Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
2 вересня, 2017   ▪   Вікторія Малишева   ▪   Версія для друку

Викреслений час

До серпня 2014 року моє життя було дуже яскравим. Зараз я думаю, що була цілком щасливою тоді: працювала за своєю освітою, мала цікаву роботу, професійну реалізацію, перспективні проекти, відрядження, прекрасних керівників і веселих колег. Що більше минає часу, то прекраснішим здається все з того періоду.
Матеріал друкованого видання
№ 35 (511)
від 31 серпня
Викреслений час

І якщо відверто, за три роки опісля я не мала й приблизно нічого такого, як той довоєнний час. Найгірше те, що навіть не літо 2014-го пригадується найстрашнішим, а моя робота в місцевій «армії» після його закінчення. Чи було щось цікаве для мене за ці півроку «армійського» досвіду? Ні. Може, я якось виросла в професійному розумінні? Теж ні. Після літа 2014-го йти працювати й удавати, що все абсолютно нормально, було дуже важко. Це як перші години після величезного стресу, коли людина ще не дуже розуміє, що з нею трапилося, й усміхається за інерцією. Свій досвід «служби» я прагну викреслити з пам’яті. Замість прекрасних керівників моїм командиром був російський військовий, який не мав нас за людей. Спочатку я дивувалася: може, це він такий байдужий? Потім побачила ту спільну рису в усіх росіян-військових: ми були для них людьми другого сорту. Тобто вони бачили нас, але на жодні наші переживання, стреси, стан розпачу після цього літа ніхто не зважав. Кожен із них робив свою справу, за якою був тут у відрядженні. Хтось вчив, хтось керував, хтось перевіряв. Усі вони скидалися на роботів: при­їхали до нас заробляти собі зірки, пенсію, участь у бойових діях, до яких прирівнювалися такі відрядження.

Читайте також: Пришвидшене життя 

Я добре пам’ятаю, як один із цих хлопців курив на сходах ґанку та дивився на сіре місто нав­коло. Був березень: калюжі, брудний сніг. Він майже з огидою сказав тоді: «Скучно тут у вас». Я ніколи не відчувала себе ображеною настільки, як після цих слів. Вони приїхали до скаліченого міста, понівеченого з їхньої провини, але вишукують тут розваги, яскраві барви життя, скаржаться, що відрядження виявилося сумним… Я почала розповідати йому про своє місто, яким воно залишиться для мене назавжди, — місто великих працівників, великих заводів, невеликих будинків і людей, які знають одне одного… Він слухав із здивуванням. Не те, що я розказувала, а мої інтонації: занадто сильними вони були для сходів того «військового» об’єкта. 

«Армія» виявилася натоді дуже хаотичною. Зміни відбувалися на очах. У понеділок за сніданком у їдальні ми дізнавалися, що вбито нашого командира й начальника відділу. Тобто поки ми спали вдома, він поїхав на фронт, був на підпитку, у нього свої ж таки спитали пароль, він став сваритися, кричати, що вони ніхто, аби щось там запитувати в нього, хтось вистрілив у повітря, а у відповідь усім дістався великий снаряд, яким убило нашого начальника й дуже ранило всіх, хто був із ним. Але ці подробиці ми дізналися згодом і пошепки. Нашого керманича привезли ховати, була гучна церемонія, священик із найближчої церкви, його родина, усі військові. Командир частини дуже плакав, поклав орден у труну. І якби я не знала його тим пияком, усе мало вигляд прекрасної вистави. Потім нам подали вино на обід, і до ранку всі поминали його за зачиненими дверима відділів. Коли я поверталася додому, а моя дитина бігла мені назустріч зі словами: «Мамо! Мама прийшла!», то все навколо здавалося абсурдом. Реальністю були тільки моя дитина, дім, матір, а інше таким дивним, що повірити в це вдома було неможливо.

Читайте також: Батьки та діти

Після Дебальцевого нам наказали провіду­вати по лікарнях усіх поранених. Серед них був хлопчина, сирота, йому ампутували ноги, він казав, що навіть нікого не має, хто забрав би його кудись із лікарні. Жив на те, що давали сусіди по палаті. Це страшніше, ніж бачити ті перев’язані ноги чи відрізані руки. І наші переписи потреб нічого не давали: це теж було нікому не потрібним. Маячнею була вся та нібито робота в нібито колективі. І ще я постійно ловила себе на тому, що зраджую своїм згадкам. До липня 2014 року мала прекрасний колектив, друзів, плани, спільні спогади. А на новій роботі постійно відчувала головний біль від небажання там бути. Потім стала кожен свій робочий день починати з того, що вживала ліки, чого не робила майже ніколи до цього. І така тенденція лише посилювалася. Змінювалися командири, вимоги ставали жорсткішими, приїжджали нові росіяни, які конче потребували цих «бойових» днів заради пенсій, пільг, квартир… Ми для них лише витратний матеріал, не вартий уваги. Мені здавалося, що вони забувають усіх одразу, тільки-но перетинають свій нуль. Їм ні до чого було вдавати із себе гарних хлопців, наших друзів чи якось нам співчувати. Ми були реальністю, із якою ті мусили співпрацювати певний час. І вони вимагали, стояли на своєму, лихословили всіх, звільняли, знову вимагали… Вони прекрасно розуміли, що жити нам немає за що. І, попри всі наші амбіції, ми залежимо від цієї роботи, від них, від зарплати: заручники у своєму місті, яке не покинули за різних обставин. А вдома на мене чекав син. І я обрала його, життя, здоров’я, коли залишила «службу»… Хоча й прагну викреслити з пам’яті ті півроку жахів в «армії». Мені навіть вдається вже не бачити це у снах, так, ніби того всього взагалі ніколи й не було зі мною. 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.