Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Ціна освіти в «ЛНР»

Розмовляю з приятелькою. Розмова точиться навколо майбутнього(через рік) вступу її доньки до вишу – треба вже обирати, куди йти. Батьки обмірковують вступ до російських університетів. Я цікавлюся, чому, бо знаю, що зараз багато росіян навпаки їдуть вчитися до нас – у нас дешевше в рази, а підтвердження місцевого диплому потім у Росії обійдеться смішною сумою. Тобто економія очевидна.

Я чую навколо, що росіяни не просто вчать у Луганську своїх дітей – купують їм квартири аби не знімати їх та не оточувати стресами від гуртожитків. А житло зараз продають із меблями та індивідуальним опаленням, євроремонтом та дуже-дуже дешево… То росіяни охоче купують квартири на час навчання своїх дітей, купують дітям автівки аби забезпечити їм пристойне студентське буття у Луганську. Але повертаючись до розмови із моєю знайомою, вона дивує логікою – батьки не вірять у якість знань викладачів у Луганську: «Я чула, що всі нормальні виїхали під час війни. Залишилися лише недоучки та невдахи, які нічого не вміють та ніде не можуть більше влаштуватися».  Думаю, що сперечатися марно з цим – батьки певні, що праві. Але дивує інше, ці самі батьки майбутньої студентки – викладачі місцевих навчальних закладів. І навіть більше, вони повернулися до Луганська з високих мотивів відроджувати «республіку»: «Нам небайдуже її майбутнє».

Розмова не відпускає мене. Я думаю про тих невдах та недоучок, якими моя знайома обізвала усіх, хто залишився у Луганську. Зараз проблема навчання моєї дитини не стоїть дуже гостро переді мною, але пройде час, і я почну шукати школу, обираючи за відгуками. Зараз усе змішалося. Школи, рейтинги яких складалися роками до війни з переможців олімпіад, студентів престижних університетів та сильних учнів, стали звичайними школами –   втратили кадри, директорів, залишилося лише ім’я та номер… Батьки ще можуть за інерцією віддавати дитину до школи поглибленого вивчення іноземних мов, але найчастіше там вже немає тих саме викладачів або немає їх в потрібній кількості. Випускники однієї з таких шкіл розповідали мені, що повинні були вивчати дві іноземні мови, але іншу вони так і не почали вчити, бо викладача школа знайти не змогла… Така сама ситуація із місцевими вищими навчальними закладами. У теорії все чудово – обіцяють вивчати міжнародне право та декілька іноземних мов. На справі, немає тих, хто зможе навчити, немає баз практики, немає підручників, немає ще досвіду та наробіток навчати за російськими програмами… А приватних навчальних закладів немає взагалі – все приватне стало «державним».

Читайте також: «Безкоштовно» в «ЛНР»

Я розвішувала оголошення в одному з місцевих університетів за проханням знайомого. То була п’ятниці, дванадцята година дня. У мене було дивне відчуття, що я у виші майже сама – зрідка студенти ходили поверхами. На вахті черговий не приховував: «Чого ви хочете? Зараз ходять дуже мало студентів, а по п’ятницях так взагалі майже нікого». Здається, це було вже у кінострічці «Чародії», коли головні герої голосили поверхами НДІ: «Люди, де ви?» Я була у ту п’ятниці саме таким загубленим у стінах закладу. Великі приміщення, великі вікна, їдальня, якісь оголошення про можливість зняття готівки через місцеві комерційні центри… Але ж де люди? Де усі ті, для кого ті великі приміщення, сонячні вікна та майбутній диплом? Я пройшлася поверхами. Деінде йшли заняття, але то були скоріше поодинокі випадки. Враження було таке, що все відбувається за принципом домовленості – так зручно усім. Студентам зручно від того, що вони можуть не з’являтися в аудиторіях по півроку, викладачам зручно від того, що робочі години все одно йдуть та зарплатня буде вчасно. Тобто ніхто не хоче вже нічого змінювати – це зручно усім. Вища освіта стала товаром, який можна продавати та купувати. Навіть, не дорого зараз – дипломи, на жаль, лише місцеві. І ще одна тенденція повоєнного часу – на навчання треба заробляти. Треба заробляти на життя. А як можна примушувати вчитися, якщо дитині треба жити на щось? То і виходить, що та дитина буде отримувати стипендію і працювати десь на повний день – до цього ставляться цілком лояльно. Звичайно ж всі ці зміни свідчать про зміни загальні – якості, ставлення до всього, відповідальності. Що може знати той вчитель, який всі п’ять років свого денного навчання продавав, скажімо, овочі на ринку? Майже нічого, або, як виняток, щось. Хоча останнє буде скоріше дивиною, якщо з такого торгівця вийде прекрасний вчитель… І так роблять не лише майбутні вчителі – економісти, юристи, психологи… Усі! Усі, кому пощастить влаштуватися на денну форму навчання та на роботу на повний день. Загальна тенденція – не вмішуватися, не заважати, не відбивати бажання вчитися… Треба скласти такі умови аби студенти хотіли йти вчитися, аби комфортно було усім…

Читайте також: Зрадницькі сни

Після чергової зміни «міністра» освіти «республіки» полетіли голови. Зняли декількох директорів шкіл, ректорів та проректорів. Ті, в свою чергу, змінили деканів та завідуючих кафедрами. Нових призначенців почала перевіряти «МГБ» на можливу моральну нестійкість та плями у біографії. Перевірки тривають місяцями. Школи стоять без директорів. Процес навчання триває. Так, все це дуже схоже на хаос у всьому. І буде дивно, якщо за таких умов дитина дійсно буде знати декілька іноземних мов та кимось зможе стати у майбутньому. Я ні про цигарки чи торгівлю овочами. Я про майбутню професію, роботу за фахом, про престиж професії, про всі ті високі слова які зараз дуже часто звучать з місцевого телеекрану, але не варті нічого. У нас дійсно кухарка може керувати державою, а місцеві вчителі із високими мотивами відроджувати «республіку» відправляють власних дітей подалі від тієї «республіки», не приховуючи, що освіта зараз не варта нічого – лише папірець, з яким тебе радо візьмуть торгувати овочами на ринку чи продавати вроздріб цигарки…