Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
2 вересня, 2017   ▪   Олекса Коба   ▪   Версія для друку

8-ма рота, «Червоний Хрест» та феномени пам’яті

Подвиги багатьох бійців досі залишаються невідомими. Як і титанічна робота 8-ї полтавської окремої санітарної роти, яка лише за перші 13 місяців перебування в найгарячіших точках зони АТО, за офіційною інформацією, евакуювала понад 11 тис. поранених. Однак для широкого загалу, навіть для самих урятованих бійців, часто залишається мало висвітленою й невідомою історією.
Матеріал друкованого видання
№ 35 (511)
від 31 серпня
8-ма рота, «Червоний Хрест» та феномени пам’яті

За даними Ігоря Палагнюка, який координував порятунок поранених та підбирав загиблих під Іловайськом, 8-ма рота відшукала та вивезла 159 тіл, евакуювала 212 поранених та надала медичну допомогу чотирьом сотням полонених українських захисників, яких не хотіли відпускати російські війська. Проте в більшості врятованих під час Іловайських подій склалося враження, що їхнім порятунком займався «Червоний Хрест». Саме за нього вони прийняли хлопців із полтавської санітарної роти, які були без розпізнавальних знаків та на авто з білими прапорами.
І якщо подальша діяльність цього підрозділу, що після описуваних подій працював на Донецькому напрямку в усіх найгарячіших точках від Маріуполя до Донецького аеропорту, описувалася хоча б частково, то впродовж трьох років про їхній подвиг в Іловайську майже ніхто не говорив.

Під білими прапорами

Щоб оприлюднити титанічну роботу медиків, а також відновити перебіг подій під час евакуації, що могло б допомогти в ідентифікації тіл, які досі залишаються невпізнаними, незадовго до третіх роковин Іловайських подій було організовано зустріч із членами підрозділу в приміщенні Полтавського музею дальньої та стратегічної авіації.

Читайте також: Олександр Федорченко (Брест): «У тилу зараз проблем не менше, ніж на фронті»

Мабуть, саме через розуміння складнощів під час ідентифікації загиблих та усвідомлення важливості цього процесу хлопці з 8-ї роти погоджуються прийти на цю розмову, оскільки навряд чи якась інша причина, окрім як допомогти, змусила б їх знову поринати в жахливі спогади тих днів.
— Ми виїхали 28-го, — пригадує Володимир Стражко з позивним Дід.

— Так, 28-го, увечері приїхали в Розівку, але нам ніхто не говорив за Іловайськ. Госпіталь поставив нас у посадку — так звану зєльонку. Сказали: окопуйтеся, будете тут жити. Але вже наступного дня плани змінилися. Тепер наказ був їхати, щоб вивозити людей. О третій ночі нас вишикували, і командир госпіталю наказав: «Прямуєте до останнього нашого блокпоста й під прикриттям броні будете вантажитися пораненими». Про трупи, про те, куди ми переміщуватимемося, не було й мови, — тихо й повільно продовжує оповідь Ігор Бернадський (Паравозік).

Його спогади підхоплює Олександр Таран, позивний якого (Козак) можна відгадати й без підказок, оцінивши справжній оселедець та козацьку сережку у вусі.

— Коли ми були вже під Іловайськом, я зателефонував додому й запитав, що діється під Старобешевим, адже ми стояли поблизу в’їзду до селища. І рідні, пошукавши в інтернеті потрібну інформацію, зв’язалися зі мною й повідомили: «Старобешеве під сепаратистами, тікайте звідти». Так ми дізналися про події в Іловайську. А командир госпіталю вишикувала нас і наказувала їхати на позицію. Ніхто не знав, що вона вже не наша… Разом із нами старшим тоді поїхав лейтенант, чи старший лейтенант… Він спитав, чи хтось боїться: якщо так, то може вийти із шеренги й повернутися назад. Незабаром нам наказують зробити білі прапори, але ми не розуміли навіщо. Бо в ситуації, що склалася, два варіанти: або здаватись у полон, або вести перемовини. Однак ми ж ні до першого, ні до другого не готові. Власне, саме після того зник наш офіцер: забрав автомат і кудись подівся на заправці в Розівці.

Козак пригадує далі. Зокрема, коли вони залишилися без лейтенанта, їм повідомили, що старшим колони буде лікар Юрій з Очакова.

— Пізніше я питав розвідника, який проїздив поруч. Мовляв, чому ви не сказали, що на нас чекає? Ми хоч би водою запаслися. Не були готові, що сєпари чи росіяни візь­муть нас у полон. І тим паче не знали, як поводитися в становищі поневоленого, — продовжує Таран.
Сергій Терновий (Рєзвий) пригадує, що десь на той час їм наказали здати документи та їхати без нічого на підконтрольну українським військам територію. Однак, коли ми нарешті прибули, виявилося, що вона вже не наша.
Козак далі відновлює ті моторошні сторінки: потім вони поїхали з розвідкою до Старобешевого, де переговорами з бойовиками керували полковник Гюрза та підполковник Путнік.

Читайте також: Андрій Тетерук: «Жодних завдань, окрім «тримати оборону», моєму батальйонові не ставилося»

За спогадами Паравозіка, сепаратисти наказали їм скласти всю зброю та попередили: якщо знайдуть хоч один патрон, то розстріляють, водночас намагалися грати на нервах і провокувати. Медик пригадує, що, коли вони стояли біля їхніх позицій та чекали, щоб рухатися далі, один із бойовиків, із рудою бородою, все цілився по колоні з АК. Коли ж йому це набридло, то дістав «Муху», розклав її і з 20 м став імітувати, нібито ось-ось вистрілить у кабіну автівки.

«Збирайте!»

Коли ж 8-му роту пропустили на підконтрольну росіянам територію, розвідка поїхала в іншому напрямку, а хлопцям сказали зібрати тіла сепаратистів та відвезти їх у трупарку, що поблизу їхнього штабу. Спочатку наших хлопців ніхто не супроводжував. Під час руху на них вийшла інша група сепаратистів, із розмов із якими стало відомо, що в центрі міста утримується український танк, у якому з кулемета досі відстрілюються бійці... Бойовики, за словами Козака, були в неадекватному, імовірно, наркотичному стані. Тож не відаючи, яку місію виконують хлопці, почали  бити й класти обличчям на землю. Але через якийсь час їм передали по телефону, хто це, й українським медикам дали спокій. Підрозділ дістався до краю штабу, де було дуже багато техніки, далі вони відвезли підібрані тіла в трупарку, яка вже була переповнена загиблими, потім вивантажили поранених. Згодом їх розподілили на дві частини: 10 машин поїхали в один бік, а 15 — в інший. 

Колона, що евакуювала поранених, виїхала за Новокатеринівку, де за постом «ДНР», за ліском на висоті, назву якої хлопці не можуть пригадати, була чи то природна, чи то вирита яма, у якій сиділо багато полонених та поранених.
Група, у якій перебував Козак, їх не евакуйовувала. Хлопці підрозділу пересувались околицями Старобешевого (попереду були сепаратисти) й за 800 м виїхали на висоту Горбатенко, де їх узяли під контроль російські війська. На тому самому місці стояли наші розгорнуті танки. Виїхавши туди, санітарна група побачила дуже багато техніки. Саме тут із них усіх познімали каски, бронежилети та іншу амуніцію.

Паравозік пригадує, що тоді їхню колону сформували за такою схемою: БРДМ, далі три «санітарки», потім знову БРДМ і знову три «санітарки». У такому порядку сепаратисти повели їхню групу від Старобешевого підбирати на полях тіла. На кожній бойовій машині сиділо по 10 бойовиків, які, на відміну від наших, що навіть у найкритичніших ситуаціях зберігали гумор, були дуже насупленими.

Читайте також: Іловайський мартиролог 7–29 (31) серпня 2014 року

— Ми пересувалися туди, де стояла техніка. Під’їхали, ті кажуть: «Збирайте!» — ми й збираємо. Бабуся поруч на велосипеді проїжджала, повідомила: «А там за кукурудзою їх тьма, ви не там збираєте». А ми… ми збирали там, де нам сказали. Загиблі на той час уже були розпухлі, — пригадує Ігор.

Олександр Сидоренко (Танкіст) пригадує, що однією з точок наймасовішої смерті було місце, де враз загинуло приблизно 55 міліціонерів, які їхали на зачистку.

— Ми там нічого не зібрали, один попіл... УАЗ із командиром згорів повністю. «Богдан» теж ущент згорів, — згадує він.

У спогади поринає Паравозік:

— Там тіл, власне, і не було: їх обстріляли як у тирі. З ними не було ні документів, нічого, щоб допомогло б розпізнати осіб. Але на залишках були золоті прикраси, які ніхто не знімав.
За спаленими вщент залишками 8-ма рота зайшла в село. Там її зустріли російські війська та цивільні з лопатами, які закопали кілька загиблих: їх згодом виявили пошуковці місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»). За тим місцем вони знайшли двох лейтенантів, а далі багато розбитої техніки.

Група підбирала тіла між будинками, під деревами, у лісопосадці, у полі... Спочатку хлопці використовували для перенесення плащ-намети, потім узяли ноші, на завершення брали й ковдри. На тому місці, за словами санітарів, один із КамАЗів уже був до половини завантажений рештками тіл.

— Першого дня тіла ще можна було рахувати, вони були порівняно цілі. Згодом натрапляли на частини, кисті, пальці — ми збирали все. Череп, грудна клітка, обгоріла кістка... Гори тіл. Було два великі рейси, — відновлює спогади про евакуацію Козак.
Далі група зайшла в Червоносільське, де було чимало вбитих із «Донбасу».

Рєзвий пригадує, що останнього вечора роботи з евакуації їм наказали везти поранених до штабу сепаратистів, де їх узяв у полон один із бойовиків. Він звинувачував українських медиків у тому, що ті, мовляв, «укропи» та «загарбники», і тримав під прицілом до другої години ночі, поки не прибув сепаратист із позивним Матвєй. Він і наказав відпустити «таблетку» та повідомив, що вся колона санітарної роти розбита. Як виявилося, це не було правдою. У тій самій локації хлопці побачили полоненого юнака, якого, зі слів сепаратиста, вони взяли після знищення одного з підрозділів та відмовлялися відпускати.

За спогадами Діда, Козака й Танкіста, тоді російські війська та бойовики полювали на хлопців, які намагалися самотужки вибратися з оточення. Тих, кого вдавалося впіймати, розстрілювали. Зокрема, санітарна рота знайшла тіла роздягнених українських бійців, які були закатовані та добиті. Були випадки, коли приходили місцеві жінки й повідомляли, що в них удома в підвалах ховаються українські хлопці, тоді їх теж вивозили. Також часто траплялося, що з кукурудзяного поля просто на дорогу до санітарної роти вибігали бійці, які по три-чотири дні 
переховувалися в ріллі без води та їжі, уникаючи зустрічі з ворогом. Коли їх переправляли на нашу територію, вони відразу ж зістрибували з транспорту й починали шукати свої частини, так і не поцікавившись, хто ж їх урятував. Були в стані шоку... Одним із учасників тих бойових дій, що особливо закарбувався в пам’яті хлопців, був наш медик, який отримав понад п’ять поранень. Він сам уколов собі знеболювальне та, будучи при свідомості, радив, як його краще лікувати. Йому вдалося вижити, і тепер він підтримує контакти з рятівниками.
В останній день до екіпажа Діда з підконтрольної української території приєднався наш особіст, якого видзвонив по телефону один із пілотів збитого українського літака. Його вдалося підібрати в полях на роздоріжжі та вдало 
евакуювати.

Що запам’яталося

Із бійців, що закарбувалися в пам’яті, хлопці пригадують тих, хто загинув, тримаючи в руці гранату. За словами Рєзвого й Дока, таких було багато. Солдат не встигав підірвати боєприпас...

Паравозік згадує про тіло українського бійця, яке було розрізане, наче скальпелем, на дві частини біля техніки, здутої від температури, мов ракушка. Її башта лежала за кілька десятків метрів. Дока найбільше вразило те, що останки були повністю обгорілими, проте із зовсім непошкодженим червоним серцем. А Дід запам’ятав солдата, у якого був ущент потрощений хребет, але він упродовж двох годин намагався боротися за життя. Володимир Стражко з побратимами знайшли в нього записку та, спілкуючись із помираючим, через кивання та хрип нещасного дізналися, що його звуть Андрій і він родом із Вінниччини.

Читайте також: Напередодні Іловайського котла. Свідчення майора Шмигельського

Завершуючи свої спогади про Іловайськ, хлопці запевняють, що росіяни намагалися зберегти санітарну роту цілою, але сепаратисти постійно хотіли її знищити й навіть кілька разів влаштовували інсценування розстрілу. Паравозік також згадує, що відносини між російськими військовими та сепаратистами складалися доволі натягнутими. На передовій перебували бойовики з Кавказу — бородаті й немиті. За ними стояли російські війська, переважно юнаки віком до 25 років. Деякі з них запевняли, нібито не знали, що потраплять сюди, мовляв, їх везли на навчання до Ростова. Проте всі росіяни були озброєні та в повній екіпіровці.

Формування 8-ї роти почалося 31 липня 2014 року. У Вакуленцях під Полтавою зібрали мобілізованих, де протягом трьох тижнів вони проходили підготовку. Для формування підрозділу кожен район Полтавської області надав свій транспорт, однак більшість автівок були несправними. Були й інші випадки, позитивні. Наприклад, начальник Рєзвого (на цивільній роботі), коли дізнався, куди той іде, віддав для потреб роти нову машину.

Хлопці кажуть, що транспорт ремонтували переважно своїми силами або ж із допомогою волонтерів. Завдяки їм отримували і ліки, і натовські аптечки, і знеболювальні, і провізію. Паравозік згадує: одного разу, коли хлопці змінювали точку дислокації, командування попросило надати продаркуш. Але вони взагалі не знали, що це за документ. Як виявилося, 11 місяців у жодному з підрозділів армії на забезпеченні рота не перебувала й лише згодом була «прив’язана» до 93-ї бригади. Тільки на 12-й місяць служби хлопці офіційно отримали форму, проте потрібні розміри знайшлися не на всіх. Коли вони вперше їхали в зону АТО, з ліків їм виділили тільки по тюбику «Бутарфанолу».

Після Іловайських подій їх почали відправляти по дві-три машини на посилення в усі гарячі точки Донецького напрямку. Возили поранених та загиблих. За спогадами Рєзвого, коли вони прибували на «нуль», то інші санітарні частини ставали на ремонт і передавали всю роботу хлопцям із Полтави. Ті їздили на машинах без броні в саме пекло. Якось, перебуваючи в Авдіївці, дізналися, що там простою­ють без роботи дві цивільні машини, від яких головний лікар забрав ключі, коли дізнався, що приїхала санітарна рота. Тоді його попередили: якщо екіпажі не почнуть працювати, вони заберуть ці машини собі. Це подіяло.

Бронежилети та каски вже після Іловайська, кажуть медики, теж не носили, однак усі повернулися живими з найнебезпечніших точок АТО. Проте травми та поранення, отримані в зоні бойових дій, даються взнаки, через що троє побратимів через певний час по демобілізації покинули цей світ.
Насамкінець хлопці повідомили, що психологічне напруження було спричинене не лише моторошними картинами війни, а й проблемами з командуванням. Наприклад, коли після Іловайських подій їм наказали дістати набої з магазинів та... звіряти відповідно до серії з тими, що їм були офіційно видані. І все це під загрозою доган і рапорту. Або ж коли начальство захотіло «централізувати» допомогу від волонтерів, щоб потім видавати її зі штабу.

Хлопці хочуть знайти багатьох поранених, яких вони евакуювали, але не для того, щоб почути подяку, а лише дізнатись, як склалася їхня доля. Паравозік зазначає, що чимало його колег сприймають загибель юних бійців дуже важко, адже середній вік підрозділу — 40–50 років, тож удома в них підростають діти чи племінники, які могли так само втратити життя. Найбільше засмучує, що в ЗМІ та інших джерелах про їхню діяльність повідомляється переважно як про роботу «Червоного Хреста». Козак зауважує: якби в складі підрозділу були мешканці з різних областей, таке викривлення інформації не було б настільки прикрим.

— Але 8-ма рота — це полтавці. Чуємо: ось Львів воює, ось Тернопіль воює, а 8-ма полтавська рота так ніде й не відзначилася... У нас має бути гордість за Полтаву! Ми їхали туди на своєму ентузіазмі.
Були в хлопців і свої гасла.
— Відкривай ворота, їде восьма рота, — згадує Танкіст, що часто жартома так промовляли.
З оберегів більшість хлопців носили іконки й хрестики, а від обстрілів їх рятував... Едік Жуков.
— Щойно починається канонада, він узуває черевики й... обстріл закінчується. Я йому кажу: не знімай їх узагалі, — сміється Паравозік.
—А моїй дружині ворожка напророкувала, що я пробуду на війні три місяці. Бабка не помилилася, хоча й «загубила» у пророцтві один рік. Однак я знав, що повернуся, — усмі­хається Козак. 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як автоматизується полювання на відмивачів грошей
    19 листопада, The Economist
  • Експертиза, яка дає змогу вийти за межі лише виробництва культурного проекту й піднятися до рівня стратегування і, що головне, втілення тих стратегій у життя, — це дуже рідкісна річ в українському культурному середовищі. У наших реаліях навіть міністр культури має бути бодай трохи митцем, але чомусь не обов’язково професійним менеджером і політиком, здатним аналізувати статистичні дані, розуміти політичні наслідки слів та дій, а також передбачати ефективність інвестицій.
    18 листопада, Тетяна Філевська
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.