Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
6 жовтня, 2017   ▪   Арсеній Сітніков   ▪   Версія для друку

90 врятованих життів

Історія викладачки з Бахмута Марини Шажко — це приклад того, як невелика купка відчайдушних людей намагається у прифронтовому місті рятувати життя тварин, незважаючи на матеріальні та психологічні проблеми.
Матеріал друкованого видання
№ 39 (515)
від 28 вересня
90 врятованих життів

Коли тут раніше, ніж будь-де в Україні, сходить сонце й починається таке собі життя, здається, день за днем не відбувається нічого нового: із депо мляво виїжджає перший тролейбус, працівники заводів, що в Бахмуті мають майже 100-річну історію, поспіхом докурюють на зупинці сигарету й сідають в автобус, який везе їх на ранкову зміну. Згодом з’являються діти та їхні батьки: кожен поспішає на свою роботу. Тим часом продавці вже стерли з вітрин магазинів степовий пил і навіть устигли відмовити своїм постійним клієнтам записати пляшку в борг. А бабусі з кравчучками в громадському транспорті, яким завжди потрібно їхати в центр саме в годину пік, відтоптують ноги, але до цього звикаєш і майже не дивуєшся. 

Колись, ще до війни, тут не шокували навіть плями крові на асфальті, які періодично з’являлися у дворах і навіть на центральній площі. Особливо моторошно було взимку: яскравий червоний колір на білому снігу. І невеличка зірвана мотузка, на якій ще тримається клаптик паперу із зошита в клітинку, де дитячою рукою написано: «Його звуть Шарик». Ще п’ять років тому в Бахмуті, як і в багатьох містах України, постійно скоювали масові вбивства за мовчазної згоди тих, хто йде на роботу, докурює останню сигарету чи кермує тим першим тролейбусом. Тут так вирішували проблему з безпритульними тваринами: міський бюджет виділяв гроші на патрони, зарплату стрільцям і бензин для їхнього старенького УАЗика. А ті тиснули на гачок, потім складали тіла в машину й везли їх за місто в яму. Це аж ніяк не вирішувало проблеми: зграї собак усе одно з’являлися на вулицях міста, а їх чисельність закономірно зростала, бо матінка-природа заклала тваринам інстинкт до постійного розмноження. Але це не заважало чиновникам ставити помітку «виконано» у себе в документах і звітувати про це на черговому нудному засіданні. 

Читайте також: В Україні набув чинності закон про кримінальну відповідальність за знущання над тваринами

У якихось колах прийнято вважати, що в нашому регіоні живуть суворі люди: мінімум сентиментів і співчуття стосовно інших, не те щоб до якихось псів, котрих розстрілюють. Не люди, а такі собі суворі гвинтики пострадянської системи, у якій немає місця звичайним емоціям. Справді, у нас ще надто багато залишків минулого, без яких було б значно краще. Але тут живуть дуже різні люди. Серед них і Марина Шажко, яка одного такого кривавого ранку зрозуміла, що вона не може залишатися осторонь, не може більше давати цю мовчазну згоду. Таких, як вона, знайшлося ще кілька, і вони вирішили піти проти цієї системи. То був 2011 рік. Саме тоді вони розпочали свою війну за гуманність у XXI столітті: за те, щоб на вулицях їхнього міста не стріляли й не вбивали тварин. Ця боротьба триває вже шість років, а останні три — на тлі війни реальної, на якій люди вже стріляють одне в одного, хоча приблизно за тим самим принципом: хтось виділяє гроші на патрони, хтось тисне на гачок, а хтось уже давно в ямі. Та проблему цим не вирішити…

Район, де зараз силами волонтерів утримуються чотирилапі, майже околиця міста. Марина має заклопотаний і втомлений вигляд: тут вона не вчителька англійської мови, а власниця майже сотні хвостатих і кудлатих. На майданчику чутно багатоголосся собачого лаю. Біля Марини радісно в’ються кілька енергійних песиків, які всіма способами намагаються здобути її увагу. Далі невеличка будова, навколо якої розташовані будки та спеціальні вольєри. У кожному по собаці, і ще понад 10 маленьких бігають неприв’язаними. Марина каже, що зараз їх тут трохи більше ніж 90. І в кожного своя, інколи дуже трагічна історія.

А починалося все з намагання зменшити чисельність вуличних тварин гуманними засобами. «До війни тут планувався лише майданчик для реалізації програми «вилов — стерилізація — випуск», яка діє в багатьох цивілізованих країнах. Це коли тварину забирають із вулиці, ветеринари її каструють, вакцинують, вона тут перебуває післяопераційний період, а потім її повертають назад. Тваринка бігає собі з яскравою кліпсою у вусі, не розмножується, не збирає довкола себе зграй, не захищає цуценят. І, попри все, не допускає на своїй ділянці в місто більш диких і небезпечних тварин із периферії та споживає харчові відходи, зменшуючи в такий спосіб чисельність пацюків і щурів», — розповідати про це Марині доводилося вже багато разів: чиновникам, містянам, тим, хто любить і не любить тварин, а головне — дітям. Бо сподівається, що наступне покоління вже не ставитиметься до живих істот як до непотребу. 

Читайте також: Хід конем

Саму програму під тиском саме громадськості з товариства захисту тварин «Лада», керівником якого є Марина Шажко, затвердили чиновники Бахмута. Стріляти таки перестали, але поспішати робити щось іще ніхто не збирався. Зоозахисники пішли далі: домоглися виділення території та написали грант, щоб зробити хоч якийсь ремонт і закупити клітки та вольєри. Але виявилося, що цього мало: без притулку для старих і хворих тварин не обійтися. Так тут стали з’являтися постійні мешканці, кожен зі своєю історією хвороби та без шансів вижити десь на вулиці. Виділення грошей на вилов і стерилізацію з міського бюджету постійно буксує, але собак із жовтими кліпсами в місті зустріти можна часто. Передусім це все-таки не бюджетні гроші, а внески небайдужих людей. Взагалі якби не пожертвування, то нічого не вийшло б. Марина показує величезні каструлі, у яких щодня готується їжа: на тиждень тільки крупи треба приблизно 10 мішків. Але найбільше витрачається на ліки. 

«Знаєш, ми вже багатьох утратили. Спочатку дуже переживала: це ж я не вберегла, не врятувала, хоча ж узяла відповідальність. Зараз просто поплачу й працюю далі. Кожного шкода, але рятуємо більше, ніж умирає», — каже вона, чухаючи за вушком великого пса, який після потрапляння під колеса автівки пересувається тільки за допомогою спеціального візочка. 

Марина може розповідати про долі мешканців притулку годинами, хоча багато із цих безхатченків тільки тут отримали не тільки власну миску, а й ім’я. У вольєрах та біля будок собаки махають хвостами та чекають своєї порції пестощів... Щоразу, як вона приходить сюди, обов’язково підходить до кожного й гладить. Каже, що тваринкам потрібна ласка й увага, як дітям. Зізнається: складно поєднувати роботу педагога й таку важку суспільну справу, але зауважує, що діти, як і тварини, віддають більше, ніж ти їм даєш. Це надихає. 

Навіть дзвінка собачий гавкіт не може заглушити інколи дуже потужні звуки вибухів. Ця окраїна міста прилягає до траси, яка веде до війни, або, як зараз кажуть, лінії зіткнення. До лінії фронту приблизно 20 км, але звук добре розходиться степом, і тому здається, що стріляють десь досить близько. Марина заспокоює, що це ще «квіточки», і згадує, як собаки дуже нервово реагували на вибухи. Особливо ті, яких тут жартома називали своїми внутрішніми переселенцями. На початку війни таких було вдосталь: хтось тікав від обстрілів і викидав домашніх улюбленців просто на трасі, деякі прив’язували дорогих породистих собак до стовпів, а ті дивом вибиралися та йшли десятки кілометрів подалі від обстрілів. Узагалі 2014 рік був дуже складним.

Читайте також: Жив-був пес: в Україні є не лише кати собак, а й люди, які допомагають понівеченим тваринам

Активних бойових дій у місті не було, але ситуація безвладдя та нерозуміння перспектив пригнічувала. Люди збирали речі та виїжджали хто куди. Але Марина й інші волонтери вибору не мали: на них відповідальність за десятки живих створінь: «А потім зрозуміла, що навіть коли станеться так, що тут буде влада, абсолютно мені неприйнятна, то не поїду нікуди. Я ж, як в Екзюпері, «відповідальна за тих, кого приручила». І це стоїть над особистими поглядами й навіть безпекою та життям».

А приклади такі є. В одному з міст, яке нині під контролем тієї, зовсім іншої та неприйнятної сторони, також є притулок для тварин. Буремного 2014 року бойові дії відсікли волонтерів від самого притулку, який містився в передмісті. Люди перебували по одну сторону від лінії фронту, а десятки тварин, доля яких була в руках цих людей, по іншу. А між ними інтенсивні бої. Волонтери таки змогли пробратися до притулку, але були великі проблеми з їжею та ліками. Марина згадує, що тоді вдалося допомогти їм: знайшовся один європейський фонд, який перерахував гроші, а вона на них закупила все необхідне. Передавали якимось приватним перевізником на свій ризик. 

 Марина та її подруги-волонтерки кажуть, що в Бахмуті так складно не було, але під час загострень на фронті розробляли план: раптом що, просто відпускатимуть собак, щоб ті розбігалися. Так хоч матимуть шанси вижити. «Раптом що» таки сталося: саме цей район обстріляли з «Градів», але втрапили в порожній занедбаний гуртожиток, розташований трохи далі за притулок. Ніхто не постраждав. 

Волонтери завжди раді будь-якій допомозі, бо найважчу роботу виконують самотужки. Марина дякує за гостинці для, як вона їх називає, «хвостиків» і йде робити уколи, варити їсти та просто приділяти увагу тим, від кого колись відмовилися господарі. Вони потребують її, а вона вже не може без них. Марина, звісно, не десантник, але «ніхто, крім нас» у цьому разі дуже актуальне. Вона тут воює, і відступати нікуди. 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • У 70-х роках минулого сторіччя почалася забудова сходу Луганська. Місто зводило спальні квартали та повну інфраструктуру до них: лазні, гастрономи, ринки, парки, будинки побуту, кінотеатри, бібліотеки, школи, дитячі садки. Отримати житло в тому районі, який розбудовувався відразу та цілком на порожньому місці, було дуже престижно. Школи № 42 і № 24 були близнюками й споруджувалися за кубинським проектом із нульовим першим поверхом: чи то від землетрусів, чи то від повені.
    14 грудня, Вікторія Малишева
  • Заступник міністра освіти і науки розмовляв із Тижнем про реформу української науки, проблеми та завдання на цьому шляху, подолання імітування наукового процесу у сфері захисту дисертацій і сучасний обскурантизм.
    14 грудня, Ганна Трегуб
  • Українська політика за традиціями й за жанром — це цирк і розважальне шоу.
    14 грудня, Роман Малко
  • Дізнайтеся, скільки може коштувати ваша квартира – на DOM.RIA запрацював новий сервіс «Калькулятор вартості нерухомості».
    13 грудня,
  • Як український бізнес завойовує ринок ЄС
    13 грудня, Максим Віхров
  • У момент російської анексії Криму на півострові проживало понад 4 тисячі українських дітей-сиріт. Виїхати вдалося одиницям, решті ж Росія автоматично нав’язала своє громадянство. Україна не отримує жодної інформації про цих дітей і не має механізмів для повернення їх з окупації.
    13 грудня, Ганна Чабарай
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.