Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
14 серпня, 2017   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Каструля з багатьма латками

Понад 2000 років тому Арістотель у трактаті «Політика» писав, що держава не зводиться суто до економічної асоціації і не має на меті захист чиїхось приватних інтересів. Учитель Александра Македонського також стверджував, що держава — це спілкування, організоване задля спільного блага.
Матеріал друкованого видання
№ 32 (508)
від 10 серпня
Каструля з багатьма латками

Суспільний інтерес, або благо, засаднича ознака держави за Арістотелем, будьмо відверті, українських керманичів не обходить. Усі сфери, що поза цим інтересом, полишені на виживання. Вітчизняна культура одна з них. У політичному дискурсі багатьох країн культура посідає своє місце, і її ніхто не витісняє за лаштунки, а там і за поріг. Біда в тому, що українська влада, хоч би хто на її місці був, за часів незалежності не обговорювала питання культури, якщо воно безпосередньо не стосувалося її інтересу, зокрема й фінансового. А це, якщо вірити Арістотелю, не має нічого спільного з державництвом як таким. 

Культурна політика є нібито чимось не надто давнім і звичним для сучасного українського вуха. Цим терміном, який начебто завдячує своєю появою ЮНЕСКО й з’являється в європейському публічному дискурсі в 1960-х, українська інтелектуально-політична еліта послуговувалася ще в 1930-х. Справді, на той момент не існувало незалежної України, але була ідея, що вона має постати, і були ті, хто готував структурні засади її повноцінного функціонування. Варто пригадати промовистий історичний факт, який це добре ілюструє. 1937 року за прямого сприяння полковника Євгена Коновальця було створено Культурну референтуру Проводу українських націоналістів, яку очолив професор Олег Ольжич. Мова про інституційну установу, завданням якої було оформити духовний сектор діяльності ОУН, створити її філософсько-світоглядні фундаменти, визначити план роботи та черговість завдань у цій царині на довгий період. На той час в оунівців було відчуття, що тільки ідеології і тільки пропаганди для побудови Української держави не досить. Власне бачення того, якою має бути культурна політика, Ольжич виклав у статті «В авангарді героїчної доби», що вийшла 1938 року в збірнику «В авангарді» у Парижі. «Найбільшим скарбом, який винесла українська нація з 1917–1920 років, є духовна суверенність…

Читайте також: Раґнар Сііл: «Культура цінна сама по собі, вона не йде після ситого шлунка, здоров’я тощо»

Україна перестала бути ідейною провінцією, її духовність відтоді самобутня і самодостатня, спрямування цієї духовності — в майбутньому. Зрісши у висоти і з них побачивши по століттях чітко шпилі національної традиції, вона знову нав’язала до цієї традиції. Вона ідейно рівна з її найкращими виявами… Український націоналізм творитиме, отже, культуру героїчної доби — культуру націоналістичну, що значить українську культуру — найглибше і найбільше українську. Визначають її дві координати: національність і героїчність. У цьому зміщається тверде опертя на національній традиції», — писав він. Ольжич запропонував схему культурної діяльності одного політичного середовища, складника загальнонаціонального культурного процесу. 1939-го в Празі стараннями Референтури виходить праця «Культурна політика більшовиків і український культурний процес», своєрідний аналіз політики більшовиків у цій царині в Україні від 1919 року до часів Єжова і Великого терору. Акцент тут не на плюсах чи мінусах українського націоналізму як такого, бо ж не про нього йдеться, а на наявності ідеологічної основи, переконань у політичній діяльності тієї частини українців, які в міжвоєнні часи першої половини ХХ століття намагалися вибороти Українську державу в манері й способами, притаманними згаданому часу. Тож у баченій ними державній розбудові знайшлося місце не тільки ідеологічній боротьбі, а й культурній політиці. 

Творці культурної політики — це не міністерства культури. Цю функцію держава покладає на арт-ради, які призначають на чітко лімітований період, аби уможливити їхню політичну незалежність

У сучасній англомовній літературі інформацію про культурну політику можна знайти в монографіях і посібниках із public policy. Відповідно до визначень, які вони містять, культурна політика — це конституйована сума дій держави та багатьох її операційних одиниць, що прямо або опосередковано, спрямовано чи ні впливає на культурне життя громадян. У позитивному варіанті сюди ж таки вкладаються державні стратегії та дії з промоції, розповсюдження, маркетингу та споживання конкретного національного культурного продукту. Бездіяльність держави в царині культури також конституює стиль її політики в цьому сегменті, про що не треба забувати.

Чутливість культури до політичного впливу є причиною своєрідного консенсусу, що сучасні культурні засади мають бути сформовані та імплементовані, так би мовити, на відстані простягненої руки. Творці культурної політики — це не міністерства культури, і не міністри культури, і не віце-прем’єри з гуманітарних питань, і тим паче не президент чи його адміністрація. Цю функцію держава покладає на арт-ради, які призначають на чітко лімітований період, аби уможливити їхню політичну незалежність. Члени таких рад — митці, менеджери культури та філантропи. Паралельно діють експертні панелі, які оцінюють ті чи інші види діяльності на предмет того, чи варті вони підтримки з боку держави. Міністерство культури за такої схеми культурної бюрократії є тим, чим і має бути, якщо виходити з принципу розподілу на різні гілки влади, — інституцією виконавчої влади, адміністративною агенцією з державної підтримки культурної діяльності у всій множині її виявів. 

Повернення із захмарних політологічних висот в українську щоденну реальність — сумне видовище. Так, український міністр культури може виступати на годині запитань Верховної Ради до уряду з доповіддю «Нова філософія у формуванні культурної політики». В Олександра Олеся був отой коротенький, на сім сторінок, шкіц, який можна було взяти в руки й прочитати. Документа чи документів такого штибу, в яких містилося б, нехай хоч кострубато сформульоване, положення культурної політики сучасної Української держави, не існує в природі. Про яку нову філософію того, чого за фактом немає, а тим паче про які практики може йтися? 

Культурний простір в українському суспільстві живе з давнім усвідомленням, що «порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих». Держава не надто заважає цьому простору, але здебільшого не підтримує ані фінансово, ані адміністративно. Розширення ж українського світу за кордоном відбувається переважно в згаданому вище сегменті. До того ж це, без тіні сумніву, сучасне мистецтво. Ті речі, які держава підтримує в царині культури, зокрема й гривнями платників податків, — то зовсім інше. Ідеться про фактичне консервування практик, що випливали з радянської культурної політики. Бо це звично і зрозуміло. А всі заклики та рухи в бік осучаснення, європеїзації — то чуже. Як і вимоги прозорості, невтручання влади та унеможливлення корупційних схем. Саме тому в країні немає ані запиту, ані потреби на хороших менеджерів культури та її інституції. Доля українських міністрів культури доволі сумна безвідносно до того, які вони люди. Їм також доволі часто, навіть із найкращих міркувань, доводиться брати участь в імітації бурхливої діяльності та змін, які не містять у собі новизни. Якою є і буде доля Українського інституту культурної промоції у світі (відомий ще як Інститут Тараса Шевченка), Українського культурного фонду, Інституту книги та ще низки ініціатив із назвами, що звучать по-сучасному? Вони лишаться у стосах паперів із мокрими печатками і без них, у фонограмах виступів чиновників, формальністю? На них раптом не знайдуть фінансування і приміщень? Знову поговорять і перестануть? Річ-бо в тім, що нові культурні інституції, які транслюють досі не бачені підходи до царини культури, несумісні зі старою системою. А її, мов ті труби в старому будинку, міняти треба, бо латанням справі не зарадиш.

 

Традиційна рулада про брак грошей як причину того, що щось не зроблено й не буде зроблено, не виправдовує себе: якщо є усвідомлення, на що вони конче потрібні, їх швидко можна знайти навіть у незаможній країні. Поки що такого усвідомлення на вітчизняних теренах немає або воно тільки-тільки прокльовується. Держава як власник грошей замовляє той чи інший культурний продукт, виходячи з чіткого розуміння, навіщо їй це потрібно і якою є мета його створення. Без нього вона приречена лишень реагувати на те, що їй пропонують підприємці та виконавці від культури. Навіть якщо це продукт старий і неконкурентоспроможний. Якщо культура не має значення для держави, на ній можна заощаджувати в зовсім нездоровий спосіб.  

Брак інтересу й усвідомлення потреби змін в українському культурному полі веде до кількох моделей поведінки держави. Одна з них — законсервувати все включно з художніми спілками й Шевченківською премією і не рухати, не дай Бог. Не робити нічого, бо на щось немає грошей. Сидіти й обростати мохом. Другий — спробувати влити молоде вино в старі міхи й приміряти нові практики в культурі на стару вітчизняну схему адміністрування та фінансування. Так і хочеться запитати: а нічого змінити не намагалися? 

Читайте також: Болото

Якщо самі не думаємо й не діємо у сфері державного будівництва, є охочі зробити це за нас. І Дмитро Табачник, міністр освіти і науки часів Віктора Януковича та віце-прем’єр із гуманітарних питань за президентства Леоніда Кучми й Віктора Ющенка, — яскравий приклад. Він чітко знав, які цілі перед ним стоять та які кроки треба зробити, аби їх досягти, але будував на наших теренах не Українську державу, а «русский мир». Очевидно, існування нашої країни та її культури — це інтерес лише самої нації, як етнічної, так і політичної. І вирішувати проблеми, теперішні й майбутні, потрібно так, щоб культура була частиною сучасного політичного дискурсу, а не витала десь у небі не з власної волі. Це відповідальність не тільки політиків, а й громадян, які їх обирають. Безконт­рольність, як показує історія давня і не дуже, обертається бездержавністю, розрухою та війною.  

 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.