Тиждень
Розділ:
Постійне посилання:
11 листопада 12:17   ▪   Андрій Голуб   ▪   Версія для друку

Порядок у голові. Чи здолали українці совок

Бажання відтворити СРСР у новій формі далеко не єдина ознака туги за радянським минулим
Матеріал друкованого видання
№ 45 (521)
від 9 листопада

На початку 2010-х років, задовго до Революції гідності та декомунізації, широкого розголосу в інтернеті набуло зоб­раження перефарбованої в синьо-жовтий колір металевої скульптури серпа й молота. Такі монументи з усіма ви­явами радянської гігантоманії свого часу встановлювали в багатьох населених пунктах. Однак зображення стало популярним саме через свій колір. Його використовували як ілюстрацію до України на різноманітних гумористичних веб-сайтах від Росії до США, мовляв, от вона, суть цієї країни — радянський символ, перефарбований у національні кольори.

Хоч як прикро, але слід погодитися, що жарт насправді вдалий і добре передає суть системи, яка функціонувала понад 20 перших років незалежності України: зміна вивіски без зміни суті. Після революції та з початком війни з Росією багато хто встиг заявити, що повернення до минулого вже точно не буде. Справді, після лютого 2014-го розфарбовані в національні кольори мости, п’ятикутні зірки й навіть пам’ятники Лєніну вже перестали здаватися смішними. Це сприймалося радше як спроба суспільства продемонструвати державі обраний напрям в умовах, коли законного способу проявити свою волю ще не було (закони про декомунізацію ухвалять тільки у 2015 році).

Читайте також: Психоаналіз по-українськи

Однак тепер, за понад три роки після тих подій, дедалі очевиднішим стає факт, що зміни в законах — хоч би якими повільними вони були — стали випереджати зміни у свідомості людей. Радянські ностальгія та спосіб мислення можуть ховатися там, де, на перший погляд, їх зовсім не повинно бути.

Це доволі важко побачити з наявних соціологічних досліджень. Вони здебільшого оптимістичні. Соціологи в один голос стверджують, що Україна позбулася одвічного парадоксу багатовекторності й однозначно зробила вибір на користь європейського шляху розвитку. Також, за даними досліджень, стало менше людей, які жалкують про незалежність України. Кількість тих, хто проголосував би за відхід від СРСР, якби такий референдум відбувся зараз, сягнула найвищих показників від 1991 року. У 2015-му їх було понад 72%. Для порівняння: ще у 2003-му кількість таких упала до 46,5%. 

Українське суспільство досі схильне до парадоксів, які уживаються в одній голові. Соціологи називають такий стан амбівалентністю, явищем, коли та сама людина сприймає та підтримує протилежні цінності

Щиро виражена туга українців за радянським періодом також згасає, але повільніше, ніж багато кому хотілося б. Зокрема, за даними групи «Рейтинг», у 2016 році тих, хто ностальгує за СРСР, було 35%. Понад те, ця цифра навіть дещо збільшилася порівняно з 2015 роком. Однак загалом від 2010-го кількість таких людей зменшилася на 11%. Приблизно третина українців досі прагне відновлення Радянського Союзу — 34%. Про це свідчить опитування Центру Разумкова теж 2016 року, результати якого наведені у великому дослідженні про ідентичність громадян України. Щоправда, близько 65% із таких людей розуміє, «що за сучасних умов це нереально». У тому самому дослідженні йдеться, що до радянської культурної традиції себе зараховує тільки 10% громадян. Ця традиція досі посідає друге місце після української, проте її частка постійно зменшується. Також в Україні досі можна знайти тих, хто вважає себе громадянином СРСР. Та їх залишилося тільки понад 2,5%.

Цікаво подивитися на розгорнуті відповіді респондентів, які прагнуть відновлення СРСР. Вони підтверджують думку про те, що віра в комуністичну ідеологію вичерпалася ще до розпаду Радянського Союзу. Сьогодні «заповіти Лєніна» не важать абсолютно нічого, а образ СРСР ґрунтується виключно на протиставленні з теперішнім: це казкове місце, де не було жодної з нинішніх проблем. Прихильники відновлення Союзу найчастіше серед причин називають відчуття впевненості у завтрашньому дні (70%), високий рівень соціальних гарантій (64%), тодішню можливість безплатно отримати вищу освіту (58%). Для порівняння: «радянську комуністичну ідеологію» назвало тільки 7,8%. Це менше, ніж навіть відповідь «тоді я був молодим» (12,9%).

Водночас радянська спадщина й досі куди ближча, ніж в абстрактних мріях про повернення СРСР. Передусім вона проявляється в небажанні порвати з побутовими традиціями, навіть якщо цього вимагає час. У вересні 2017 року, напередодні Дня захисника України, соціологічна група «Рейтинг» провела опитування громадської думки щодо ставлення до цього свята й до скасування відзначати День захисника Вітчизни 23 лютого. Результати опитування залишають двояке враження. З одного боку, 59% опитаних підтримують або радше поділяють ідею встановлення свята 14 жовтня як державного. Найімовірніше або зовсім не підтримує лише 27% громадян.

Читайте також: 100 років без права на вороття

Очікувано, що рівень підтримки свята поволі знижується із Заходу на Схід — від 77% до 33%. Також тільки на Сході опонентів свята більше, але незначно — 41%. У будь-якому разі уявити такі цифри, зокрема в східних регіонах, навіть п’ять років тому було практично неможливо. Тепер це реальність. Рівень підтримки майже не різниться в розрізах освіти, статі та віку. Суттєву відмінність можна простежити в позиціях тих, хто підтримує або ні визнання ОУН — УПА, і щодо мовного питання. Ті, хто не підтримує визнання повстанської армії та російськомовні, із помітно меншою прихильністю ставляться до встановлення свята 14 жовтня. Однак такі дані принаймні логічні та очікувані.

Те, що непросто пояснити логікою та важко було очікувати після наведених цифр, — результати опитування тих самих респондентів щодо їхнього ставлення до скасування радянського свята Дня захисника Вітчизни 23 лютого. Виявилося, що опонентів такого рішення загалом по Україні 56%, тобто майже стільки само, що й прихильників свята 14 жовтня. Підтримують скасування відзначати 23 лютого 34%. Перше й найпростіше пояснення: просто ставлення українців до цього питання обернено пропорційне в регіональному розрізі. Тобто ті, хто виступає проти свята 14 жовтня, наприклад на Сході, водночас і проти скасування 23 лютого. Частково припущення правильне. Справді, прихильників скасування найбільше на Заході та найменше на Сході (26%) й Півдні (24%). Однак не все так просто.

«Майже половина (45%) прихильників ідеї встановлення 14 жовтня як Дня захисника України не підтримують скасування святкування радянського свята», — уточнюють автори дослідження для тих, хто все ще шукає логічні пояснення. Інакше кажучи, приблизно чверть українців вважає, що варто одночасно святкувати і День захисника України, відомий також як День УПА, і День захисника Вітчизни, відомий також як День Радянської армії, а найголовніше, що вони не бачать у цьому жодної суперечності.

Абстрактні цифри набувають конкретного вираження в побуті. Наприклад, напередодні того самого Дня захисника України в соцмережах чимало батьків нинішніх школярів описували проблеми через бажання провести в школах уже традиційні роздавання подарунків для хлопчиків, як це зазвичай відбувалося 23 лютого. Деякі задалися питаннями: по-перше, якщо вже й дарувати щось, то чому тільки хлопцям, адже нині на Сході воює чимало жінок, по-друге, чому цього дня потрібно взагалі вітати будь-кого, хто не має стосунку до захисту України під час воєнних дій? В очах інших батьків тут немає суперечності, адже найголовніше влаштувати дітям свято.

Читайте також: Чи була Україна колонією

Інший приклад — нещодавнє рішення про перейменування Високомобільних десантних військ (ВДВ) у Десантно-штурмові війська та перенесення професійного свята десантників із 2 серпня на 21 листопада. Родзинки в суперечки, які здійнялися навколо цього, додало також рішення змінити колір берета із блакитного на марун. Незважаючи на те що командувач військ Михайло Забродський наголосив, що «ніхто в жодному разі не відхрещується від блакитного берета — це наша історія, це наша пам’ять, це наші загиблі хлопці, які були одягнені в цю форму», багато хто сприйняв факт як особисту образу. Хоч оголошеною метою змін є приведення українських військ у відповідність із більшістю таких самих підрозділів у світі. На сторінках у соцмережах почалися словесні баталії, і звинуватити всіх, хто виступає проти змін, у нещирості або оголосити їх «тролями» не вдасться. 

Історія з перейменуванням ВДВ виявила цікавий парадокс. Багато хто був готовий виступити проти Росії, яка атакувала Україну, однак їм куди важче відмовитися від традицій, що започатковані в радянські часи. Так само історія зі святкуванням 14 жовтня показує, що іноді позірний патріотизм може бути формою збереження себе в зоні комфорту та небажанням змін. Українське суспільство досі схильне до парадоксів, які уживаються в одній голові. Соціологи називають такий стан амбівалентністю, явищем, коли та сама людина сприймає та підтримує протилежні цінності. Про амбівалентність українського суспільства написано чимало. В одному з нещодавніх інтерв’ю соціолог Євген Головаха охарактеризував цей стан так: «У нас цінності демократичні, а засоби тоталітарні. Ми будуємо демократію, але всіх, хто не згоден, ладні розстріляти». За приклад він згадав досить високий серед українців відсоток тих, хто підтримує відновлення смертної кари й водночас європейську інтеграцію. 

Причина такої ситуації може критися у навичках життя в умовах імперії та тоталітарного режиму. Якщо цінності комунізму й втратили своє значення для більшості ще за часів СРСР, то модель життя, закладена тоді, і досі відтворює себе. Власне, та успадкована модель і є найбільшим внеском СРСР у сьогодення. Її неможливо знести краном або завісити новою табличкою. Тож слід бути обачними, аби з часом не прокинутися в країні, де встановлюють гігантський металевий тризуб червоного кольору. 


Матеріали за темою:

 
 

©2007-2017 «Український тиждень»
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.