Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
22 вересня, 2017   ▪   Денис Казанський   ▪   Версія для друку

Техніка інформаційної безпеки

Як упорядкувати медійний простір, не зазіхаючи на свободу слова
Матеріал друкованого видання
№ 38 (514)
від 20 вересня
Техніка інформаційної безпеки
Фото: УНІАН

Свобода слова — невід’ємна ознака будь-якої демократичної країни. Навряд чи можна посперечатися з цим твердженням. Тому будь-яке обмеження такої свободи зазвичай вважається тривожною ознакою і розцінюється як загроза наближення диктатури.

Але як бути, якщо демократична країна піддається воєнній агресії? Як бути, якщо ця агресія має значну інформаційну складову? Як протидіяти експансії, якщо формально жодних законів не порушено? Тут ми отримуємо рівняння з багатьма невідомими, розв’язати яке непросто.
Як визначити ступінь свободи слова в умовах війни? Запитання складне. Але можна піти далі й ще більше ускладнити його. Наприклад, уявити, що війна точиться не звичайна, а гібридна. Воєнний стан не запроваджено, а бойові дії тривають. Війна є, а законодавство воєнного часу не діє.
Після початку воєнної агресії з боку РФ перед Україною постав складний вибір. На одній шальці терезів демократія, на іншій питання національної безпеки. Варто тільки розв’язати руки владі й дозволити їй обмежувати свободу слова в ім’я безпеки, як у чиновників з’явиться спокуса зловживати розширеними повноваженнями. І під прес потраплять не тільки ворожі Україні проросійські ЗМІ, а й журналісти, які публікують критичні матеріали про роботу уряду. Причому пояснення для такого кроку в чиновників уже давно готові: усі, хто в складний для країни час пише про корупцію, підривають обороноздатність і «розгойдують човен». А отже, працюють на Путіна. Такі звинувачен­ня в різних варіаціях ми не раз чули на адресу журналістів-розслідувачів, а також активістів різних громадських ­організацій.

Але є й зворотний бік медалі. Події 2014 року наочно показали, якою потужною зброєю може бути правильно (або, навпаки, неправильно) подана інформація. Причому в низці випадків ця зброя виявлялася ефективнішою за традиційні танки й автомати. Достатньо згадати, як легко здали зброю та техніку російським бойовикам Іґоря Стрєлкова деморалізовані українські військові у квітні 2014-го в Краматорську. У тій ситуації не було б користі й від найсучаснішого озброєння, адже його просто нікому було б застосовувати.

Читайте також: Нові інформаційні війська Росії: народжені брехати

Результатом інформаційної кампанії весни 2014-го стали тисячі жертв. Багато членів незаконних збройних формувань самі зізнавалися, що зважилися йти на війну проти України після того, як побачили по телевізору сюжети про «кривавих карателів» та «розіп’ятих дітей». Зрозуміло, що в ситуації, коли ЗМІ відкрито працюють на розпалювання конфлікту, питання протидії такої інформаційної агресії стає для держави необхідною умовою для виживання.

Але як визначити межу, яка відділяє інформаційну безпеку від цензури, а боротьбу з агресором від наступу на свободу слова? Для цього необхідно розробити окрему методику, яка відповідала б сучасним реаліям. А вже слідом за цим виробити інструкцію, що дала б змогу визначити інформаційні ресурси, щодо яких можуть бути застосовані санкції та обмеження.

За три роки інформаційної війни ми вже відчули на собі найрізноманітніші технології та прийоми. З відкритою російською пропагандою, яка ллється з державних телеканалів РФ, розібратися виявилося найпростіше. Їх в Україні просто заблокували. Але як бути з ресурсами, які ведуть пропаганду неявно й займаються тоншими маніпуляціями? Як відрізнити їх від цілком об’єктивних ЗМІ?

Можна з упевненістю виокремити відразу кілька критеріїв, які зазвичай вказують на антиукраїнську спрямованість того чи іншого ЗМІ. Безумовно, присутність одного з них ще не говорить про те, що медіа свідомо працює проти України. Але збіг одразу кількох таких ознак свідчить про те, що перед нами, най­імовірніше, інформаційна зброя, а не чесна журналістика.

1. Пряме чи непряме звинувачення української сторони в розв’язанні воєнного конфлікту на Сході України. Тут усе очевидно. Безумовно, українська влада заслуговує на сувору критику за корупцію та непрофесіоналізм, але за що її абсолютно точно не можна критикувати, то це за розв’язання війни. Для всього цивілізованого світу вже давно очевидно, що Україна є жертвою воєнної агресії. У 2014 році Росія анексувала Крим, а на Донбасі її громадяни й далі вбивають українців. Військова присутність РФ у Луганській і Донецькій областях також давно підтверджена численними доказами. Тому всі спроби перекласти відповідальність з окупанта на жертву є явною та свідомою маніпуляцією.

Читайте також: Вірус страху. Чому ми поступаємось в інформаційній війні

2. Просування ідеї «миру за будь-яку ціну». Здавалося б, тут ідеться про добру справу. Але, як відомо, найкоротша дорога до перемир’я — капітуляція. Спекулюючи на втомі українського суспільства від вій­ни, противник будь-якими способами намагається розрекламувати серед українців ідею припинення бойових дій, і байдуже, на яких умовах. «Головне, щоб не гинули люди». Але «мир за будь-яку ціну» найчастіше означає мир на умовах ворога. І якщо Україна на ці умови погодиться, то це означатиме, що загибель тисяч людей була марною. Крім того, поступки російським сателітам на Донбасі майже напевно відразу ж призведуть до розколу в суспільстві та серйозної політичної кризи всередині країни.

3. Перебільшення втрат і невдач. Зосереджен­­ня на негативі. Тут межа між об’єктивною журналістикою та ворожою пропагандою дуже тонка. Зрозуміло, що більшість публікацій про корупцію, помилки чиновників і саботаж реформ в українських ЗМІ ніяк не пов’язані з роботою на Росію. Всі ці проблеми в Україні справді є, і їхні масштаби вкрай тривожні. Писати про них не тільки можна, а й треба. Однак у разі, якщо інформаційний ресурс навмисно подає інформацію з ухилом у негатив, слід придивитися до нього пильніше. У проросійських ЗМІ зазвичай регулярно перетасовується той самий набір страшилок, заготовлених для українського обивателя. Якщо видання бездоказово перебільшує втрати нашої армії на фронтах, постійно лякає читача майбутнім обвалом гривні й холодними батареями, намагається в кожну публікацію вставляти коментарі проросійських експертів і політиків, отже, перед вами майже напевно засіб масової дезінформації, що так чи інакше працює в інтересах Росії.

Критика має бути конструктивною. Це дуже важливий маркер. Одна справа, коли мета критичної публікації — розібратися в проблемі й допомогти її вирішити. І зовсім інша, коли автор ллє якнайбільше чорної фарби, щоб просто викликати в читача почуття апатії та безвиході.

4. Роздування мовного питання, розпалювання міжрегіональної ворожнечі. Тут усе зрозуміло. «Утиски російськомовних громадян» і жалісливі історії про те, як одні регіони України живуть за рахунок інших, — улюблений коник російських пропагандистів.

5. Критика євроінтеграції. Ще одна ознака того, що медіа працює в інтересах Кремля. Маніпулятивні публікації про негативні наслідки для економіки втрати російського ринку та інтеграції в ЄС, запевнення в тому, що «в Європі Україну ніхто не чекає», — типовий контент російських і проросійських ЗМІ. Причому ці тези кочують з одного видання в інше зазвичай із мінімальними змінами.

Спецтема: Смерть агітпропу

Крім інформаційного змісту є ще один важливий критерій, за яким можна оцінювати те чи інше медіа, — це джерело його фінансування й кінцевий бенефіціар. Звичайно, у таких кричущих випадках, як із холдингом «Вести» або УМХ, немає сенсу взагалі оцінювати зміст, щоб довести, що ці інформаційні ресурси працюють в інтересах держави-агресора. Адже фінансують їх члени «Сім’ї» Януковича, які втекли до Москви.

Що робити з такими ресурсами? Відповідь однозначна: виносити попередження, позбавляти ліцензій, закривати. Адже мета цих ЗМІ — не інформаційний бізнес, а ліквідація українського суверенітету. А отже, дозволяти їм працювати в Україні є самогубством для держави та її громадян.
Звичайно, такий крок може здатися недемократичним. Але до подібних заходів змушені вдаватися й цілком демократичні держави, де ніколи не було наступів на свободу слова. Адже останні події засвідчують, наскільки серйозною зброєю є інформація. І вибудовувати оборону на інформаційному фронті сьогодні так само важливо, як зміцнювати боєздатність армії. 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Директор Центру підтримки аеророзвідки, автор ідеї та продюсер документального фільму «Невидимий батальйон» Марія Берлінська розповіла Тижню про своє перше бойове завдання, державний підхід до аеророзвідки, місце жінок у сфері безпеки та важливість міжнародної уваги до подій в Україні.
    20 листопада, Валерія Бурлакова
  • Як автоматизується полювання на відмивачів грошей
    19 листопада, The Economist
  • Експертиза, яка дає змогу вийти за межі лише виробництва культурного проекту й піднятися до рівня стратегування і, що головне, втілення тих стратегій у життя, — це дуже рідкісна річ в українському культурному середовищі. У наших реаліях навіть міністр культури має бути бодай трохи митцем, але чомусь не обов’язково професійним менеджером і політиком, здатним аналізувати статистичні дані, розуміти політичні наслідки слів та дій, а також передбачати ефективність інвестицій.
    18 листопада, Тетяна Філевська
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.