Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
14 серпня, 2017   ▪   Роман Малко   ▪   Версія для друку

Микола Княжицький: «Суспільство має звикнути, що своїм політикам треба платити»

Про оновлення політичного класу та нових лідерів у вітчизняній політиці, про те, чому не ухвалюється закон про мови і хто є політично відповідальним за все, що відбувається в країні, Тиждень поспілкувався з народним депутатом, головою Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності Миколою Княжицьким.
Матеріал друкованого видання
№ 32 (508)
від 10 серпня
Микола Княжицький: «Суспільство має звикнути, що своїм політикам треба платити»
Фото: Українське фото

Парламент пішов на канікули, не встигнувши ухвалити низку важливих документів, серед яких закон про мову. Чому з ним зволікають і чи є шанс, що восени Рада його таки проголосує?

— Фракція НФ і її керівник Максим Бурбак не раз вимагали ухвалення закону про мови й висловлювали готовність за нього проголосувати. Але, на жаль, не всі члени коаліції готові це зробити. Тому ми зацікавлені в певному громадському тиску, аби цей документ було ухвалено якомога швидше. А оскільки не всі готові, у зал виносяться питання, що заздалегідь узгоджені коаліцією і мають шанс бути проголосовані. Буває таке, що закони в парламенті не проходять, але це насправді свідчить про його неякісну роботу. Адже, коли на раді коаліції всі порозумілися, то закони мають ухвалюватися.

Чи погоджено якийсь компромісний варіант із чотирьох наявних законопроектів?

— Ми дуже довго їх обговорювали, і я подав ідею спробувати об’єднати принаймні схожі законопроекти в один. До останнього думав, що вийде, але ні. І все ж 5670-д набрав найбільшу кількість підписів депутатів. Вважаю, що з усіх законопроектів він найбільш пропрацьований.

Чому частина депутатів коаліції не хоче виносити це питання?

— Є люди, які не люблять Україну й українську мову. Є люди, які абсолютно щиро вважають, що це може збурити суспільство й не буде сприйнято в російськомовних регіонах на Сході тими, хто державу підтримує, але не готовий до запровадження української мови в різних сферах життя так, як це гарантує закон. Ось основні причини. Мабуть, є якісь іще. Хтось хотів би, щоб ухвалили саме його закон.

Читайте також: Передчуття реваншу

І, безумовно, надзвичайно сильний вплив так званої п’ятої колони Росії, яка не зацікавлена в такому законі. Уявіть собі, що набрав чинності ухвалений нами документ про 75% української мови на телебаченні, який у повному обсязі, на жаль, має запрацювати лише за рік. Навіть у такому разі всіх цих антиукраїнських ведучих на багатьох каналах, які зазвичай говорять російською, точно стане менше. А якби було проголосовано 5670-д, то їх не було б узагалі. А українською мовою сварити Україну чи виступати з антиукраїнськими заявами складніше. І таких діячів набагато менше. Тому мені здається, що навіть із погляду національної безпеки дуже важливо ухвалити цей документ якнайшвидше.

Я переконаний, що, не відновивши нашої мови після стількох років колонізації, ми ніколи не відновимо Україну. Між іншим, в окупованих нині регіонах російськомовне населення переважало. А в решті, навіть там, де було 50 на 50, ворог зупинився. Тому очевидно, що ми не можемо побудувати державу без української мови та української культури, так само як без мови ніхто не побудував би Ізраїлю чи Польщі. Це народи, які жили поруч із нами на нашій землі й спромоглися побудувати свої держави. І щоб це зробити, вони передусім відновлювали власні мову та культуру. Навіть тоді, коли та мова взагалі не існувала. Натомість українська є, вона поширена. Просто права україномовних людей довгий час порушувалися.

Нині війна і потреба зберегти державу об’єднують націю. Але війна рано чи пізно закінчиться, і цей момент, що єднає, зникне. Чи справді мова може стати об’єднавчим стрижнем?

— Звичайно. По-перше, якщо люди побачать владу, яка дбає про їхню мову та культуру, це викличе довіру до неї. А довіра до влади завжди об’єднує суспільство, так само, до речі, як війна. Бо коли є агресія, люди гуртуються. Але цього замало. Треба, щоб вони владі вірили. За що стояли всі наші Майдани? За незалежність. І перший студентський, і другий помаранчевий, і Євромайдан. Ну не за Європу ж насправді він був! Проти РФ, проти її впливу. Європа для нас — це просто захист від російського впливу, єднання в спільному культурному та цивілізаційному просторі з тими, ким ми насправді є і від кого нас штучно відривали. Але всі ці Майдани за незалежність. І мова — один із її факторів.  

А влада взагалі має стратегічне бачення розвитку країни?

— Стратегічне має, тактичне — ні. Коли я дивлюся на дії президента, який відповідає за зовнішню політику, то часто захоплююся ним і підтримую те, що він робить. Але коли бачу, що відбувається в інформаційній політиці, де окупант досі присутній і на багатьох телеканалах, і в інтернеті, що відбувається в культурній політиці, то… Щодо зовнішньої політики в мене питань немає, а щодо внутрішньої їх дуже багато. Мені здається, ми лише вчимося розробляти стратегію для наших міністерств. Наприклад, завжди затверджуємо стратегію уряду, яка називається програмою. А це спосіб не знімати його протягом наступного року. За все хороше проти всього поганого. Має ж бути не так. Коли приходять нові міністри, їм треба дати час, щоб вони написали програму кожного міністерства, чого хочуть досягти. І на профільних комітетах у Раді це має бути затверджено. Але все те буде, коли ми реформуємо Конституцію, приведемо роботу ВР до європейського рівня, а не лишатимемося на тому пострадянському, на якому є зараз. Тоді з’являться і стратегія, і контроль парламенту над її виконанням.

Читайте також: Інституалізація чи домінування

А що з реформою Ради?

— Очікуємо. Думаю, що в новій Конституції це має з’явитися. Я абсолютно переконаний, наприклад, що міністри повинні залишатися в Раді. Не потрібно, щоб усі сиділи й голосували більшістю від усього складу, може бути більшість голосів від присутніх. Це й буде політичною відповідальністю. Не ходиш, не голосуєш — не ухвалюються закони, які тобі потрібні. Звичайно, за винятком конституційних законів і низки важливих для країни. Їх треба ухвалювати більшістю від усього складу. Комітети повинні активно працювати. Заробітна плата державних чиновників має бути вищою. Усе це загальна реформа. Не так давно були ми з моїм колегою із Європейського парламенту, співголовою Комітету Асоціації Україна — ЄС паном Росатті на Сході — на фронті та в Маріуполі, спілкувалися з місцевим керівництвом. Прийшов заступник голови Донецької ОДА — і тут один із євродепутатів каже: от у вас така велика корупція. На що я йому: ви знаєте, у нас новий поліцейський, позитивний і хороший, отримує 10 тис. грн. А скільки ви отримуєте, пане віце-губернаторе? А він у відповідь: 6 тис. грн. Ну зрозуміло, що це абсурд. Бо заступник голови ОДА — це відповідальна людина, яка повинна мати відповідний світогляд, знання, досвід, талант. Талановиті люди просто не йтимуть у державну владу, якщо ми не платитимемо нормально чиновникам. Але вже тоді й суворо питати за корупційні правопорушення. Людям, які розпоряджаються мільйонами, платяться копійки. Це неправильно. Коли в Раді ми оцінюємо роботу депутата за кількістю його приходів, натискань на кнопку або поданих законопроектів, а не за їхньою якістю, не за роботу, це абсурд. Розумієте? Всі наші рухи, такі як ЧЕСНО, позитивні, вони багато роблять, але все-таки підштовхують нас бути правильними за формою, а не змінюватися по суті. Тому головне — навчитися змінюватися по суті.

Парламент нині є самостійною гілкою влади?

— У нас традиційно дуже великий вплив президента. І хоча люди стояли на Майдані якраз за те, щоб повернути більшу роль парламенту, бо Янукович узурпував владу, послабивши Раду, все одно вона не є достатньою. У нас такий гібридний закон. У таких країнах, як Польща та Франція, що схожі на нашу, роль президента дуже значна. І коли він має свою партію, його вплив на парламент надзвичайно сильний. А в нас ми бачимо, як усе те відбувається. Звичайно, це зменшує роль Верховної Ради, і президент, хай там хто ним є, завжди хоче збільшити свою владу. Тут є і плюси, бо гарант може оперативніше ухвалювати рішення, і мінуси, бо він може змінити стратегічний напрямок країни або почати війну.

За нинішніх обставин на кому врешті лежить політична відповідальність?

— Її не можна ні на кого перекладати, кожен має свою. Очевидно, що на політиках більша відповідальність, ніж на громадянах, бо громадяни вибрали їх і делегували їм свою відповідальність. Але за те, кого вони вибирають, відповідальні громадяни. Тому сказати, що коаліція за все відповідає, а ми в опозиції і не відповідаємо ні за що, — це інфантилізм, розрахований на наївних людей. Вступайте до коаліції і відповідайте. Або критикуйте так чесно, щоб на наступних виборах ви перемогли й досягли того, про що говорите, перебуваючи в опозиції. Тому відповідальним фактично є кожен громадянин. А зараз, коли в нас реформа місцевого самоврядування, місцеві бюджети сукупно більші за державний і в кожному регіоні можна зробити набагато більше, не чекаючи чогось із Києва. І чия це відповідальність? Громадянина. Він мусить контролювати. Бо в нас НАБУ, звичайно, перевіряє ВР і Кабмін, але якщо в якійсь райадміністрації безконтрольно купують папір і на тому крадуть, туди ніяке НАБУ не прийде. Туди мусить прийти громадянин і сказати: зупинися, бо ми все бачимо. І це спосіб перемогти корупцію. Тому що реформа місцевого самоврядування — дуже великий крок у боротьбі з корупцією. 

Читайте також: Між бажанням та спроможністю

Перед канікулами депутатам довелося пройти неприємну процедуру голосування за зняття недоторканності з деяких своїх колег. Більшість тих подань лежить у площині зрощення політики й бізнесу. Як вирішити цю проблему?

— У багатьох країнах є закони про лобізм. І він теж є способом пов’язати бізнес та політику. Але в нас такого закону немає, тому дуже часто людей звинувачують у звичайному лобізмі. Коли я дивився на справу Полякова і Розенблата, мені було смішно. Невже в країні все так добре, не крадуть із бюджетів, із тендерів, немає відкатів, що треба було спеціально посилати до депутатів, нехай навіть людей, які в чомусь неправильно повелися, агента, котрий провокував їх на хабар? А так хабарів не дають? Тільки якщо є провокація? Чи це щоб галочку поставити?

Очевидно, що наша боротьба з корупцією ще не добігла кінця, бізнес із політикою ще пов’язаний. Бо чесна молода людина піде працювати в бізнес, а не в політику. А якщо і йде в політику, то на мінімальну зарплату. Але в неї родина, яку треба утримувати. І тут виникає велика спокуса і для корупційних кроків, і навіть не для корупційних, а просто щоб щось заробити й для країни бути корисним. А ми хочемо, щоб ті, хто в парламенті, працювали безплатно й не брали хабарів, але при цьому були найгеніальнішими й найталановитішими, не їхали на заробітки й не вступали до найкращих західних університетів. А якщо й вступали, то потім усе кидали й безплатно працювали на благо держави. А ми, прості люди, їздитимемо до Італії, братимемо й роздаватимемо хабарі. Так не буває. Якщо хочемо хороше управління, повинні добре забезпечувати тих людей і відповідно суворо з них запитувати. І тоді бізнес не буде пов’язаний із політикою.

Плюс у нашій країні ще за Кучми будувалися домовленості між певними олігархами. А олігархи — це і є бізнес. І в політиці були люди, яких вони підтримували, яких фінансували або які в той чи інший спосіб пов’язані з ними. Олігархи реалізовували свої плани через прихований лобізм у ВР. Очевидно, що це ганебна ситуація і ганебна історія. А тому й політики немає. І всі політики на одне обличчя. Усі за все хороше й проти всього поганого. Лівих і правих немає, бо ми як політичний клас дуже часто залежимо від одного чи другого олігарха або від тієї чи іншої людини, яка з ним домовилася. Коли Саакашвілі бігає і свариться, щоб його політсилу назвали його ім’ям, то це точно рух не вперед, а назад. Бо якраз ми маємо відходити від іменних партій, бо немає республіканської партії імені Трампа чи демократичної імені Обами, там керівники змінюються. І коли ми до цього дійдемо, тоді політичний клас існуватиме нормально.

Скільки треба платити депутатові, щоб він професійно виконував свої обов’язки, був непідкупним і чесним?

— Стільки, щоб він міг прожити й прогодувати свою родину. Депутат Європарламенту отримує понад €10 тис. щомісяця, плюс проживання, перельоти додому, плюс, плюс, плюс… Думаю, якби в нас депутати й міністри отримували 50 тис. грн, а не 6 тис., ми могли б запитувати з них, ловити за руку за кожну копійку, вимагати роботи, бо на ці гроші реально прожити. Можна купити такий костюм, що не соромно піти на зустріч із візаві з Польщі чи Угорщини. А не ходити, вибачте, в Brioni, а розповідати, що в тебе зарплата 6 тис. грн і що ти чесний. Суспільство має звикнути, що своїм політикам треба платити. Але не мільйони, а десятки тисяч гривень. І суворо з них запитувати.

Які потрібні умови, щоб олігарх не захотів тримати партію, політик не захотів лягати під олігарха? Як оновити політичний клас? Приклад молодих політиків, таких як Лещенко, показує, що питання не у віці.

— Питання взагалі не у віці. Розповіді про те, що молодим усюди в нас дорога, у мене викликають скепсис. Хоча треба визнати: люди, які народилися після розпаду Радянського Союзу, інакше дивляться на Україну. Це правда. Вони не дістали такої великої травми. Ті, хто пережив Голодомор, інакше дивляться, ніж ті, хто виріс у застій, у них травма ще більша. Але річ не у віці. А в розумінні та формуванні відповідального політичного класу, який абсолютно щиро скаже: ми прийшли не заробляти, у нас є люди, ми сильні й прийшли боротися за нашу країну, за власні цінності. І коли така група людей з’явиться при владі, а вона зараз формується, критичні ситуації, такі як війна, показують, що процес триває, ми почуємо від них, що Антимонопольний комітет у нас має бути не ширмою, а ефективним інструментом. І ті молоді люди візьмуться за нього.

Читайте також: Ще один тест на зрілість

Бо що таке олігархи? Це монополія. Ахметов в одній сфері, Коломойський в іншій, а Льовочкін у третій. Давайте позбудемося монополій, а не використовуватимемо Антимонопольний комітет в олігархічній боротьбі. Як тільки ми це зробимо, з’являться інші бізнесмени. Давайте їх захистимо, а не плодитимемо безліч силових органів. Коли на зміну реформованій Генпрокуратурі приходить реформоване НАБУ, а на зміну НАБУ — реформоване НАЗК і ми думаємо, як зробити ще реформоване бюро розслідувань, а потім думатимемо, як зробити ще п’ять інших реформованих органів. Давайте спростимо систему оподаткування. Я навіть кажу не про її розміри, а про спосіб адміністрування. Зробимо так, щоб не треба було давати хабарі, щоб людина могла легко робити бізнес, і тоді ці всі мільйони антикорупційних органів разом із корупціонерами й антикорупціонерами в нашій країні будуть непотрібні. Кожен займатиметься своїм бізнесом.

Це виходить від політичної відповідальності політичного класу. Але тут є питання, на яке я дуже часто не знаходжу для себе відповіді. Коли ці люди з’являться й звідки прийдуть? І чому вони є в інших країнах, але їх немає в нас, а якщо і є, то в недостатній кількості, аби змінити ситуацію? Думаю, тому, що ми жили в патерналістському суспільстві й завжди очікували, що політичний клас сам себе очистить. А журналісти, громадські діячі, відповідальні громадяни мають до цього підходити так само, а не кричати: все, негайно виганяємо Порошенка, шоколадного зайця, який вкрав усі наші гроші, й проводимо наступні вибори. Бо виженемо Порошенка, шоколадного зайця, — прийде хтось набагато більш проросійський та корупційний, ніж такий поганий і недосконалий Порошенко. Така небезпека є. Тому ми маємо виступати не проти людей, а за цінності. Якщо Порошенко робить щось не так, про це треба голосно казати.

Ви вірите, що цю систему можливо зламати?

— У нас немає іншого виходу. Час це зробить. Інакше програємо конкуренцію поряд з іншими країнами. Я вже бачу, що війна нас не просто оздоровила, а показала, що ми набагато здоровіше суспільство, ніж поляки або угорці. Погляньте, що відбувається в Польщі чи Угорщині зі зміною системи державного управління, з терпимістю до інших, зі ставленням до людей іншої національності. Ми набагато демократичніші, сильніші й багато в чому кращі. Тому я дуже вірю у внутрішню силу українців.

Ризикнете назвати хоча б трійку лідерів, які найближчим часом можуть проявити себе в українській політиці?

— Я не хотів би бути Кассандрою, бо то невдячна справа. Люди виберуть. І не обов’язково з тих, кого бачу я, ким захоплююся я. Та й самі ці люди можуть бути корисними в іншому. Я, наприклад, із великою шаною ставлюся до Владики Бориса Гудзяка, людини, яка не є громадянином України. І не тільки як до духовної особи. А як до того, хто якимось дивом вміє збирати гроші на свій університет (УКУ. — Ред.), на Центр Анни Ярославни у Франції. Він сучасна людина, знає ціну грошам, але й розуміє, що їх треба вкладати в духовні речі. Є дуже багато підприємців і бізнесменів, які роблять фантастичні речі в Україні. От, наприклад, дивлячись на бізнес Книгарні «Є», думаю, що це подвиг. Тому що створено блискучу мережу, місце для дискусій. Раніше уявити собі таке було неможливо. Я кажу про гуманітарні речі, вони для мене ближчі, але це бізнес. Коли дивлюся на видавця «Нашого формату» і бачу на заправці найсучасніші книжки західних авторів про те, як будувати успішну країну (це не українська класика, не шароварництво, але державною мовою, гарно видано, за низьку ціну), розумію, що українець візьме, прочитає й інакше погляне на свою країну, на власне майбутнє. Так, як це робить європеєць. Бо то бестселер, який читають усі європейці. І ота книжечка на кожній заправці — це такий великий внесок у майбутнє, який навіть складно оцінити. Таких прикладів дуже багато. Ми їх недооцінюємо.

Чиатйте також: Вірус безгрішності

Кілька днів тому під’їхали з директором Львівської національної галереї мистецтв у Підгорецький замок, який стоїть зруйнований. У нього ніхто не вкладає грошей, хоча часом такі ідеї й виникають. І побачили там наметове містечко волонтерів з Одеси, Вінниці, з усієї країни. Це люди, які по-філософському дивляться на світ, тягають старе каміння, перекладають бруківку, відновлюють старовинний замок. Улітку вони їдуть не на море, а тягати каміння. Руками будують свою країну. І от я вже вірю, що ці люди вибиратимуть нормальних. Вірю в них набагато більше, ніж в усіх інших антикорупціонерів. Хочу вірити не в «анти», а в тих, хто будує. І я бачу, як їх багато. Справді захоплююся ними.

З одного боку, добре, що люди їдуть і щось роблять, аби зберегти пам’ятки, але є й інший бік медалі. Цим, мабуть, саме держава мала б займатися...

— Питання в людях. Сподіваюся, що Мінкультури, у якого дуже багато різних завдань і яке працює в непростій ситуації, зверне на це увагу. А я звертаю увагу як громадянин. Завжди дивлюся на ті народи, які жили поруч із нами: поляків і євреїв. Я з Галичини, де було дуже багато і тих, і тих. Були ще вірмени, але, на жаль, їхня країна в такому нещасливому місці, тому є надто залежною від Росії. І мені дуже шкода той талановитий і сильний народ, це громадяни, які теж творили з нами один світ. Але погляньмо на євреїв і поляків. Меморіал Яд Вашем, що увічнює пам’ять про людей, які загинули від Голокосту. Як багато євреї роблять, щоб це зберегти. Коли вони приїхали й вивезли фрески Бруно Шульца з Дрогобича, з квартири, де він жив, то було ганебно. Ми віддали, бо це було підпільно. Але, на їхню думку, вони твори великого майстра єврейського походження зберегли й не дали знищити. Бо ми тут особливо про них не дбали. Подивіться, який блискучий Музей Варшавського повстання зробили поляки! Туди черги стоять. І він, до речі, дав змогу покійному Качинському стати президентом. Будучи мером Варшави, той чимало доклався до його створення. Він справді розповідає історію, це наративний музей. Погляньте знову ж таки на старовинні пам’ятки Єрусалима, скільки туди приходить солдатів і школярів. Подивіться на черги польської молоді до пам’яток. На цьому виховуються майбутні покоління, виховується патріотизм. У нас нічого того немає.

Ми маємо унікальне місце — Криворівню, де я намагаюся зробити село-музей. Це справді українські Афіни. Там в один час жили Михайло Грушевський та Іван Франко. Гнат Хоткевич створив блискучий український театр. Туди приїжджали Леся Українка, Лесь Курбас, Володимир Гнатюк. Там зародився хасидизм. Саме там, в українських Карпатах, ця ідея спала на думку Баалу Шем Тову, прадідові цадика Нахмана, що похований в Умані. Там жив Станіслав Вінценз, блискучий польський інтелектуал і філософ, автор одного з найкращих українських епосів «На високій полонині». Є й невеликий Музей Франка, якому ми майже не приділяємо уваги. Музей Грушевського, недавно створений, узагалі в жахливому стані. Про Вінценза не згадуємо, хоча саме він поставив перший пам’ятник Іванові Франку. Це чудовий приклад того, як різні народи жили поруч і в мирі. І українська культура, і український народ дуже активно розвивалися. Зробити там центр діалогу культур, зокрема й гуцульської, сам Бог велів. От я й хочу його створити.

Наскільки в найближчому майбутньому, наприклад на наступних виборах, може змінитися політична картина в країні? Чи є шанс побачити нові політсили в стінах ВР?

— Я абсолютно переконаний, що політичний клас в Україні не зміниться. Бо і Порошенко, і Яценюк, і Тимошенко, і Гриценко, і Рабінович — це той самий політичний клас. Хтось із них називає себе новою силою, хтось владою, хтось опозицією, але ми всіх цих людей бачимо в політиці багато років. Вони міняються місцями, інколи йдуть разом, часом окремо. Тимошенко, Порошенко і Гриценко були в одній політсилі, тепер у різних, хтось у парламенті, хтось ні. Різниці між ними немає.

І вони не найгірші. Партії оновлюються. У БПП з’явилося багато молодих людей, нових політиків, які вже інакше дивляться на справи, поступово омолоджують цю політсилу. Так само в НФ, так само в Юлії Тимошенко. У неї там зараз Шкрум, Рябчин, Луценко, Крулько. Такі люди є в кожній політсилі, і вони додаватимуться до політичного класу. Тому ситуація поступово змінюватиметься. Але сталий політичний клас у нас лишатиметься. Не прилетить Саакашвілі в блакитному вертольоті й не роздасть усім морозиво. А навіть коли прилетить, то покличе із собою Юру Дерев’янка, який був у політиці, інших людей, які теж були в політиці, тобто все одно є частиною старого політичного класу.

А яка доля НФ? Ви розбіжитеся, зіллєтеся з іншою політсилою?

— Не знаю. Наші лідери зараз ведуть про це переговори. Очевидно, що зміни будуть. Але я вірю в те, що найсильніші люди з НФ у політиці залишаться. Я всіх їх дуже шаную і вважаю надзвичайно сильними, хай там хто й що про них каже. І молодих, і старших. Тобто ми як сила залишимося. Чи вона називатиметься НФ, чи йтиме самостійно, чи разом із кимось, чи кудись увіллється, не знаю. Очевидно, що розмови про об’єднання з БПП тривають, сказати, що їх немає, було б неправдою. Але так само очевидно, що жодної домовленості ще не досягнуто і, можливо, не буде досягнуто.

Читайте також: Допомогти собі. Передумови формування партії середнього класу

А ви особисто з ким підете на наступні вибори? І чи підете взагалі?

— Це залежить від того, яка буде політична конфігурація і чи вдасться мені зробити той музей Вінценза в Карпатах, який репрезентував би різні культури. Мені це більше подобається, ніж політична діяльність. Політична діяльність для мене певною мірою відповідальність. Пишаюся тим, що в нас немає ментів на екранах. Це моя робота. Дрібниця, але мені приємно. Можу сказати, чого я досяг. Дасть Бог, запрацює Інститут книги — і теж казатиму, що це моя робота, бо я допоміг і ми пропагуємо українську культуру. Таких прикладів чимало. А якщо ще кіно українське з’явиться, музейна справа зрушиться… Але то дуже важка робота. Займатися творчістю чи журналістикою набагато цікавіше. Тому не знаю. Якщо буде сильна команда й скажуть: пішли, доручимо тобі таку відповідальну частину роботи, яка тобі дуже цікава, наприклад туризм український підняти, то піду в політику. У нас туризмом ніхто не займається, а в мене є мрія, щоб в Україну їхали люди й щоб розвивався внутрішній туризм.

Ходять чутки про продаж вами телеканалу «Еспресо». Чому вирішили розпрощатися зі своїм творінням?

— Так, ми продаємо канал. Досягли домовленості з одним підприємцем, але поки що ніяк не закриємо цю оборудку. Такі медіа потрібно утримувати. Це не є бізнесом. Ми ще не досягли такого рівня. Бачите, у мене ввімкнено багато інформаційних каналів, там реклами дуже мало, а бюджети витрачаються великі. Люди, які їх фінансують, хочуть політично впливати на суспільство й дуже часто підтримуються з Росії. І навіть якщо реклама з’явиться, вона коштуватиме копійки, бо ніхто до того не ставиться як до ринку. Це означає, що мати канал «Еспресо» як ринковий неможливо. Потрібен якийсь інший бізнес, а медіа щоб було для душі, бо хочеш підтримувати українську культуру, давати українські новини. У мене таких можливостей немає. У моїх партнерів, як-от Арсен Аваков, із яким ми створювали цей канал, також. Тому хочемо продати, щоб його фінансував той, у кого такі можливості є.

-----------------------------------------------------------

Микола Княжицький народився 1968 року у Львові. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка, факультет журналістики, та Інститут післядипломної освіти Львівського національного університету імені Івана Франка, факультет міжнародного права і бізнесу. Працював кореспондентом редакції інформації Держтелерадіо УРСР і Центрального телебачення в Україні, ведучим, завкорпункту спільного радянсько-канадського підприємства «МІСТ», спецкором головної редакції політичного аналізу та прогнозування Держтелерадіокомпанії України, президентом Національної телекомпанії України. Був керівником медійних компаній і телеканалів «Тоніс» та СТБ, УТ-1, «Газети 24», головним директором каналу ТВі. Член австрійського Міжнародного інституту преси. Продюсер низки документальних фільмів. Народний депутат України VII і VIII скликань, голова Комітету з питань культури і духовності.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Колишній аеророзвідник, ветеран АТО Євген Ярило та його брат-шахтар Євген Гущин відкрили в Києві ветеранську тату-майстерню Der Igel (з нім. «їжак»). Обоє кардинально змінили рід занять, дуже цим задоволені й закликають інших займатися тим, чим справді хочеться.
    21 жовтня, Ганна Чабарай
  • Президент Польщі проти свого колишнього керівника
    21 жовтня, The Economist
  • В Україні зростає кількість муніципальних структур, які претендують на виконання функцій поліції
    20 жовтня, Андрій Голуб
  • Майор авіації в відставці, який з 2014 року перебуває у СІЗО Бахмута, нещодавно отримав вирок в десять років позбавлення волі за звинуваченням у здирництві. Підсудний наголошує на тому, що давав свідченням під тискам і тортурами, але уповноважені органи не квапляться розслідувати заяви про катування
    20 жовтня, Єлизавета Гончарова
  • 2017-го минає 25 років як відкрився український офіс глобального лідера юридичних консалтингових послуг, міжнародної компанії Baker McKenzie. На святкування цієї річниці до Києва завітав виконавчий директор компанії Пол Ролінсон, із яким Тиждень розмовляв про глобальні економічні тенденції та пов’язані з ними юридичні виклики.
    20 жовтня, Любомир Шавалюк
  • Учасниця 83-го Міжнародного Конгресу PEN, виконавчий директор Південноафриканського PEN-клубу, дисидентка часів апартеїду Мерґі Орфорд розповіла Тижню про досвід насильства та вразливість демократії, російські впливи в ПАР, біженців і природу криміналу.
    20 жовтня, Ганна Трегуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено