Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
15 листопада, 2017   ▪   Єлизавета Гончарова   ▪   Торецьк-Краматорськ   ▪   Версія для друку

Інша Донеччина: життя та смерть Степана Чубенка

Про нього тепер розповідають рідні, друзі, однокласники, а також його вірші, твори і навіть кімната, в якій його мама Сталіна Чубенко зберігає все, що пов’язано з сином. Тиждень побував в Торецькому суді, де було зачитано вирок вбивцям Степана, і в Краматорську, поспілкувавшись з пані Сталіною.
Інша Донеччина: життя та смерть Степана Чубенка

Стьопка, Стьопчик, “воротар№1” юнацького ФК “Авангард”, білявий пустун, лауреат конкурсів виразного читання та організатор Ліги КВК, улюбленець дітей та любитель тварин, Народний герой України Степан Чубенко отримав державну нагороду - орден “За мужність” третього ступеню в день, коли мав би святкувати своє 20-річчя. Посмертно. Бо йому тепер завжди шістнадцять. В кімнаті, під футболкою та м’ячем, які подарувала Федерація футболу на третьому турнірі на його пам'ять, стоїть величезний букет троянд, подарований на церемоній нагородження орденом, яке, до речі, теж було на стадіоні під час матчу улюбленої команди.

“Я не люблю коли мені дарують квіти, хоча вчителям їх завжди багато носять. Кажу, краще дитині своїй щось купіть, я і так знаю, що ви мене любите та шануєте. Але колись мене син сказав: “Я знаю, ти так кажеш, щоб ми не витрачали гроші. А я хочу, щоб тобі було приємно”. Ось мені зараз здається, що це він мене через когось ці квіти передав. Тому мені приємно”...

Із судового вироку

 ... Її син в липні 2014 року повертався з міста Києва до міста Краматорська. Оскільки на той час прямого сполучення між цими містами не було, він змушений був їхати через Донецьк. Оскільки Чубенко мав проукраїнські патріотичні погляди на ситуацію, що склалась в регіоні, вона переживала за нього. Після прибуття сина до Донецька, зв’язок з ним було втрачено. В зв’язку з цим вона почала його пошуки...

Степан в свої 16 був дуже самостійною людиною: не витримавши морального тиску, він без попередження повернувся додому з Росії, де батьки його залишили в дідуся, коли в Краматорську стало дуже небезпечно для людей з активною позицією. Мабуть, хотів зробити такий сюрприз родині, повернувшись з Києва в уже звільнене рідне місто, але квитків через Харків не знайшов, тому їхав через Донецьк, з яким тоді ще не призупинили транспортне сполучення.  

“Зараз багато хто каже, що він постійно зауважував: тільки мамі не кажіть! Невже, думаю, я такий монстр, що він так мене боявся? Але ні, відповідають: то він вас дуже любив та не хотів хвилювати зайвий раз”.

Чиатйте також: Звільнити майданівця Коломійця

Із судового вироку

... З період з 22 по 28 липня 2014 року група невстановлених осіб за попередньою змовою з Погодіним, Москальовим, Сухомлиновим, знаходячись в селищі Горбачово-Михайлівка Пролетарського району міста Донецьк, діючи умисно, незаконно, з застосуванням зброї, позбавили волі Чубенка Степана Вікторовича, 11 листопада 1997 року народження...

Замість творів “Як я провів літо” однокласники Степана писали спогади про нього. Одна з них нагадала, як він колись приміряв на себе роль президента...

“Я захоплювалась, коли ти відстоював свою точку зору, як тобі завжди вдавалось найти відповідні слова. І, звичайно, мені подобалась твоя завзятість. Я пам’ятаю, як ти склав список класу і надав кожному посаду у Верховній Раді. А сам був президентом, вставав під час уроку, співав гімн України та оголошував засідання відкритим. Я пам’ятаю, як ти казав, що незабаром почнеться війна, а ми тобі не вірили. Я пам’ятаю, як ти сказав, що знімеш прапор “ДНР”, щоб покласти, як ганчірку в туалеті. Я пам’ятаю, як ми сказали, що ми боїмось війни,  а ти сказав, що нема чого боятися, бо ти нас будеш захищати”.

Із судового вироку

... Проходячи повз одного з будинків, він побачив, як молодого хлопця виводять з подвір'я озброєні люди. Хлопець був одягнений в футболку та штани темних кольорів, а на його обличчі були помітні сліді побоїв. Наступного дня він зі своїм знайомим знов йшов по території селища. Проходячи біля блокпосту, що був тоді розміщений на дорозі в напрямку населеного пункту Моспине, він почув крики та нецензурну лайку. В цей момент вони з товаришем зайшли за кущі, щоб їх ніхто не помітив. Після цього, на відстані приблизно тридцяти метрів від місця, де вони стояли, він побачив трьох озброєних людей в камуфльованій формі. Він впізнав їх одразу, оскільки знав їх раніше: це були бойовики за прізвиськами Керч, Жора та Буба. Також він бачив, як вони штовхали молодого хлопця, якого він зустрічав напередодні в селищі під конвоюванням озброєних людей до вже виритої траншеї...

На любительському відео — весна 2014. По Краматорську йдуть діти в балаклавах. Вони несуть синьо-жовті прапори та кричать “Краматорськ- це Україна!”. Придивляєшся- які балаклави... Це звичайні шарфики та шапки, що натягнуті на обличчя.

“Того разу ми вже відчували небезпеку, тому вмовляли його залишиться вдома. Але він все одне пішов. Потім мене подзвонили з міськвідділку: приходьте, заберіть свого неповнолітнього. Виявляється, він туди прийшов сам, коли за несанкційовану акцію забрали його друзів. Це він організував марш вулицями міста. Ми зрозуміли, чому він так нервувався, коли ми намагались його затримати вдома: покликати та не прийти самому Стьопка не міг, не той характер. Ми вже потім дізналися, що він і прапор “ДНР-івський” на площі знімав, і коли за славнозвісний “порєбрік” виганяли, кричав “Україна!” Казав: чому б це я повинний боятися, це моя земля, моя батьківщина, мої прапори”. 

Із судового вироку

... Чоловік на прізвисько Керч дістав з області свого поясу пістолет, схожий на пістолет Макарова, і направивши його в бік хлопця, який продовжував в цей час стояти на колінах на краю траншеї, вистрелив один раз. Від цього пострілу хлопець впав до траншеї...

Чиатйте також: Про Каталонію, гібридну війну, путінських ботів і його «корисних ідіотів»

Невеличку двокімнатну квартиру Чубенків наповнює собою ще один член родини. Він постійно лащиться та підставляє мордочку всім гостям, шукає уваги. Забрати до себе безпорідне цуценя, якого тепер звуть Бім, випросив у батьків за півтори роки до загибелі Стьопка, бо мав давню мрію, про яку писав в шкільному творі ще в дев’ять років:

“Знайомтесь, це я! Білявий, веселий, балакучий, не завжди слухняний. І ім’я в мене цікаве — Стьопа! Так звуть і мого дідуся. Вважаю, що чоловік повинний бути сильним, тому вже три роки серйозно займаюсь греко-римською боротьбою. В вільний час дуже люблю грати в футбол, є фанатом команди “Шахтар”, їжджу на футбольні матчі, мрію стати футболістом. А ще я дуже люблю свою родину: маму, татка, братика Андрійка, дідуся та тітоньку. Кішку я теж люблю, але менше. Ось якби дозволили завести собаку”...

Із судового вироку

... 28 липня вона приїхала до цього населеного пункту, де зустрілась з бойовиком на прізвисько Славян. В наслідок проведених в Горбачово-Михайлівка певних розшукових дій і опитування, вона дізналася, що її сина Чубенка розстріляли...

Під зворушливу музику на старенькому комп’ютері з’являються кадри: маленький пакуночок, перев’язаний чомусь червоними стрічками, урочисто передають татусю в донецькому пологовому. Малюк вперше посміхнувся, зробив крок, сказав слово... Ось старший брат Андрійко намагається нагодувати малого бешкетника, а ось вже підліток біжіть на зустріч мамі, вітаючись в камеру: “Привіт, я Стьопа!”

“Я думаю, що він намагався їм щось доводити, бо завжди казав дуже переконливо та щиро. І з юнацьким максималізмом не погоджувався на будь-які компроміси. Вони, звичайно, пропонували воювати на боці “ополчєнія”, рити окопи. Його звинуватили в тому, що він “правосєк”, знайшли якесь фото, де хлопчик, навіть не схожий на Стьопу, підпалює коктейлі Молотова в Одесі. А він в цей час взагалі був у діда в Ростовської області, на це є навіть підтвердження прикордонної служби. Так за що вбили мою дитину? За те, що він просто любив свою країну? Мій син - герой. Своєю смертю він зупинив безкарні злочини батальйону “Керч”, бо через резонанс після вбивства неповнолітнього беззбройного хлопчини навіть в цьому незрозумілому створенні “ДНР” вирішили покарати винних та розформували його”. 

Із судового вироку

... Лише приблизно третього жовтня (точніше вона не пам’ятає), тіло її сина знайшли та ексгумували. Шостого листопада вона відвезла тіло свого сина до міста Краматорська...

Бойовики пропонували поховати Степана в Донецьку, щоб не морочитись з перевезенням тіла. Але Сталіна наполегливо йшла до своєї мети: забрати свого сина додому. Хоча б в труні, яка була жовто-блакитного кольору, незважаючи на те, що вона двічі перетинала лінії фронту.

“Я прийшла в бюро поховань в Краматорську, вибирала труну, пояснила ситуацію, що треба їхати в Донецьк за дитиною. А тоді там їхати було дуже небезпечно. Хлопці зголосилися, хоча їх родини не знали, куди вони поїхали. Ризикували. Вони вийшли з донецького моргу, та кажуть: “Ви звичайно, можете подивитись, але ми вам не радимо. Нехай він залишиться у вашій пам’яті таким, який він був. Тут я злякалась мабуть. Бо мене ця картина з зігнутою ніжкою, що я побачила при ексгумації, досі стоїть перед очима”

Із судового вироку

... На представленому черепі з нижньої щелепою Чубенка виявлено три ушкодження травматичного походження. Кожне вогнепальне поранення в окремості могло привести до настання смерті...

Читайте також: Заборонена Україна

На винесення вироку Сталіна Чубенко приїхала з великим портретом, на якому її завжди усміхнений Стьопка виглядає дуже серйозно. Вона хотіла, щоб ті, хто виправдовує вбивць, дивились в очі “звичайному українцю”, як про себе він написав у вірші. Судді попросили пресу приховати їх обличчя, бо знаходячись на території проведення АТО, відчувають небезпеку для свого життя.

“По цивільній справі присудили на мою користь по мільйону гривень з кожного злочинця. Але мені від них не треба їх брудних грошей: з самого початку я зауважила в своєму позові, що всі гроші повинні будуть віддані на благодійність. Я хочу, щоб ці нелюди, все своє життя не сиділи на шиї у платників податків, а тяжко працювали і спокутували свої гріхи”.

Із судового вироку

... Суд ухвалив: Погодина Вадима Вікторовича, 1971 року народження, Сухомлинова Максиму Вікторовичу, 1984 року народження, Москальова Юрія Аркадійовича, 1989 року народження, визнати винуватими у вчиненні злочину, передбаченому пунктом 3.12 частини 2 статті 115 КК України та призначити покарання в вигляді довічного позбавлення волі.

На жаль, люди, які вбили Степана Чубенка, переховуються в Криму та Росії, навіть попри важкі обвинувачення, Росія не погоджується екстрадувати їх для того, щоб вони отримали покарання за скоєне. Кажуть, вбивці насміхаються в соцмережах, “святкуючи” своє довічне ув’язнення.

“Я півжиття прожила в Росії, півжиття тут. Я люблю Росію, бо це моя батьківщина. Але я обожнюю Україну: це така природа, така історія, такі люди! І те, що я підтримую Україну, нема нічого дивного: я знаю, що українці не воюють на чужій території, вони захищають свою територіальну цілісність. Не лізьте до нас - нікого не будуть вбивати. Але так, мені гірко за Росію, бо там ще є нормальні люди, бо мені теж хотілось би гордитися своєю батьківщиною. Але мені прикро за народ Росії, яким керують ті, хто захищають вбивць”. 

 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.