заробиш. Головне не бізнес, а можливість жити, працювати, спілкуватися», — розповідає дівчина Олександра. Вона психолог за освітою, спостерігає за його реабілітацією, шукає способи відновлення. Каже, що після швейної машинки можна й голкою пробувати працювати, щоб розвивати дрібну моторику пораненої руки.

Читайте також: Тихесенько, я свій...

Також жінка стежить за оточенням Олександра, аби навколо були позитивні люди, які справді вірять у нього. «Щоб не впасти духом, у кожної людини, яка повертається з війни, має бути сенс. Якщо йому всюди казатимуть, що він каліка, ніде не влаштується, то в нього нічого й не вийде. Головне — це оточення, яке дасть йому імпульс, стимул, і тоді він зрозуміє, що хоч і не такий, як був раніше, але зможе знайти себе в новому амплуа», — ділиться. 

Олександр каже, що війна змінила його життя на краще. Ішов на фронт у депресії, мав проблеми в сім’ї, менеджерська робота на підприємстві не задовольняла. «Ішов туди загинути. Шукав смерті. А вона мене, навпаки, попереджала: не грайся. То куля біля вуха просвистить, то міна поруч розірветься. А коли захотілося жити й вирішив із війною зав’язувати, потрапив під той обстріл», — згадує ветеран. Зі своєю коханою познайомився в 2015-му. «Вона мене звідти й висмикнула. Була моїм стимулом звестися на ноги й показати, що я все можу», — усміхається Олександр, називає її тепер «моє сонечко». Каже, що знайшов у ній сенс, завдяки їй почав творити й працювати руками. Вона піклується про Сашка, водить авто, у якому десь за сидінням захована його палиця. Разом хочуть розвиватися далі, запускати виробництво, творчу мануфактуру. Кажуть, що цього вимагають і люди, і час. А поки що стяги від «правосєка» Странніка ширяться світом. Адже знаково отримати прапор, пошитий руками людини, яка за нього боролася.