Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
12 вересня, 2017   ▪   Єлизавета Гончарова   ▪   Версія для друку

Державні діти: історії переселенців нізвідки в нікуди

Багато хто вважає, що “інтернатським” переселенцям нема за чим сумувати, бо, мовляв, не можливо втратити того, чого не маєш. Але долі тих, хто ніколи не мав дома, скалічені війною не менш, ніж власників затишних квартир чи будинків, які змушені були їх покинуті. Бо вони втратили хоча б видимість, що тримала їх серед інших.
Державні діти: історії переселенців нізвідки в нікуди

Зараз вже нікого не здивуєш, коли за допомогою звертаються не звичайні люди до державних органів, а навпаки, служби, що мають допомагати та захищати — до волонтерів. Таких дзвінків про невідкладне з початку війни в містах, що наближені до лінії фронту, дуже багато:  перевезти, знайти житло, одягнути та елементарно — нагодувати. Важкий маховик державної системи не витримує темпу, особливо, в форс-мажорних випадках. Волонтери саме в таких і живуть, тому їх допомога, яка була потрібна “на вчора” - завжди доцільна.

- Дівчата, рятуйте: в нас жіночка народжує із СІЗО! В неї тут нема нікого, бо родом з окупованої території. Та в неї взагалі нікого не має — вона з інтернату. Допоможете?- на гарячу лінію волонтерів подзвонили зі слідчого ізолятору.

- А кого чекаємо - хлопчика чи дівчинку? Одежинки якого кольору підбирати? - ті, хто дзвонив потім зізналися, що були приголомшені відповіддю. Кажуть, очікували чого завгодно: від невдоволення щодо особистості породіллі до моралей про “кого вона виховає”. А ще, питання про документи та офіційні запити- в той час, коли дитина мала народитися ось-ось. Бо вони до такого звикли. Але про колір...

Читайте також: Державні діти

Тоді волонтери передали “придане” для нового мешканця планети Земля, який народився, на жаль, вже в ув’язненні... Але серед тих, кого бачили у волонтерському центрі, процент “нічиїх” дітей, що шукають допомоги вже своїм дітям, дуже великий. Посеред зими Оксану на волонтерський склад відпарвили теж з якійсь служби: їй було вже 20 років, але на вигляд- не більше 15. По глибокому снігу вона йшла в кросівках та курточці, з якій стирчали худенькі, майже сині від морозу руки. Бо під курткою на ній була тільки стара футболка, на якій жіноче око могло вгледіти сліди- доріжки від молока. Бо Оксана нещодавно народила. Але хлопчика, такого ж руденького, як і Оксана, забрали до лікарні. Місяць додому до випадкового “дяді Серьожі”, куди дівчину виписали з пологового, ходили лікарі та соцслужби. Намагалися налагодити хоч якийсь побут породіллі та немовля: показували, як годувати та купати, несли свої пелюшки, дільнична медсестра приносила навіть ваги, щоб зрозуміти, чи наїдається дитина. Але одного разу не застали Оксану вдома, з посинілим від крику хлопчиком залишився той самий дядя, який надав притулок. Які він мав плани на подальше життя з зв’язку з цим рішенням, невідомо, але отримати чуже місячне немовля — точно до них не входило. Тому Ярославчика забрали до лікарні, а служби почали шукати його маму.

- А я зустріла Ігора. Він такий, нормальний. Каже, знайде роботу, тоді його мамка нас до себе дозволить забрати. В нас кохання. Я йому дитину народжу. Раніше я так боялась, як це — бути вагітною, пологи ці... Дівчата в дитячому будинку лякали нас... А ось коли Ярославчика народжувала- все добре було, без уколів чи там операцій.

- А як же Ярославчик? Тобі ж його спочатку виростити треба. Що ж ти вже про інше дитя говориш? - питає Наталя, яка на полицях шукає, в що переодягти Оксану.

- Так я його теж заберу. Ось знайде Ігор роботу, будемо жити, як  люди- піду в лікарню, мені віддадуть. Бо мені ж пропонували написати заяву про відмову, але я ні, не хочу. Діти- це весело! - посміхається Оксана, натягуючи теплі колготки на змерзлі та мокрі ноги.

Волонтери переодягають прямо на складі: теплі шкарпетки та чоботи, светри та джинси, шапку, дуже товстий пуховик, що на тендітній Оксані виглядає, як цілий дім.

- З хутром! Дивись, це ж справжнє хутро! - позує вона, розставляючи руки.

Читайте також: Державні діти: люди, яких немає навіть для себе

Окремо назбирали пакет речей для дитини. Але вона не бере: каже, поки що нема де тримати, бо ще не знає, де житиме. Десь в Єнакієвому в неї є батьківський будинок, але він, каже, вже завалився давно, як батьки від горілки померли. А батько Ярославчика десь зник, та вона його і не шукатиме, раз він такий безвідповідальний. Та і любов в неї вже інша. Але коли піде забирати Ярославчика з лікарні, нам подзвонить та візьме його речі. Волонтери кивають, хоча вже знають: Оксана не має телефону. І той пакет так і залишився з надписом “Для Ярославчика” на полиці на волонтерському складі. Потім вони віднесли його до лікарні, разом з памперсами для всіх, кого там залишили батьки. Тоді ще вирішувався статус дитини, бо з’явилися охочі його всиновити. Але Оксану вже не могли знайти: вона продовжувала свій шлях в пошуках дому та любові. Шукати її біля своєї дитини вона не навчена, бо точно знає, що це весело, з подарунками, святами та гостями, але аж ніяк не про любов...

Але інколи трапляються дива, коли природній материнський інстинкт бореться з викликами державних інституцій, які з усіх сил намагаються стерти його назавжди. Хоча якщо дивитися з боку звичайних, як ще люблять казати- нормальних, - то це не життя, а неподобство: без житла, з різними чоловіками, стільки дітей! Але як для тих, хто ніколи не знав, як це — бути маминою донькою, створити свою родину, де люблять один одного - це вже подвиг. І ще не ясно, як би в таких ситуаціях трималися б звичайні, тобто — нормальні...

У Вікторії зараз вже п’ятеро дітей. Коли почалась війна, вона просто сіла на електричку та приїхала в єдиний населений пункт, який знала- в село, де навчалась та жила в спеціальному інтернаті. Так, Віка — особлива людина, тому все, що з нею траплялося, не здається чимось дивним. Зараз в неї вже п’ятеро дітей, а коли розпочалась війна, було троє. Два хлопчики мали однакове ім’я: коли в РАГСі спитали, як звуть хлопчика, Віка вирішила, що цікавляться старшим. І сказала. Так в неї з’явився ще один Костя, але то нічого: тільки б був здоровим! За рік до початку бойових дій чоловік помер від хвороби, а вона залишилась без житла. Батьківську квартиру в Горлівці якось правдами та неправдами забрав собі брат, що вийшов з тюрми. А їй з дітьми  дав грошей, за які Вікторія купила невеличкий будиночок. Ну як купила, скоріш — просто віддала гроші та поселилась в ньому. Якось роботодавці забрали її паспорт (це дуже розповсюджена практика, особливо, якщо стосується людей, яких ніхто не може захистити), і кудись щезли.

Читайте також: Ви знаєте, як зробити нам боляче

А коли вона його відновила, ставити печатку про прописку було вже нема кому: Горлівку окупували. В селі, в якому вона знала хоча б назву, знайшовся старий будинок, в якому вони почали жити. Але отримувати хоч якісь державні гроші  з кристально чистим паспортом - самі розумієте... Люди з села підгодовували малечу, одного разу їх на місяць навіть відвезли в притулок, як в санаторій - бо вже зовсім схудли. А потім знайшовся той, хто подарував Вікторії недовгу, але любов. І маленьку дівчинку, гроші при народженні якої теж вона так і не отримала, бо навіть якщо є дівчинка, необхідність якогось штампу все ж важливіше. Працювати було ніде, та й на мулярів-штукатурів, яких сотнями штампують з інтернатських дітей — немає попиту. Але вона бігала по селу, намагаючись підробляти на городах. Каже, жодного разу їй не спало на думку здати дітей державі, бо це найважливіше, що в неї є.  І що дивно: незважаючи на безвихідь та злидні, діти Вікторії завжди чемні та чисті, навчені не вимагати, а дякувати за допомогу. І вони дуже люблять один одного та маму. Тому, на щастя, соцслужбам це теж на думку не спадало — попри випробування війною та долею, родина залишилась разом. Хоча багато хто вимагав: заберіть в неї цих дітей: вона ж хвора, без роботи, без житла! Хоча забрати, наприклад, до себе, не пропонував ніхто...

Згодом, хоч і з великими зусиллями, але їм відновили всі виплати, що повинні бути за законом. До речі, зараз у Віки вже повна родина: знайшовся хлопець, Віка народила ще одного хлопчика (його нарешті назвали не Костею!), а батьки нового чоловіка купили їм будинок. Звичайно, я не знаю, чи переможе особлива Вікторія в боротьбі з всім світом за своє родинне щастя, чи стане її новий дім дійсно — її, чи буде доля дітей краща за долю матері. Але в це дуже хочеться вірити, бо систему починають руйнувати саме виключення. 

   

 

 

 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Експертиза, яка дає змогу вийти за межі лише виробництва культурного проекту й піднятися до рівня стратегування і, що головне, втілення тих стратегій у життя, — це дуже рідкісна річ в українському культурному середовищі. У наших реаліях навіть міністр культури має бути бодай трохи митцем, але чомусь не обов’язково професійним менеджером і політиком, здатним аналізувати статистичні дані, розуміти політичні наслідки слів та дій, а також передбачати ефективність інвестицій.
    18 листопада, Тетяна Філевська
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
  • Запекла боротьба точиться навколо Укрзалізниці з моменту перетворення її на ПАТ у жовтні 2015-го. За цей час там п’ять разів міняли керівників, вона виводилася з підпорядкування Мінінфраструктури й повернулася назад. Усе це відбувається на тлі корупційних скандалів, реформаторських невдач і зростання збитковості. Проблеми УЗ виходять далеко за межі владних кабінетів і корпоративної бухгалтерії, оскільки вона забезпечує 50% усіх пасажирських і понад 80% вантажних перевезень країни. І якщо найближчим часом там не почнуться ґрунтовні реформи, вона може стати серйозною перешкодою для розвитку країни.
    17 листопада, Максим Віхров
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.