Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
25 липня, 2017   ▪   Ярослав Тинченко   ▪   Версія для друку

Напередодні Іловайського котла. Свідчення майора Шмигельського

У Печерському районному суді м. Києва досі розглядається справа за обвинуваченням у державній зраді полковника Івана Без`язикова, який торік вийшов з полону. Оскільки полковник не належить до «майданівців», або «добровольців», його справа немає такого широкого резонансу, як в інших випадках, коли йдеться про долі громадських активістів. Водночас, відбувається безпрецедентна у судовій практиці подія: судять полковника Збройних Сил України, який, перебуваючи у полоні, буцімто співпрацював з сепаратистами.
Напередодні Іловайського котла. Свідчення майора Шмигельського

Справа Івана Без`язикова може бути ключем до відповіді одного з головних питань, яке цікавлять українське суспільство: хто винен у розстрілі українських військ під Іловайськом?

Полковник належав до штабу Сектору Д, очолюваного генералом Петром Литвином, більшість військ якого 13-го серпня 2014 року внаслідок артилерійських обстрілів залишили свої позиції та самочинно вид`їхали додому. Важлива шосейна дорога, а також великий шматок російсько-українського державного кордону опинились у руках ворога.

Читайте також: Справа Без'язикова. Перші суперечності

Тепер генерала Литвина, а також його штаб звинувачують у тому, що вони, начебто, приховали ці обставини, через що українські війська потрапили у пастку. Однак начальник штабу Сектору Д полковник Петро Ромигайло ще восени 2014 року, під час розгляду цієї справи спеціальною парламентською комісією, заперечив ці звинувачення та довів, що неодноразово доповідав про небезпеку начальнику Генерального штабу ЗСУ та керівництву проведення АТО. З його слів випливало, що керівництво не звернуло уваги на загрозливу ситуацію, яка склалась у Секторі Д.

Тим часом родини військовослужбовців 30-ї окремої механізованої бригади, які, вірогідно, загинули під Степанівкою та Маринівкою, вимагали від генерала Петра Литвина та інших відповідальних осіб розшукати тіла близьких. Саме під їх тиском полковник Іван Без`язиков, майор Валерій Шмигельський та капітан Є. Мандажи 16-го серпня вирушили з білим прапором до села Степанівка, аби домовитись про передачу тіл, де їх і захопили до полону.

Читайте також: Маринівка. Стратегічна помилка

Чому у це відрядження поїхав начальник розвідки Сектору Д полковник І. Без`язиков? Відповідь досить проста: більше не було кому це зробити. У Секторі Д залишалось надзвичайно мало людей.Пізніше письмові свідчення про цю поїздку, а також про перебування у полоні, надав майор юстиції Валерій Валентинович Шмигельський. На жаль, цей достойний офіцер, випускник Військового інституту Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, учасник Миротворчих операцій, трагічно загинув у ДТП 5-го червня 2016 року.

Наводимо свідчення Валерія Валентиновича майже без змін. З етичних міркувань ми лише опустили прізвища зрадників, які перейшли на бік ворога, оскільки, вочевидь, члени їх родин мешкають в Україні і до цього злочину не мають стосунку.

 16 серпня 2014 року я перебував у смт. Кутейникове, Амвросіївського району Донецької області. Приблизно о 9 годині ранку до мене підійшов полковник Міцель Ф.В. – начальник Ужгородського зонального відділу Військової служби правопорядку та повідомив, що у с. Степанівка, Шахтарського району Донецької області в ніч з 13 на 14 серпня відбувся бій між підрозділами 30-ї окремої механізованої бригади та сепаратистами. В ході бою ймовірно були людські втрати, і підрозділ Збройних Сил України змушений був залишити с. Степанівку. Полковник Міцель Ф.В. сказав мені, що у секторі «Д» формується переговорна група до складу якої має увійти представник Військової служби правопорядку. Завданням цієї групи буде виїзд до села Степанівка та проведення переговорів із сепаратистами, щодо надання останніми можливості тіл загиблих військовослужбовців. Оскільки переговорна група створена була за розпорядженням начальника штабу сектору «Д» полковника Ромигайло П.Д., я погодився увійти до складу переговорної групи.

            Приблизно в 11 годині 16 серпня ми, 3 офіцера (полковник Без`язиков І.М., я капітан Мандажи Є.П.) та група прикриття із кількох військовослужбовців роти глибинної розвідки вибула у село Степанівку. Я із розвідниками рухався на БТР-80, а полковник Без`язиков І.М. та капітан Мандажи Є.П. на позашляховику Міцубіші. Таким чином ми доїхали до останнього населеного пункту контрольованого ЗС України – с. Петрівське. Там ми залишили групу прикриття та БТР-80, та утрьох вирушили до Степанівки та позашляховику Міцубіші.

            На автомобілі був прикріплений білий прапор.

            По дорозі ми заїхали на Савур-Могилу, яка станом на 16 серпня ще утримувалась нашими військовослужбовцями. Уточнивши у них обстановку ми поїхали далі до села Степанівки.

            Приблизно за один кілометр ми пробили автомобільну шину, та вирішили поміняти запасне колесо. Я з капітаном Мандажи Є.П. займався заміною колеса, а Без`язиков І.М. дивився на село у бінокль, але з його слів він нікого не побачив. На протязі години поки ми міняли колесо, Степанівку обстрілювали з важкої артилерії із сторони наших позицій. Полковник  Без`язиков І.М. до когось зателефонував та попросив щоб перестали стріляти, оскільки ми знаходились біля самого села.

            В`їжджаючи до села, ми не зустрічали та не бачили жодної живої людини.

            Коли ми заїхали у центр села, я залишився біля автомобіля, а Без`язиков І.М. та Мандажи Є.П. сказали, що пройдуть ще метрів 50 уперед, та якщо нікого не зустрінуть ми повернемось назад. Через 10-15 хвилин угорі в повітрі я почув якесь шелестіння і зрозумів, що село знову обстрілюють. Приблизно в 15-20 метрах від мене почали рватись снаряди. Один осколок влучив мені у кевларовий шолом позаду, коли я плигав за купу відсіву. Так я пролежав приблизно хвилин 10-15, можливо на певний час втратив свідомість, а потім коли трохи прийшов до тями, відповз за паркан який частково був також зруйнований. Через хвилин 10 я почув, що капітан Мандажи Є.П. голосно гукає моє ім`я. Я підвівся та вийшов на дорогу. Приблизно в 30 метрах від мене рухалось кілька озброєних чоловіків із націленими на мене автоматами. Один із них ховався за спину Мандажи Є.П., у якого були зв`язані руки. На ламаній російській мові мені викрикнули щоб я зняв свій автомат, та відкинув його подалі від себе. Коли я це зробив, до мене підбігли два чоловіка та кинули мене на землю обличчям донизу.

            По їх розмові я зрозумів, що це найманці із Чечні. Коли я їх про це запитав, один із них мені відповів, що він офіцер збройних сил Чечні. На запитання, що він робить в Україні від відповів, що захищає «руських братів» від бандерівців. Коли мені зв`язали руки, то погрузили у наш автомобіль та відвезли у сусіднє село Дмитрівка, та кинули нас у трьох до стічної ями. У ямі ми пробули кілька годин. Протягом цього часу нас поодинці діставали з ями, та водили на допити. В ході цих так званих допитів сепаратистами неодноразово застосовувалось грубе фізичне насилля, погрози убивством, імітація розстрілу у голову.

            Зброя: АКС-74 та 240 набоїв 5,45 до нього, дві гранати РГД-5, магазин із восьми набоями до ПМ, особисті документи та матеріальні цінності у мене були відібрані під час затримання.

            Потім, коли стемніло, нас погрузили у вантажний мікроавтобус та, як потім виявилось, повезли у м. Донецьк.

            У Донецьку нас із зав`язаними очима завели у якийсь підвал та знову почали допитувати. Після цього нас знову завантажили в автомобіль та відвезли, як потім стало зрозуміло, у будівлю Донецького обласного управління СБУ. Там, у підвальному приміщенні було обладнано кілька камер, в кожній з яких сиділо багато людей. Нас розвели по різних камерах.

            Протягом мого перебування у підвалі майже щодня до камер приводили нових полонених із Збройних Сил України.

            22 серпня нас перевели у колишній архів Донецького обласного управління СБУ. Кількість заручників станом на 22.08.14 була 54 особи.

            24 серпня нас усіх вивели на так званий парад військовополонених у центрі м. Донецьк. Мене та інших полонених було піднято в архіві СБУ близько 4-ої години ранку і ніхто не конкретизував: куди нас поведуть, хоча ходили чутки, що нас поведуть на парад військовополонених, або погонять на мінне поле в аеропорт «Донецьк». Терористами нам було доведено, що хто не піде, то його буде розстріляно. Усі цю команду виконали, в присутності мене нікого не розстрілювали чи били. Після здійснення та званого параду нас повернули у камеру архіву СБУ.

            Умови проживання були жахливими, а харчування незадовільним та недостатнім. Майже 70 днів їх тільки хліб та водяну кашу, яку готували в їдальні СБУ. Булка хліба ділилась між 10-12   особами. Бувало, що охоронці по кілька днів забували про нас, і ми відвідували туалет прямо в камері (мали пляшки в камері, тощо).

            Крім того, кожного з полонених неодноразово викликали на допити до представників так званої ДНР. Допити проводила особа із позивним «Заєць», якого звати Віктор Васильович, зростом він 185 см., з чорним волоссям на голові, короткозорий та при особистому спілкуванні користується окулярами та має навички працівника правоохоронного органу, уродженець міста Ярмолинці, Хмельницької області, і особа з позивним «63», психічно неврівноважений, агресивний, прихильник панування слов`янства на планеті, називав себе «руским», він віком 50 років, постом 175 см.

            Охорону здійснювали озброєні сепаратисти, які з їх слів були на 80% мешканці м. Слов`янська. Охоронці: позивний «Крутой» - Пилипенко Сергій Іванович, 1957 р.н., родом із Черкаської області. Позивний «Адреналін» - Колесник Іван Іванович, родом із Амвросіївського району. Позивний «Кент» -- Іщенко Ярослав, 01.01.91 р.н., родом із Слов`янська. Позивний «Кіріл» - Коняхін Олександр, 1987 р.н., мешканець м. Слов`янська.

            Протягом першого місяця перебування у заручниках в приміщенні УСБУ в Донецькій області на сторону сепаратистів перейшло чотири військовослужбовці внутрішніх військ та військовослужбовець Збройних Сил України – механік-водій 24-ї окремої механізованої бригади.  

Читайте також: Іловайськ. Невиправдані сподівання на перемогу




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Перша фаза переговорів про вихід Великої Британії з ЄС виявилася важкою. Але друга ще й не почалася
    17 грудня, The Economist
  • Добротна будівля початку ХХ століття на розі Миру й Грецької з дерев’яною вивіскою «Izba-читальня». «Youth has no age», — читаємо напис на вхідних дверях і такий самий високо на стіні над баром усередині.
    17 грудня, Ганна Чабарай
  • У багатих країнах дерева відвойовують територію. Розширення лісів не завжди популярне, але воно триватиме
    16 грудня, The Economist
  • Модернізована лісопереробна промисловість Білорусі лишається зоною ризикованого інвестування
    16 грудня, Сяргєй Пульша
  • Що заважає розвиватися лоукост-перевезенням в Україні
    16 грудня, Максим Віхров
  • Москва активно використовує право вето в Радбезі ООН. Що це говорить про її позиції на міжнародній арені
    16 грудня, Олександр Костриба
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.