Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
13 листопада, 2017   ▪   Вікторія Малишева   ▪   Версія для друку

У темряві

Іноді я повертаюся додому у темряві – десь о сьомій вечора. Для мене це певний вчинок, бо за три останні роки я не можу пригадати приводів повертатися додому так пізно.
У темряві

Це найдивніша з усіх змін – до літа 2014 року я працювала до 18:00, потім заходила у магазин або зустрічалася з подругами у кав’ярнях і поверталася додому доволі часто під дев’яту вечора або ще пізніше. Транспорт нормально працював, люди були на вулицях, у автобусах та дорогою додому. І я настільки часто поверталася у сутінках, що для мене це було цілком нормальним виміром мого життя. Після літа 2014 виявилося, що їздити у вечорі мені стало нікуди: роботи, з якої я могла б затримуватися, у мене не стало, а майже всі друзі роз’їхалися, хто куди. Тому ці три роки я стабільно поверталася додому до сутінків. Звикла до цього, тому вийти із свого зручного та вимушеного стану сліпої у вечорі курки для мене стало стресом.

Виявилося, що у сутінках, навіть, о шостій вечора, людей у місті майже немає. Із сутінками одразу ж наступає ніч. Транспорт ходить набагато менше, а рідкі перехожі кваплячись поспішають додому.  Але це у центрі міста та поблизу від нього, а що вже казати про мій район приватних будинків, де ніч наступає одразу із сутінками після п’ятої, а людей побачити можна лише у світлу пору часу. У темряві знається, що людей взагалі немає. Ніби будинки кинуті, а рідкі мешканці нашої вулиці прагнуть щільніше зачините двері та затулити вікна від темряви аби їх ніхто не бачив, а ззовні здавалося, що будинок темний та порожній. Ті, хто не зловживає горілчаними напоями, прагнуть вигадати собі дозвілля – переглядати кінострічки, в'язати, шити, читати, оволодівати новими різновидами рукоділля. Це нормально зараз, коли людини вечорами в’яже, читає, дивиться кінострічки, вчить щось, якщо вистачає на це сили волі. Це кожного вечора з осені по весну та всі вихідні. Можна було б ходити кудись вихідними днями – у кіно, кафе. Але все це вимагає грошей, яких більшою частиною люди не мають.

Читайте також: Під підозрою

Тому знову таки, якщо є сила волі, люди в’яжуть, читають, переглядають телевізор. Пощастило, якщо поблизу мешкає якийсь приятель, до якого можна ходити і у темряві та не страшно повертатися додому у сутінках, але більшою частиною, люди живуть на роботі, якщо її мають. На роботі реалізують якийсь життєві сценарії, заводять друзів, відзначають свята. Ще вихід – інтернет. Це унікальна, як виявилася, система, завдяки якій можна побачити світ, не виходячи з дому. Більшою частиною люди просто проводять час у соціальних мережах аби відчути повноту життя. Дивляться на чийсь відпочинок, підглядають за розвитком чиїхось стосунків, заздрять весільним фото чи фотографіям з дозвілля якихось майже незнайомих людей. Так проходять години, дні, місяці. Молодь іноді зізнається, що може так «вбивати» вечори, читаючи про найдовше у світі волосся чи найдивніші хвороби, про які раніше нічого не чула та забуває про все одразу ж як прочитала це. Телебачення та Інтернет дають ілюзію повного життя. Можна викладати свої старі фото та посилювати ефект коментарями. Комусь буде здаватися, що у тебе дуже цікаве життя, повне та різнобарвне. І саме життя так може і пройти – у соціальних мережах, ніби ти постійно підглядаєш за кимось через замкову щілину.

Читайте також: Заборонена Україна

Ще одна цікавість нового часу – плани. Більша частина планів пов’язана лише із містом та межами «республіки» - вивчитися, знайти роботу, знайти житло, знайти друзів або партнерів. Раніше цих меж не було – можна було не обмежувати пошуки чогось лише Луганською областю. Зараз це цілком нормально, коли ти шукаєш собі авто лише у межах міста або одяг дитині лише на території «республіки». І при цьому безліч представників студентської молоді мріє виїхати з міста одразу ж після отримання диплому. Куди завгодно аби не бути тут. Навіть, не приховують, що терплять поки вчаться, але поїдуть наступного ж дня після вручення їм диплому. Хтось мріє підкорити закордон, хтось планує поїхати до Росії, але всі вірять, що нормальне життя та заробіток можна знайти будь де, але не тут. Але на такі поїздки потрібна сміливість, гроші… Є і ті, хто просто проводить життя у довічному очікуванні свого шансу. Біля власних домівок, у монітора комп’ютера, перед телеекраном. Хтось хоче більшого, але не має хисту щось змінювати у своєму життя. Добре, коли людина може знаходити радість у тому, що має, не поринати у депресію, у порівняння, у заздрість. Взагалі, до щасливих людей хочеться притулятися та не відпускати їх із поля зору. Тих, хто знаходить кожного дня щось добре, щасливе та планує щось у власному житті.

Читайте також: «Безкоштовно» в «ЛНР»

Кажуть, дев’яності роки були важкими часами. Я закінчували інститут тоді. Так, дуже багато чого було складним тоді – не платили, професія вчителя була непопулярною, отримувати вищу освіту стало не престижно, бо на ринку заробляли набагато більше, аніж отримували лікарі та вчителя із вищою освітою та категоріями. Але ж зараз набагато більше складностей – війна, зачинені кордони, безгрошів’я. І якщо у дев’яності був вихід – йти на ринок, займатися спекуляцією, то зараз немає і цього. Ринок давно втратив свою престижність та великі гроші, як раніше. А займатися контрабандою, пенсіями чи оформленням паспортів у короткий термін – не така вже й легка справа, бо всі можливі ніші вже зайняті тими, хто почав це робити раніше та має зв’язки у цьому середовищі. Моя приятелька закінчила медичний університет. Вона сімейний лікар. Працює на ставку у місцевій лікарні, а живе за рахунок батьків, які мають великий торговий бізнес овочами та фруктами. Цікаво, правда ж? Вчитися шість років аби жити після за рахунок батьків, бо власної зарплатні їй не вистачає. Є у мене ще приятелька, яка взагалі сидить вдома по придбаному лікарняному, бо їй дешевше жити на батьківську пенсію аніж ходити кожен день на роботу за малі гроші. А так трудовий стаж іде, але вона вдома – готує, займається п’ятирічною дитиною, спить, скільки забажає. Великих потреб вона немає зараз, одяг у неї є, все необхідне теж. Тож батьки і вирішили, що краще вона буде жити вдома, аніж витрачати гроші на проїзд та проводити цілі дні на роботі за малу зарплату. Але це скоріше виняток – батьківських пенсій колишніх державно службовців вистачає на все. Дуже часто люди перебувають у стані фрустрації – коли хочеться жити повним життям, заробляти, одягатися, реалізувати себе, а можливостей таких зараз немає. І важче прийняти усі обмеженням тим, хто вже пройшов дев’яності, а зараз немає гнучкості шукати щось знову.

  




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
  • Запекла боротьба точиться навколо Укрзалізниці з моменту перетворення її на ПАТ у жовтні 2015-го. За цей час там п’ять разів міняли керівників, вона виводилася з підпорядкування Мінінфраструктури й повернулася назад. Усе це відбувається на тлі корупційних скандалів, реформаторських невдач і зростання збитковості. Проблеми УЗ виходять далеко за межі владних кабінетів і корпоративної бухгалтерії, оскільки вона забезпечує 50% усіх пасажирських і понад 80% вантажних перевезень країни. І якщо найближчим часом там не почнуться ґрунтовні реформи, вона може стати серйозною перешкодою для розвитку країни.
    17 листопада, Максим Віхров
  • Тривала епопея з призначенням очільника Державного бюро розслідувань добігає свого кінця. Конкурсна комісія, яка понад рік проводила відбір кандидатів на посади голови Держбюро і його заступників, нарешті визначилася із прізвищами.
    17 листопада, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.