Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
13 жовтня, 2017   ▪   Вікторія Малишева   ▪   Версія для друку

Заборонена Україна

Вчора я їхала містом і побачила білборд-попередження від «МГБ ЛНР» про небезпеку виїзду на територію України (бо часто зникають люди, «республіканців» затримують без пояснення причин і катують).
Заборонена Україна

Уявімо лише: ми живемо в той час, коли можна купити квиток на Місяць, ніч із цнотливою дівчиною, вечерю із зіркою, змінити стать та придбати острів, але не маємо права виїздити в Україну за кілька кілометрів, бо тебе там «викрадуть або затримають на дуже тривалий час без пояснень». Можливо, мова про якусь африканську країну, де є тероризм, старовинні човни під чорними прапорами та швидкі, ніби вітер, пірати? Цьому повірити можу, бо бачила таке в кіно. Але я досі живу з паспортом громадянина України. Все було зрозуміло, поки дехто не вирішив, що наша область повинна відокремитися й почати жити самостійно. Хоча чорти розберуться, хто й що вирішував тоді. Важливо те, що зараз мені забороняють виїзд усіма можливими засобами: наказом під підпис на підприємстві, на якому працюю, соціальною рекламою в місті про мою безпеку та через місцеві ЗМІ. Усім важливо, аби я та всі мешканці «республіки» жили щасливо й на волі — лише в «республіці», а не в казематах десь на території України, яка ще вчора була нашою державою.

Ви вірите, що може бути щось інакше? Я за всієї своєї багатої уяви ні. Не вірю, що кордони приберуть і ми знову будемо Луганською областю, як і колись. Невже можливо таке, що матері загиблих вибачать одна одній смерть власних дітей і знову приймуть одна одну й житимуть, як раніше? Але я не політик, я жінка, яка живе весь цей час у «республіці», звикаючи до нових обставин, нових умов цієї гри у відокремлення.

Читайте також: Людина номер один

А знаєте, про що ми говоримо, коли збираємося з друзями чи колегами? Про війну, про політику, про чутки. Остання тема смішна: ніхто не знає нічого. Хтось щось чув, хтось щось бачив, хтось комусь сказав — це не справджується ніколи. Але ми наполегливо обговорюємо всі можливі сценарії нашого життя. Як могли б жити, що втратили, хто в чому винен. Це безкінечні розмови. Їм може не бути краю ніколи. А раніше ми розмовляли про відпустки, дітей, плани, ремонт. І наскільки ж щасливіше жили тоді! А ще більшості вже абсолютно байдуже, ким ми будемо. Росія нас визнає чи пробачить Україна — усім байдуже. Хочеться просто зрозумілого життя, відкритих кордонів, колишніх можливостей, робочих місць. І це ілюстрація нашої інертності. Могли б усі вийти три роки тому на ту площу, де натовп кликав Росію, припинити хаос, зробити щось. Але більшості було все одно. Я кажу це, бо саме так повівся наш відділ. Коли кілька жінок агітували нас іти на мітинги, ми жартували, мовчали, відмовлялися та відокремлювалися від усього світу навушниками. Вони йшли, виголошували промови з високих трибун, потім збирали гроші на допомогу мітингувальникам. Ми знову мовчали. Кожна з нас думала, що все якось влаштується. Єдиній, хто мав сміливість бути проти вголос, забракло сил переконати їх — тих, хто підтримував зміни було більше. А потім вийшло так, що жінки, які бігали збирати гроші на їжу, здавали кров, стояли на мітингах про приєднання до Росії, виїхали до Росії. Не змогли тут бути, бо все пішло не так, як вони мріяли. Обрали зрозуміле життя в омріяній країні. Вирішили, що чекати занадто довго, а життя не стоїть на місці. Вони пообіцяли нам повернутися, коли щось вирішиться. Сказали, що повернуться одразу ж, коли Росія визнає нас і жити тут буде цілком безпечно, бо не можуть ризикувати своїм життям і життям власних дітей у зоні війни, яку кликали самі. Та єдина дівчина, яка була вголос проти, виїхала на територію України. Дехто поїхав туди, куди зміг і де знайшов роботу. А ми — решта — залишилися тут. Ми не були за чи проти. Просто мовчали, сподіваючись, що все якось влаштується. То був найбільший урок з усіх — урок наслідків нашої байдужості. А зараз п’ємо каву, розмовляємо про політику й чекаємо, що щось знову вирішиться без нашої участі. І це знову байдужість, інертність, невизначеність. І цілковите прийняття того, що може бути: більшості реально вже все одно, що вирішиться без їхньої участі у високих кабінетах. Навіть війна та політика стали для багатьох лише засобами заробітку. Можна йти «служити» заради грошей, працювати в «міністерства» заради кар’єри. Можна просто шукати тепліше місце, бо треба якось жити. Так робить більшість, бо потрібно годувати дітей, реалізовувати плани, збирати гроші на відпустку, мандрувати до найближчого моря…

Читайте також: Це солодке слово «війна»

Син моєї приятельки працював на українську компанію. Виїздив у відрядження до Києва, привозив ліки, мав гривню. Родиною вирішили, що така робота занадто небезпечна, і він влаштувався — пощастило! — у місцеве «міністерство». Ніякої політики, лише цілковита вигода, бо він має дуже пристойну зарплату, підробляє. І таких навколо багато: хтось шукає вигоду в нових умовах життя, хтось просто використовує ситуацію. Мій сусід працює фельдшером у місцевій «армії», бо «армія — єдине місце, де нормально платять зараз». Люди звикають жити в нових умовах, пристосовується, мовчать, не маючи якихось поглядів або вдало приховуючи їх.

Так, я хотіла б знати, яким буде наше життя далі. Моїй дитині за кілька років іти в перший клас. Це рубіж. Зараз мені здається, що ті три роки — великий термін для життя, але останні події показали, що жити можна в цілковитій невизначеності, можна не знати, хто ми, ким будемо, і при цьому жити. І час може тривати безкінечно. А ще я хочу знати, чи вибачить колись Україна зраду всім тим, хто мріяв про інше життя, хто зміг бути байдужим тоді, інертним, невизначеним, хто на тому головному іспиті свого життя не склав його. Чи колись ще буде так, як було три роки тому? І чи зможуть матері загиблих синів пробачити одна одній ті помилки, яких припустилися їхні діти?

 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено