Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 листопада, 2017   ▪   Єлизавета Гончарова   ▪   Версія для друку

Тихесенько, я свій...

Вечір на Сході України восени стрімко стає ніччю. Пітьма женеться повз шахтарське містечко розбитими дорогами за жовтим бусиком, на якому веселий надпис зі смайлом «Тихесенько, я свій:)». А він хоча й усміхається наліпкою, але насправді тільки нещодавно повстав із попелу. У прямому сенсі перший волонтерський автомобіль Володимира Єльця, активіста з Торецька, спалили просто під його будинком. Цей, жовтий, — подарунок волонтерів з усієї країни...
Матеріал друкованого видання
№ 46 (522)
від 16 листопада
Тихесенько, я свій...

«Мені кажуть: як ви тут не боїтеся жити, навколо ж повно сєпарів. А саме їх я не боюся зовсім: вони не дуже розумні й найчастіше боягузи. А ось ті, хто мовчки ненавидить Україну, пристосовується аж до «показового патріотизму», щоб потім встромити ніж у спину, набагато небезпечніші», — каже, вдивляючись в обриси териконів, які в сутінках можна прийняти за справжні гори. Каже, що хотів би розмалювати стелі дитячого садочка в кольори вишиванки, а замість величезних літер «Торецьк — місто шахтарів», які височіють на пагорбі, написати щось на кшталт «Торецьк — місто мрій, що здійснюються». Бо багато чого тут, у цьому краї, не тільки зав’язано на шахтах, а й намертво зв’язано з ними. А треба жити далі... Вмикає стару пісню Макарєвіча й каже: «Що значить класик. Коли аж це написав, а слухається так, ніби про нас зараз! Ех, я теж, мабуть, колись книжку напишу. Як на п’ятому десятку став українцем»...

Справді, син донбаського шахтаря, а до того ж етнічний поляк, Єлець навряд чи ще п’ять років тому говорив би з гордістю про причетність до України. Потрапивши вперше до Європи, був так вражений, що, повернувшись додому, казав: «Ми ніколи не наздоженемо їх, бо йдемо в інший бік». Тому сина відправив вчитися до Польщі, сам теж шукав роботу в чужих краях. Але коли на рідну землю прийшла біда, виявилося, це болить так нестерпно, що втриматися й лишитись осторонь неможливо. Це щемливе відчуття Батьківщини, яке несподівано, начебто нізвідки, з’явилося в серцях багатьох українців на Донбасі, навіть зараз пояснити дуже важко. Чому люди, які ходили до однієї школи, читали одні книжки, працювали в одних шахтах чи конторах, так по-різному відреагували на те, що сталося в 2014 році? Хтось побіг захищати пропаганду радянського минулого, а хтось заговорив українською. Одні ховалися від мобілізації в країні-агресорі, а інші разом із родинами щодня під гучні бабахи за вікнами ліпили вареники, щоб гаряченькими привезти хлопцям у бліндажі.

Читайте також: Вася Енерджайзер

А Єлець став «безбашеним» волонтером, поступово й безповоротно стираючи лінію розмежування між особистим і суспільним. Його впізнаваний бусик летів на передову, нишпорив між позиціями, доставляв смаколики та арматуру, завозив, вивозив, перевозив. Мешкаючи фактично на лінії фронту, волонтерити тут рвалися в саме пекло. А потім якось навіть несподівано все це переросло в громадську діяльність: акції, мітинги, культурні заходи, фестивалі, дружба з активістами з інших областей і країн, вивезення дітей з-під обстрілів у мальовничі куточки України, щоб світ подивилися. Єднання однодумців, спільні справи, щоденні зусилля зі створення потужного руху для поширення всього українського на Донеччині, боротьба за, боротьба проти. Болісні розриви, пошуки цілей, втома від вітряків та Дон Кіхотів, яких час від часу починаєш помічати у власному відображенні в дзеркалі. Нові друзі, нові вороги. Конфлікти, протистояння, принциповість чи нестриманість — у тих, хто в таких умовах намагається щось робити, характери зазвичай не цукор. Цукрові просто не вистоять, адже воювати доводиться на багатьох фронтах. «Буває», — каже він і видихає дим цигарки в темряву. «И нет ни слов, ни музыки, ни сил», — нагадує Макарєвіч.  

«Так, мабуть, ми тут всі потихеньку вигораємо. Тому інколи важко стримуватися, терпіти, робити щось, коли дуже втомився. Але кинути все вже не можу, особливо коли бачу, що хоч помаленьку, але щось змінюється навкруги», — відповідає Володимир чи то собі, чи то улюбленому співакові своєї молодості.

До речі, музика взагалі багато до чого спонукала цього чоловіка. Торецькі співи, а точніше звуки трембіти, торік мало змогу почути багато міст України. З цікавою ініціативою, яку так і назвали «Трембіти Торецька», Володимир із земляком Сергієм Поплавцем поїхали зі Сходу на Захід, щоб потужно й голосно заявити: Донбас — це Україна. Трембарів, смерекові інструменти для яких виготовив відомий майстер із Верховини, зустрічали з подивом і захопленням. У Дніпрі, наприклад, на набережній спеціально розмістили великий прапор України, щоб на його тлі чоловіки заграли під плескіт хвиль величної річки. А потім задумали ще одну «авантюру»: зробити так, щоб трембіти залунали на передовій. «Що там каже Міністерство інформаційної політики — не «добиває» наш сигнал до окупованих територій? То я зможу — трембіти зазвучать на кілька кілометрів. Як символ, як велич, як сигнал», — завзято починає Володимир. Але потім зітхає: «Та кому воно цікаво. Вже кілька разів звертався до керівництва області, до штабів. Ідея подобається, але поки що хоч якогось рішення не маємо».  

Чиатйте також: Розвідник із голкою

Але, здається, трембіти все одно зазвучать із териконів: він дуже впертий, цей український поляк. Нещодавно, наприклад, його організація «Твоє нове місто» долучилася до проведення великого фестивалю «З країни в Україну», який відбувався за кілька кілометрів від лінії фронту. Діти разом із дорослими в прохолодний, але бездощовий день чаклували на майстер-класах, співали, танцювали, читали книжки, слухали музичні гурти. І навіть дощ, який прогнозували всі синоптики світу, саме над Торецьком того дня не пішов. Єлець сказав: сьогодні не треба! Це, звичайно, жарт, але якщо серйозно, то більш відомої та суперечливої постаті, ніж Володимир Єлець, у Торецьку знайти, мабуть, важко. Він завжди безкомпромісний, дуже запальний, часом нетерпимий до всього, що йому здається хибним. І водночас щирий, рішучий і послідовно дієвий.

Коли в Торецьку через пошкодження снарядами водогонів місяцями не було води, він просто наповнював ємності і його «Тихесенько, я свій» прямувало у віддалені райони міста, щоб доставити її старим та хворим, тим, хто не може самостійно дійти до водовозок. Побачивши, що на одній із вулиць міста водії стали розвертатися просто на газонах, він ініціював висадку там дерев. Тепер це знову зелена зона, а не імпровізоване продовження траси. І таких, здавалося б, не дуже масштабних прикладів багато. Так, мабуть, із ним не всім зручно. Скажу навіть інакше: з ним мало кому зручно. Він радше все ж таки одинак, аніж вожак. Але, можливо, цю нашу зашкарублу скелю лупають саме такі, пробиваючи своїми безкомпромісними діями шлях далі. Щоб потім були можливі компроміси, конструктив, будівництво нового. Хтось же має починати в цих депресивних і змарнілих містах ворушити суспільство, яке поки що схоже на незрілого підлітка. Сповіщаючи голосним співом трембіти, що настав новий час. І як раніше вже не буде. 

 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.