Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
17 вересня, 2017   ▪   Ярослав Тинченко   ▪   Версія для друку

Володимир Сакун: «Таких боїв в Афганістані не було, ми билися практично в повному оточенні й не схибили, і без наказу не відійшли!»

Герой інтерв’ю — Володимир Сакун, киянин, учитель фізкультури та реабілітолог за фахом. У 2014–2015 роках Володимир став добровольцем батальйону «Айдар», і на його долю випало чимало випробувань. Про деякі з них він погодився розповісти.
Матеріал друкованого видання
№ 37 (513)
від 14 вересня
Володимир Сакун: «Таких боїв в Афганістані не було, ми билися практично в повному оточенні й не схибили, і без наказу не відійшли!»

До «Айдару» ви потрапили з Майдану?

— Я був у 8-й «афганській» сотні «Самооборони Майдану». У 1987–1988 роках служив строкову службу у складі 345-го окремого парашутно-десантного полку (Баграм, Афганістан), був нагороджений медаллю «За бойові заслуги», а відтак на Майдані долучився до своїх — до сотні Олега Міхнюка.

Після перемоги Майдану 8-ма сотня зберігала свою організацію?

— Так, у нас було чимало функцій. Приміром, ми допомагали Київській міській державній адміністрації у звільненні адміністративних приміщень від різного штибу «протестувальників», які не хотіли їх залишати, а робота правоохоронних органів була паралізована.

Потім уся сотня поїхала в «Айдар»?

— Олег Міхнюк хотів із нашої сотні сформувати окремий підрозділ із великим відсотком досвідчених бійців. Але переговори про це дуже затягнулися. Доки домовлялися, 4-й взвод сотні пішов у 1-й резервний батальйон Національної гвардії України. Ще частина (7–8 людей) вступила в батальйон «Київ-1», нарешті, ще одна група (6–7) не втрималася та вирушила до «Айдару». Ми чекали досить довго і, коли стало зрозуміло, що це все затягується, також вирушили до «Айдару». 28 липня 2014 року наша група з 28 «афганців» прибула на одну з баз цього батальйону в село Половинкине.

Читайте також: 5 вересня під Луганськом

Яким був батальйон тоді?

— Там було майже все, як на Майдані: окремі сотні, групи («Ведмеді», «Чорні», «Термінатори», «Золота рота» тощо), кожна жила за своїми правилами. Із дисципліною були великі проблеми. Тож ми вирішили створити власну роту. Спочатку вона звалася 3-ю штурмовою, потім 2-ю штурмовою («афганською») ротою за новою штаткою. Офіційно ми всі були зараховані на військову службу 2 серпня 2014-го: перед тим буквально за півгодини пройшли медичне обстеження в Старобільському військкоматі.
Ми зайняли покинуту автобазу в Старобільську, де зробили ремонт: облаштували опалення, гарячу воду тощо. В інших підрозділах такої «розкоші» не було.

Із ваших слів випливає, що сотня була якоюсь окремою частиною, не зовсім належала до «Айдару»?

— Тоді всі групи так почувалися. Ті, хто безпосередньо підпорядковувався командиру батальйону Мельничукові, дислокувалися в Щасті, щодо інших підрозділів, то «чорні» — на дачах, кулеметний взвод — на кемпінгу, відділення Монаха з «афганської» роти — біля мосту через Сіверський Донець на «Фасаді», люди «Берета» на ТЕЦ. Ми були окремою ротою, однак у складі батальйону «Айдар».

Але під час проведення воєнних операцій ви діяли разом?

— Так, правда, ніколи не можна було зрозуміти, скільки нас реально. Уперше наша рота брала участь у бойових діях 2 серпня: у наступі в районі Вергунського Роз’їзду та взятті населеного пункту Червоний Яр. Нас супроводжували два танки з 1-ї танкової бригади. Увійшли до нього майже без бою. Надвечір того самого дня передали свої позиції частинам 30-ї бригади, але після мінометного обстрілу вони покинули ці позиції, і 4 серпня «Айдар» брав її повторно.

Серйозна операція почалася 12 серпня. «Айдар» дістав наказ здійснити глибокий обхід Луганська з півночі через захід на схід і зайняти населенні пункти Новосвітлівка та Хрящувате. Через це перерізалася траса Луганськ — Краснодон. Далі ми мали наступати на Миколаївку та Станицю Луганську й так остаточно замкнути кільце навколо міста. 

Читайте також: Андрій Тетерук: «Жодних завдань, окрім «тримати оборону», моєму батальйонові не ставилося»

Завдання ставилося на повнокровний батальйон — 600–700 людей. Фактично зі Щастя нас вирушило лише 210. Із 12 на 13 серпня ми заночували в Георгіївці, а о 4-й ранку пішли двома групами на Новосвітлівку та Хрящувате. Очікувалося, що ми за підтримки кількох танків із 1-ї бригади мали протриматися три доби. Потім нам на зміну повинна була прийти 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада.

80 бійців пішло на Хрящувате, а 130 (серед них і наша рота) — на Новосвітлівку. Оскільки я не був у Хрящуватому, то всіх подробиць боїв не знаю. Але там хлопці мали великі втрати, потім розповідали, що стримали три танкові атаки. Зокрема, там загинув командир роти Пилип Слободенюк (Філіп), теж наш «афганець». Він був на трофейній БМП-2, нещодавно захопленій у сєпарів. 

У Новосвітлівку нас повів Толя Васілейко, теж «афганець», місцевий, родом із Новоайдара. Ми взяли Новосвітлівку майже без бою, охопивши її з обох боків і роззброївши блокпост у центрі села. Назустріч нам просувалася якась колона: один танк ішов центральною вулицею, другий за ним, далі БМП, зенітна установка на КрАЗі й піхота. Андрій Марунчак і Мирослав Кріль із нашої роти пішли назустріч, думаючи, що то наші. Але танкісти, які були з нами, вчасно роздивилися, що перед ними Т-72. Вони першими влучили в головний танк, майстерно поціливши йому під башту. Почалася стрілянина. Під перехресним вогнем Марунчак загинув. Решта техніки ворога повернула та втекла, піхоту ми розсіяли. Нам удалося захопити лише неушкоджену вантажівку із зенітною установкою, яку передали в моє 
користування. 

Тобто для супротивника ваша поява в Новосвітлівці була цілковитою несподіванкою?

— Навіть більше, упродовж наступних днів нам удалося захопити машини з 25 сепаратистами та росіянами, деякі з них були озброєні до зубів. Вони зупинялися на нашу вимогу, бо думали, що ми свої. В одній із машин ми взяли рідкісну снайперську гвинтівку. Деякою мірою через неї потім загинув наш командир Олег Міхнюк.

Одну з машин — інкасаційну (броньовану) — нам не вдалося затримати. По ній почали з усіх боків стріляти, із машини викинули гранату, від вибуху якої поранило священика, що був із нами ще з Майдану.

Серед полонених було троє росіян із ГРУ. Вони довго відбивалися, але ми їх все одно скрутили. За ними приїхали працівники СБУ. Куди потім поділися ці троє — не знаємо. Щодо решти, то ми їх утримували в приміщенні магазину. Коли сепаратисти зрозуміли, що в Новосвітлівці українські війська, стали її безжально обстрілювати. 

Під час одного з таких обстрілів кілька полонених було поранено. Їх довелося терміново відправляти до Луганського аеропорту. Приблизно в цей самий час ми зупинили мікроавтобус, у якому, як виявилося, перевозили двох загиблих супротивників. Їхні тіла звідти дістали та закопали за сільським пам’ятником Лєніну. Ну а поранених запакували до мікроавтобуса й відвезли в аеропорт. Цікаво, що місцеві мешканці були щиро переконані, буцімто саме наші війська обстрілюють Новосвітлівку. Напрямок обстрілів із боку Краснодону й наша присутність у селі для них аж ніяк не були аргументами. 

Читайте також: 10 тисяч загиблих на Донбасі

Слідом за «Айдаром» до Новосвітлівки прибули чотири БМП із 24-ї окремої механізованої бригади. Але вони були укомплектовані лише на 20%: по два-три хлопці на бойову машину. Хлопці гарні, але техніка була в жахливому стані: на двох БМП гармати не стріляли. Пізніше прибули ще два БТР, і за кілька днів ми з «Штурмом» завели посилену танком роту 80-ї окремої аеромобільної бригади.

Серед деяких айдарівців, якими командував Женя Начкар, почалися «бродіння», мовляв, обіцяли замінити через три доби, а фактично маємо битися невідомо скільки. Через це частина бійців самовільно залишила позиції та повернулася до Сєверодонецька. Якщо враховувати втрати та поранених, кількість яких постійно збільшувалася після кожного обстрілу в Новосвітлівці та Хрящуватому, нас залишилася тільки половина.

Ворог удавався до контрнаступів?

— Втративши танк, маючи багато вбитих і поранених, деякий час вони не наважувалися атакувати, але нас дуже обстрілювали. Крім того, було «вирублено» абсолютно весь зв’язок. Відчувалося, що у ворога багато артилерії. Гатили з мінометів, «Градів», потім самохідних артилерійських установок. Новосвітлівка розташована в низині: утопає в зелені, садах. Сєпари лупили навмання, але дуже щільно. 16 серпня артилерійський снаряд влучив в УАЗ із п’ятьма десантниками — розрахунок міномета. Усі загинули на місці. Того самого вечора загинули ще п’ятеро офіцерів і солдатів із 80-ки: вони на одній із висоток біля села намагалися налагодити зв’язок через супутник. Були втрати й у 24-й бригаді.

Щоб ворог не здогадався, що нас мало, за ініціативою Олега Міхнюка ми почали робити вилазки в різні боки, демонструючи, буцімто збираємося наступати. Одна з таких вилазок відбулася вранці 18-го. Я мав завдання із зенітною установкою зайняти позицію на пагорбі й прикривати вихід нашої бойової колони на чолі з танком, Міхнюк очолив піхоту на машинах. Зайнявши позицію, я цілком випадково побачив танк, що сховався в засідці. Ворог влаштував на нас добре сплановану засідку. Потім ми дізналися, що на нас чекали два танки, БМП, а також чимало піхоти в комірках для стрільби. Рація на таку відстань не працювала. Мобільного зв’язку, як я казав, не було. Часу на роздуми також. Щоб зупинити колону, я вирішив відкрити вогонь із зенітки по танку. Шкоди йому великої не завдав (зрізав триплекси й активну броню), проте викликав вогонь на себе. Одразу по мені запрацював другий танк: із першого ж пострілу він влучив у КрАЗ, знищив зенітку та частину ходової. На диво, водій Хмара та двигун не постраждали. Мене злегка поранило в ногу й контузило, коли розплющив очі, прийшовши до тями, то не повірив, що залишився живий після прямого влучання танкового кумулятива. Я сповз із зенітки й крикнув: «Заводь!». Водій одразу дав газу, і наш КрАЗ поплигав на розірваних колесах у глиб зеленки. Слідом прилетіло ще кілька снарядів, але вже не попали, вони думали, що знищили нас із першого пострілу. Наша ж колона зупинилася й відкрила шквальний вогонь. Сєпари не прийняли бій і відійшли. 

Другу половину дня 19 серпня та всю ніч артилерія ворога гатила по Новосвітлівці зі злості, що нас не вдалося знищити. Міхнюк зі старшиною переховувалися в технічній ямі в гаражі, біля якого стояв наш УАЗ. У цю машину влучила 120-міліметрова міна — загорівся гараж, згоріли майже всі боєприпаси, радіостанції, продовольство та УАЗ. Міхнюк тоді врятувався: вискочив сам, старшину я витягнув.

А як саме загинув Міхнюк?

— Я останній, хто бачив Олега живим. Це було 20 серпня. Рано-вранці Міхнюк поставив завдання: «Виходимо й займаємо ту висоту, де на нас була зроблена засідка». Сєпарів ми не знайшли, але виявили гарно обладнані позиції, побудовані чітко за уставом, а також коробки російських військових сухпайків. Пішли далі в бік Станиці Луганської. Там за допомогою маленького «іграшкового» дрона ми виявили шість танків. Особисто я шукав висотку, де можна було б спіймати бодай якийсь зв’язок: кортіло зателефонувати додому та сказати рідним, що живий. На одній із висоток справді запрацював телефон: надійшла sms «приветствуем в России». Це було 20 серпня о 15:22. Ця sms досі в моїй мобілці — на пам’ять.

Читайте також: Донбасівці у війні за Україну

Ми повернулися до Новосвітлівки, там застали одного бійця — Рижого. Він випросив у Міхнюка трофейну снайперську гвинтівку та вистрілив просто за нашою хатою 10 патронів підряд. Сєпари засікли й відкрили мінометний вогонь. Одна міна лягла далеченько, друга ближче, третя зовсім близько, тим часом Міхнюк почав заганяти всіх у льох. Я забіг останнім, Олег переді мною. Зачинилися, але тут Міхнюк почав мене виштовхувати: «У мене там автомат залишився!». Почав рватися нагору, вискочили, Олег мене відштовхнув. Чую: шалений шелест міни, я відскочив убік за стіну, сильний вибух 120-ки…

Коли обстріл скінчився, ми побачили Олега неподалік дерева з автоматом. Розрив стався поруч, рани були несумісні з життям. Ми були такими приголомшеними, що, коли відправляли тіло Міхнюка, забули витягнути з його кишені ключі від мікроавтобуса. Так він і залишився в Новосвітлівці. Таку людину не вберегли!

Скільки ви ще були в Новосвітлівці?

— Доки нам не наказали відступати. Добре пригадую, як на світанку 24 серпня селом почали лупити важкою артилерією. У ті хвилини, коли йшов парад у Києві на Хрещатику, ми під градом снарядів вийшли з підвалу, співали гімн, щоб сєпари чули, що ми їх не боїмося. 
Наказ покинути Новосвітлівку надійшов приблизно 26 серпня. Ми йшли полями через розбитий ущент Луганський аеропорт на Георгіївку, проходили повз штаб Сектору А: там була сила-силенна військової техніки, багато танків. Досі не знаю: чому їх не кинули на Станицю Луганську замикати оточення?

Дісталися до Половинкиного, потім на кілька днів роз’їхалися по домівках, багато хлопців, хто офіційно не був одружений, після такого одружилися, а дехто й обвінчався. Таких боїв в Афганістані не було, ми билися практично в повному оточенні й не схибили, і без наказу не відійшли!

Тобто до 5 вересня ви не брали участі в бойових діях?

— Не зовсім. 2 вересня на нашого Мішу Шутака (Румин, зі Львова) вийшли двоє бійців із розбитого ворогом львівського 3-го батальйону територіальної оборони «Воля». Вони виходили з оточення, намагалися перейти річку Сіверський Донець. Ми вирушили їм на допомогу, готові були будь-якої миті форсувати річку. Два дні група айдарівців шукала хлопців, але ті, на щастя, самі переправилися, сконструювавши пліт із підручних засобів.

А скільки людей було в «Айдарі» напередодні бою 5 вересня?

— Дуже важко сказати. Наша рота взагалі трималась окремо. У нас залишалося менше як 50 бійців, в інших підрозділах не знаю.

Як ви дізналися про трагедію, яка сталася 5 вересня?

— Я вже точно не пригадую. Пам’ятаю, дійшла інформація, що загинули групи «Грізлі» та «Термінатор». Медпрацівник «Айдару» Тьотя Таня та священик поїхали на перемовини із сєпарами, їх узяли в полон.
Тим часом біля переправи вбили командира розвідгрупи сєпарів. Тіло його залишилося на нашій стороні — усе в татуюваннях. Наступного дня пішов на перемовини Бодя (Богдан Берімов). Він домовився, що ми віддаємо його тіло, а нам привозять до мосту наших загиблих.

Чому саме ви поїхали забирати загиблих?

— У нашої роти єдиної був бортовий КамАЗ, який під розписку ми позичили на Луганській ТЕЦ (у 2016-му по цей КамАЗ прийшла прокуратура, ми її повернули). Тому по­їхали два водії до вантажівки: я та 27-річний Андрій Янчук із Волині, а також Бодя. Із Половинкиного прибули до Щастя, забрали загиблого сєпара, перетнули під білим прапором міст через Сіверський Донець і заїхали на територію нашого колишнього блокпоста 12-го батальйону.

Перед поїздкою ми залишили зброю, військове спорядження, взагалі все, що могло б виказати нас як бійців. Я попередив хлопців, що ми позиціонуватимемо себе як похоронна команда, «нижча каста»: дивимось у землю, ображатимуть чи битимуть — не відповідати: наше завдання — зібрати загиблих.

На колишньому блокпосту нас зустріли чотири сєпари: веліли роздягнутися, обшукали, зав’язали очі, наказали залізти до кузова КамАЗу. Повезли на місце бою.

Тобто вас повезли самих збирати тіла. А о котрій це було?

— Ми приїхали приблизно о 7–8-й ранку 8 вересня. Усього там було вісім сєпарів: як місцеві, так і, вочевидь, росіяни. Головний був якийсь росіянин із борідкою з «Русичів». Серед сєпарів був представник якогось східного народу, що звернувся до мене з питанням, яке мене спочатку вразило: «Эй, укр, дай зажигалку. Укр, ты что, не слышишь, дай зажигалку». Потім я часто чув слово «укри» стосовно нас. Іноді машини зупинялися, виходили сєпари: роздивлялися нас, як у цирку, хотіли подивитися на живих «укрів».

Ви втрьох збирали тіла? Мали якесь захисне спорядження, рукавиці?

— Нічого в нас не було. Дали перед виїздом целофанові рукавиці, у таких у супермаркетах овочі фасують. А в мене ще руки були побиті-порізані, думав: усе — точно щось підхоплю.

А яке було до вас ставлення ворогів?

— Відповідне. Я думав, що коли ми закінчимо роботу, нас теж докладуть до КамАЗу. Правда, це вже було наприкінці роботи, бо більшість часу я міркував: вистачить нам чорних мішків для тіл чи ні? Ми працювали орієнтовно до 2–3-ї години дня. Тіла пролежали під сонцем майже три дні. Вигляд, сморід — усе це було надто складно сприймати. Хлопців дуже нудило, паморочилася голова, їм було складніше, ніж мені: на афганській війні я багато чого бачив. Тому за кілька годин роботи навіть вороги почали до нас ставитись із певною повагою.

Скільки ви всього зібрали загиблих?

— Я нарахував приблизно 38 тіл. Точно важко сказати, бо чимало з них були розірвані та спалені. У мішок ми могли скласти частини різних загиблих. Спочатку збирали айдарівців біля вантажівки ЗіЛ та легковика Nexia. Пізніше я спілкувався з тими трьома бійцями, які вижили. Скандинав був за кермом вантажівки. Він сказав, що коли їх зупинили, то хтось із керівників групи, чи то «Термінатора», чи то «Грізлі», вийшов пояснювати, хто вони. Скандинав запідозрив, що коїться щось недобре, і за першими пострілами вискочив із кабіни. Там ще залишився хтось третій, спалений, кого ми потім витягали. Ще двоє вижили з тих, хто був у кузові. Один із них, поранений, добіг до десантників, розповів про засідку, але вони його роззброїли та посадили під варту. 

Коли ми приїхали, ЗіЛ був посунутий танком із середи­ни дороги на узбіччя, завантажений боєприпасами та пальним. Тому, коли вороги влучили в нього зі «шмеля», усе спалахнуло. Цим і пояснюється те, що більшість тіл були обпалені. 

Добре пам’ятаю, що п’ять обгорілих тіл лежали на зеленій роздільній смузі, два на узбіччі навпроти Nexia: вони є на сєпарському відео. Одного дострелили (але в нього надзвичайно важка, практично несумісна з життям рана), другий частково обгорілий. Ще далі фрагменти, напевно, влучили в когось гранатою чи снарядом. Зі ще одного боку п’ятеро вряд: вони відстрілювалися до останнього. Ще подалі двоє: один із перетягнутою ганчіркою ногою (у білому светрі), який став рожевим від крові, і другий, імовірно, його тягнув той, що з татуюванням на шиї. Бодя його впізнав: це був його товариш. На светрі дірочка від кулі (дострелили). Безпосередньо в ЗіЛ було два абсолютно згорілих тіла й одне в кабіні вантажівки. 

А БТР десантників далеко був?

— За 60 м від ЗіЛ. Ми звідти забирали тіла останніми. Усього їх було 12 чи 14. Як мені розповіли сєпари, у БТР вони влучили з ПТРС (у водія) і він злетів із дороги. 

Візуально я на БТР пробоїн не побачив. Мабуть, десантники зайняли оборону навколо БТР і відстрілювалися. Думаю, що якийсь час вони ще вели бій, а потім їх спалили за допомогою ручних вогнеметів — «шмелів». Усередині БТР ми виявили рештки двох загиблих, інші лежали навколо.

З вами зв’язувалися з 80-ї бригади, щоб роз’яснити справу зі своїми загиблими, адже там полягло три офіцери?

— Вони намагалися вийти зі мною на зв’язок через одного спільного знайомого, запитали: чи був шанс у когось із десантників вижити? Я сказав, що ні. Потім вони наче не раз збиралися зі мною зустрітися. І ми стояли тривалий час за 15 км один від одного. Але, напевно, їм це так було треба, що вони впродовж півроку не знайшли часу зі мною побачитися. Тепер я розумію, чому так. На цьому БТР було 19 осіб, а зібрали 14, а де ще п’ятеро? Найімовірніше, коли він втратив керування та злітав із дороги, ті, хто був на броні, намагалися зіскочити й були взяті в полон живими. Якби вони загинули, то лежали б там. 

Керівництво бригади знало, що там засідка: чому повело людей на смерть? Хіба не можна було розділитися на дві групи, обійти той відрізок боковими польовими дорогами й уникнути бою? Навіть коли вирішили проскочити — підійшли впритул і розстріляли те місце з танків: сєпарів там було, думаю, не більше ніж 25–30. А сталося, що, проскакуючи засаду, БТР був підбитий і вся колона, яка налічувала 2 танки, 5 БТР і понад 100 чоловік особового складу, «полетіла» далі, не зупиняючись, кинувши своїх побратимів на вірну смерть. Справжні десантники так не роблять! 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Директор Центру підтримки аеророзвідки, автор ідеї та продюсер документального фільму «Невидимий батальйон» Марія Берлінська розповіла Тижню про своє перше бойове завдання, державний підхід до аеророзвідки, місце жінок у сфері безпеки та важливість міжнародної уваги до подій в Україні.
    20 листопада, Валерія Бурлакова
  • Як автоматизується полювання на відмивачів грошей
    19 листопада, The Economist
  • Експертиза, яка дає змогу вийти за межі лише виробництва культурного проекту й піднятися до рівня стратегування і, що головне, втілення тих стратегій у життя, — це дуже рідкісна річ в українському культурному середовищі. У наших реаліях навіть міністр культури має бути бодай трохи митцем, але чомусь не обов’язково професійним менеджером і політиком, здатним аналізувати статистичні дані, розуміти політичні наслідки слів та дій, а також передбачати ефективність інвестицій.
    18 листопада, Тетяна Філевська
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.