Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
19 серпня, 2017   ▪   Вікторія Малишева   ▪   Версія для друку

Пришвидшене життя

Я брала у відпустку дві книжки: синові збірку казок, а собі Франсуазу Саґан, настрої якої мені були близькі в юнацтві. Розгорнула книжку ще дорогою і зрозуміла, наскільки велика відстань між моїми хвилюваннями та життєвими сподіваннями в юнацтві й тепер…
Матеріал друкованого видання
№ 33 (509)
від 17 серпня
Пришвидшене життя

Життя стало швидкоплинним. Поруч із нами мешкає багатодітна родина заводчан. Він був слюсарем, вона комірницею. Будинок звичайний, як і всі на нашій вулиці. Газу так і не провели: не було грошей. Багато дітей, багато проблем. Діти позакінчували школи, вступили до місцевих училищ. Батьки пишалися, що змогли вивчити їх хоча б так. Далі гучні весілля з боргами на роки, але щоб не гірше, ніж у всіх: столи надворі, намети, кількаденні гуляння. Звісно, у всіх з’явилися власні діти. Чужих до себе сусіди пускають неохоче, частіше виходять за ворота, щоб перекинутися кількома словами. Під час війни нікуди не їхали: не було грошей, та й куди податися таким «колгоспом»? Пристосовувалися до змін життя дуже швидко. Скінчився газ у балонах — стали куховарити на вогнищі. Зате вони мали воду, бо були чоловіки, які обладнали свердловину ручним насосом. На диво, стали пускати нас до себе. Не дуже охоче, але запропонували самі. Ми ходили через день, щоб не набридати. Намагалися робити це швидко, хоча відер зо два десятки, а воду треба качати руками. Думаю, запропонували через дитину: син тоді був дуже малий. Пожаліли не так нас, як його. Відра, які тягала моя мати, пригадуватиму все життя. Я качала, вона носила, а син постійно ліз у ту крижану воду. Потім мати казала: «Не можу вже носити, давай трохи ти». Ми віддячували їм чимось із городу: огірками, кабачками, фруктами. Дивний був час: спека, постійний дефіцит води, бажання нормально помитися та вдягтися в чисте. 

Читайте також: Батьки та діти

Сусіди приховували, що їхній син одразу ж пішов «служити». Чому він подався до місцевої «армії», загадка. Ніхто з них не ходив на «референдум», не виказував ідей місцевого «патріотизму», а тут одразу в командири. Думаю, йому просто пощастило. То буди золоті часи для всіх, хто «служив»: їжа, розкрадання крамниць, «ліві» гроші, автівки, певна свобода, авторитет серед переляканих старих і жінок. Багато хто розжився тоді будматеріалами, одягом, запасами харчів. На кону було власне життя, тож «вояки» вважали, що мають право на ці пільги у вигляді чужих автівок, їжі, грошей, речей. 

Мій сусід, звичайний заробітчанин, одразу став командиром. Це давало преференції, як-от службове авто, форма, вільний час, пайок, якого вистачало на всю родину. Мати пишалася сином. Хотіла, аби ми помітили, яким він став красенем, як легко носить зброю, як забезпечує сім’ю. Але це трохи згодом. Спершу прагнули приховати його новий соціальний і професійний статус. Він розжився автівкою для дружини. Вступив до вишу. Мати була щаслива, бо в їхній родині ніколи не було студентів. А потім почалися нові часи. Приїхали росіяни, стали будувати «армію» з того, що було. І їм було байдуже до всіх тих, хто від самого початку стояв за ідею. Існували стандарти, вимоги, обов’язки. Все. Під цей принцип потрапили всі: таксисти-підполковники, будівельники-лейтенанти, теслярі-капітани. Вимоги були жорсткими. Не стало вільного часу, службової автівки, щоб їздити до матері, харчів, яких вистачало б на всю багатодітну родину. З вишу довелося піти, бо він був потрібен «армії». Інакше, сказали, на його місце легко знайдуть охочих будувати «республіку». 

Пішов, не витримав, зламався. І тут виявилося дивне. Дружині в новому статусі він став непотрібним. Довелося звикати ходити пішки, носити валізи з базару, купувати харчі й пальне для автівки дружини… Єдиною людиною, для якої він завжди був найкращим, виявилася його матір, що любила сина за будь-яких умов. Окрім звільнення з «армії» було болісне розлучення з родиною. Дружина звикла до грошей, пільг, авто, нормальної їжі. Невдаха їй був не потрібен. Вона не мала часу довго чекати на нові успіхи вчорашнього командира, натомість бачила навколо тих, хто міг і прагнув заробляти. 

Читайте також: Мій Крим

Утім, у післявоєнний час усе інакше. Ніхто довго не будує щасливого життя. Незабаром він став жити з жінкою, яка зі схожих причин кинула свого цивільного чоловіка, але не хотіла лишатися сама. Розгледіла в хлопцеві потенціал, підставила дружнє плече. А «комендантський» час дуже пришвидшує життя. Ніхто не бігає на довгі побачення, на це немає часу. Люди сходяться одразу ж, розбираючись у схожості характерів та смаків у процесі спільного життя. Так само швидко розбігаються. Все швидко: побачення, діти, розлучення, нові родини. З’явилася навіть нова категорія відповідей на запитання про особисте життя: «Живу з ополченцем». Так, ніби це говорить одразу про все. 

А ми знову мимоволі спостерігаємо за сусідським життям. Шкода, що всього цього не бачить Саґан.  




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Мрія будь-якого фотографа або художника — показувати свої твори через експозиції. І що більше ідей, то більше бажання заявити про себе через полотно або об’єктив.
    15 грудня, Катерина Леонова
  • Тиждень обговорив із Юлією Безвершенко, кандидатом фізичних наук, заступницею голови Ради молодих вчених НАН України, засади реформування науки й те, як нововведення вплинуть на життя кожного вченого.
    15 грудня, Любомир Шавалюк
  • Дуже небагато західних і ще менше власне французьких дослідників усвідомлюють, що події 1917 року, котрі вони звикли вважати російською революцією, містять в собі насправді не одне національно-визвольне змагання, з метою побудови незалежних від Росії держав.
    15 грудня, Алла Лазарева
  • Під час Львівського безпекового форуму Тиждень поспілкувався з науковим співробітником Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House Джеймсом Шерром про західні підходи до аналізу ситуації в Україні, миротворчу місію ООН на Донбасі та перспективи мінських угод.
    15 грудня, Ольга Ворожбит
  • У 70-х роках минулого сторіччя почалася забудова сходу Луганська. Місто зводило спальні квартали та повну інфраструктуру до них: лазні, гастрономи, ринки, парки, будинки побуту, кінотеатри, бібліотеки, школи, дитячі садки. Отримати житло в тому районі, який розбудовувався відразу та цілком на порожньому місці, було дуже престижно. Школи № 42 і № 24 були близнюками й споруджувалися за кубинським проектом із нульовим першим поверхом: чи то від землетрусів, чи то від повені.
    14 грудня, Вікторія Малишева
  • Заступник міністра освіти і науки розмовляв із Тижнем про реформу української науки, проблеми та завдання на цьому шляху, подолання імітування наукового процесу у сфері захисту дисертацій і сучасний обскурантизм.
    14 грудня, Ганна Трегуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.