Тиждень
Розділ:
Постійне посилання:
2 грудня 12:18   ▪   Єлизавета Гончарова   ▪   Версія для друку

Піца без пива в тролейбусі

У маленькому шахтарському містечку з лагідною назвою Добропілля, звичайно, немає ані трамваїв, ані метро. Але є унікальний «Тролейбус», хоча останній «рогатий» перевізник відійшов у вічність ще кілька років тому. Креативним батьком арт-кафе з оригінальною назвою став Володимир Орос, який вірить, що за соціальним бізнесом майбутнє.
Матеріал друкованого видання
№ 47 (523)
від 23 листопада

Арт-кафе «Тролейбус» відрізняється від звичайного насамперед івентами: щотижня заплановано щось цікаве: або літературні вечори, або концерти, або майстер-класи. Зазвичай таке влаштовуємо у вихідні, виступи відбуваються одночасно з частуванням. Це принципово відрізняється від культурних просторів чи антикафе: тут реально смачно годують.  

«Тролейбус» — це знаковий образ нашого міста, — розповідає Володимир. — У середині 1980-х на двох маршрутах у нас було 13 тролейбусів. Близько п’яти років тому останній тролейбус вийшов у свій прощальний рейс, бо місто не мало змоги утримувати, а шахті, яка раніше була його власником, громадський транспорт був уже не потрібен. «Допомогла» й природа: внаслідок чи то урагану, чи то обмороження пошкодився тролей, відновляти лінію не стали. А ми відродили цю назву, бо в багатьох містян тролейбус асоціюється з романтичними зустрічами. У декорі є чорно-білі фото нашого міста, але все ж таки апелюємо не тільки до минулого. Це швидше така пригода: їдеш у тролейбусі, дивишся навкруги, поруч приємні люди. Місто щодня змінюється, тому дивіться у вікна тролейбуса — побачите багато цікавого».

Ідею виношували не один рік. Спочатку однодумці з-поміж громадських активістів почали шукати щось близьке мешканцям Добропілля. Звичайно, перше, що лежало на поверхні, — шахтарська тематика. Думали зробити навіть квест-кімнату, але потім активісти вирішили поцікавитись, як узагалі до шахтарської тематики ставляться люди. І побачили, що негативу більше, ніж позитиву. Найперше, про що кажуть, — це дуже важка праця, багато загиблих. 
«Тому ми дуже вдячні добропільчанці Ірині, яка зараз працює маркетологом у Києві, за ідею з тролейбусом. Тим більше що саме приміщення кафе видовжене, схоже на тролейбус. Меблі ми теж розмістили подібно до сидінь у салоні, весь декор «крутиться» навколо цієї теми», — презентує свій заклад Володимир.

Читайте також: Тихесенько, я свій...

У «Тролейбусі» принципово не наливають. Тобто смачна кава, звичайно, є, а ось щось міцніше — ні. Відповідно до задуму ініціаторів це спроба показати, що можна весело проводити час без зайвого градуса. Ті, хто бував у провінційних містечках, особливо промислових чи шахтарських, зрозуміють, чому це дуже важко й навіть збитково. І тому такий досвід у багатьох від самого початку викликав скепсис, мовляв, збанкрутують без алкоголю! На старті допомогли грантові гроші. У межах проекту, який фінансувала ПРООН, отримали нове обладнання на кухню та бар: холодильники, пічку для піци, кавомашину тощо. Орендували та облаштували приміщення власним коштом. Симбіоз громадської діяльності, якій Володимир присвятив багато років, і прагнення нарешті здобути фінансову незалежність породили цей цікавий проект. Став у пригоді досвід громадського діяча: «По-перше, зв’язки часів мого активізму допомагають шукати цікавих людей для зустрічей у кафе: ти обростаєш творчими людьми, цікавими знайомими, яких можна залучати. По-друге, досвід, який я здобув у громадському секторі, допомагає в бізнесі: писати бізнес-плани, робити кошторис, прораховувати ризики. У 2015 році наша громадська організація роздавала європейські гранти для початку бізнесу мешканця Донецької, Луганської областей та переселенців, тому стали думати: може, треба й собі вже щось заробляти, а не тільки займатися громадською діяльністю. Арт-кафе — це щось принципово нове для мене».

У Добропіллі вважають, що це досить вдала спроба. Наприклад, на Великдень, коли до маленьких міст зазвичай повертаються студенти, щоб зустрітися з батьками, у «Тролейбусі» був аншлаг: виступав місцевий гурт SpivOberta, що починав репетирувати в приміщеннях громадських організацій, а зараз уже записується в Києві, хлопці їздили навіть до Америки. Спершу виконували рок, зараз фолк. Почали співати кавери (бо, мовляв, невибаглива публіка це краще сприймає), але саме їхні фолкові композиції викликали найбільший захват у публіки. Для дітей в арт-кафе організовуємо цікаві майстер-класи з випікання кексів, пряників: малюкам дуже подобається, коли можна приготувати та з’їсти разом. Літературні вечори вже переросли в такі бардівські варіанти, коли місцеві приходять читати свої вірші та співати власних пісень. У «Тролейбус» запрошують аматорські колективи з інших міст Донеччини. Наприклад, нещодавно був концерт гурту «Бджола на Марсі» з Часового Яру. Це теж важлива ідея — популяризувати місцеві таланти. А де ще їм шукати свою публіку, коли навкруги війна, молодь утікає з міст, бо, як зізнається, тут немає чого робити. В арт-кафе намагаємося популяризувати місцевих талановитих людей навіть у декорі: дуже теплі роботи добропільських художників створюють колоритну атмосферу міста.

«Наші друзі та відвідувачі привозять нам тролейбусні квитки з усього світу, вже сформувалася чимала колекція. Зараз усе йде до того, що квитки будуть електронними, тому ми отримаємо справжній раритет. У нас вже є квитки з різних європейських країн і навіть із Китаю. Відвідувачі, яких ми інколи називаємо пасажирами, люблять передивлятися цю колекцію. Розглядаючи її, дізнаєшся, куди мандрують наші земляки. Може, когось це простимулює теж кудись майнути», — несподівано знаходить ще одне «соціальне» у своєму кафе Володимир, гортаючи альбом із квитками. Так, жагу до мандрів тут треба виховувати не більш старанно, ніж відбивати охоту до оковитої...

Читайте також: Вася Енерджайзер

Свої місця відповідно до придбаних квитків займають пасажири різних категорій. Ось зграйкою забігли школярі, які рахують дрібноту кожного в кишені, щоб купити велику піцу. Молодь, на жаль, найчастіше хоче пива, тому відвідує здебільшого концерти. Коли обідають цілими родинами, жінки часто дякують, що немає алкоголю. Приходять пенсіонери, щоб поспілкуватися: одна справа приготувати каструлю борщу і їсти те саме весь тиждень, інша — щодня за невисоку ціну балувати себе різними стравами. До речі, порція борщу коштує 17 грн, піца «Маргарита» — близько 40 грн. У перерахунку на каструлі те на те й виходить. Але це не означає, що сюди приходять тільки небагаті люди. Дедалі більшу цікавість виявляють і місцеві бізнесмени, заходять на обід чи вечерю. За словами Володимира, люди починають цінувати свій час, не бажають його витрачати на приготування їжі. Хоча в маленьких провінційних містечках це ще поодинокі випадки. Для постійних клієнтів тут є навіть окреме меню. Наприклад, для людей, які займаються йогою і є вегетаріанцями, готуємо особливі страви. Взагалі меню придумують усім колективом, а ось назви для піци пропонують відвідувачі. Поруч із «Тролейбусом» є відділення банку, працівники якого забігають по смачненьке. Їм сподобалась одна піца, але запропонували змінити кілька інгредієнтів. Відтоді вона зветься так само, як банк. Володимир жартує, мовляв,  не італійці живуть у Добропіллі: «Спочатку робили ставку на традиційні складові піци. Але людям не подобається, коли в ній мало ковбаси. Тому найпопулярнішою є піца «Тролейбус», де ковбаси дуже багато й різних видів. Але ми не використовуємо майонез, купуємо тільки натуральні сири, робимо доволі тонке тісто. Це теж не дуже звично для мешканців Добропілля, тому в нас є спеціальна «Бабусина піца», ну дуже товста».  

Так, на Донбасі зараз дуже багато різноманітних грантів. З одного боку, громадські активісти, які до цього були фактично просто ідейними, вже знають собі ціну. А з другого — частина людей, яка була в бізнесі, перейшла в громадську площину, бо побачила тут начебто «халявні» гроші. І це псує імідж людей, які по-справжньому намагаються щось міняти. Тепер тут усі поголовно «грантожери». Але загалом симбіоз позитивний. Хоча за ідеєю має бути так: громадські організації утримує громада, що потребує таких послуг, а не якісь іноземні фонди. Так логічніше й чесніше. 

«Поки що виходимо приблизно на нуль. Але від пива все одно утримуватимемося. А ось розширяти бізнес в інших містах, де є студенти, — це хороша ідея. До нас звертаються містечка, що поруч. Вони теж хочуть мати в себе заклади, де можна відпочивати без алкоголю. Звичайно, так ми можемо заощаджувати, працюючи з постачальниками. Але, думаю, не треба «клонувати» саме «Тролейбус»: у кожному місті шукатимемо свої родзинки», — ділиться планами власник «Тролейбуса», пригощаючи фірмовою піцою, у якій справді дуже багато ковбаси. 

Читайте також: Люди з кіноапаратом

Володимир вважає, що майбутнє за соціальним бізнесом, бо бажати не тільки заробляти гроші, а й допомагати своїй громаді ставати кращою, щось розвивати, десь підтримувати — це природно. У межах одного дослідження опитали місцевих мешканців різних категорій, серед них і представників бізнесу. З’ясувалося, що вони мають потребу долучатися до життя міста, зокрема й через різні соціальні проекти. Зараз домовилися, що на всіх кафешках з’являться імпровізовані афішки з інформацією про культурні події міста. Бо такі реалії бідних шахтарських містечок: місцевого телебачення чи радіо немає, не надто великий інтерес і до місцевих сайтів, газета має мінімальний тираж. Тобто відчуваємо реальний брак комунікації. Наприклад, щоб сповістити про подію в «Тролейбусі», хтось із персоналу йде на базар і роздає там флаєри чи кричить у гучномовець. 

Так, до Донбасу у зв’язку з воєнним конфліктом зараз більше уваги різних фондів та організацій. Шанси створити щось, отримавши хоч якийсь стартовий капітал, зросли. Але те, що стало багато грошей, не означає, що взяти їх легше. Особливо якщо це стосується державних коштів: одразу шикується черга зі «своїх». Нічого не міняється. 

«Ще складніше бізнес утримати, бо закони, хай там що хто каже, не на боці дрібного підприємця. Особливо якщо ти не женешся за надприбутком, продаючи алкоголь, а намагаєшся змінити життя людей. Сам соціальний бізнес в Україні не має навіть офіційного статусу, тому працюємо так, як усі. Бувають якісь програми. Наприклад, Центр зайнятості міг платити зарплату, але треба було взяти на роботу переселенця. На посаду офіціанта я такого не знайшов. Хоча не думаю, що проблема тільки з переселенцями: люди не хочуть офіційно оформлятися, щоб не втрачати соціальних виплат. Ось це зовсім якось неправильно, не соціально»... 


Матеріали за темою:

 
 

©2007-2017 «Український тиждень»
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.