Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
11 липня, 2017   ▪   Станіслав Козлюк   ▪   Слов’янськ   ▪   Версія для друку

Слов’янськ. На уламках «русского мира»

Три роки тому бойовики Ігоря Гіркіна втекли із Слов’янська у Донецьк. За цей час до постраждалого від війни міста повернувся спокій, а місцеві жителі потроху почали забувати війну.
Слов’янськ. На уламках «русского мира»
Фотогалерея: Слов'янськ. Три роки після звільнення (зображень: 30)
Залишки телевізійної вежі на горі Карачун, 2014-й рік. Відновлена наприкінці 2016-го телевежа на горі Карачун, 2017-й. Вид з м.Слов'янськ. Корпус дитячого будинку "Топольок", пошкоджений обстрілами. 2014 рік. Досі не відновлена будівля дитбудинку, 2017-й.

Вечір, автовокзал міста Слов’янськ. Розпечене літнім сонцем повітря гуде від звуків: до платформ під’їжджають автобуси й маршрутки, з них виходять люди і, взявши до рук торби й пакунки, чимчикують на зупинку тролейбуса неподалік. Їхні місця займають інші пасажири. Водії, після нетривалих перекурів, заводять двигуни й рушають за маршрутами далі. У Харків, Краматорськ. У натовпі говорять про автобус чи то на Краснодар, чи то на Ростов – розчути заважає гамір.

«Та посидь вже, постережи сумки. Зараз має приїхати автобус. Та посидь із сестрою, я хоч за білетами сходжу!» – гримає на малого хлопця огрядна жінка і швидкими кроками рушає до кас. Повертається за кілька хвилин, щаслива.

Повз них раз по раз проходять українські військові у формі. Подеколи у них за плечима величезні рюкзаки камуфльованого кольору. Віддалік стоять таксисти. Чоловіки активно пропонують свої послуги новоприбулим. Більшість, очікувано, відмовляється. Життя на вокзалі вирує. Відносна тиша, здається, хіба що біля платформ донецького напрямку.

На центральній площі, навпроти будівлі міської ради, де три роки тому хазяйнував самоназваний мер Олександр Пономарьов та «міністр оборони ДНР» Ігорь Стрєлков, працюють фонтани. За цей час у центрі Слов’янська не лишилося й слідів від барикад бойовиків. Навіть більше –зі свого місця разом із постаментом зник Владімір Лєнін. На місці кам’яного пам’ятника тепер клумба, навколо якої пасеться зграя голубів. Їх час від часу підгодовують перехожі, яких о вечірній порі вистачає. Поруч катається малеча на іграшкових авто. Їхні батьки сидять тут же, на лавах.

Відновлена наприкінці 2016-го телевежа на горі Карачун, 2017-й. Вид з м.Слов'янськ.

«Магазин закрито, магазин працює цілодобово» – висить агітація на одному з білбордів неподалік міськради. Над написами сумний та веселий смайли, оформлені в кольорах прапорів «ДНР» та України. Подеколи на дорогах зустрічаються авто з українськими прапорами під лобовим склом. Загалом про події 2014-го нагадують хіба що непоремонтовані тролейбусні дроти, що так і висять над дорогами, замотані у довгі коси. Місцеві ж тягнуться відпочивати на озера у передмістях, на вже забиті ущент пляжі. А про бойові дії тут, скидається на те, пам’ятають доволі туманно. Та й то, із розповідей знайомих.

Пам’ятники війни

Побитий снарядами, спалений, покинутий будинок поволі проростає зеленню. У дворі вже встигли утворитися справжні непролазні хащі, а з-за широкого листя ледь видно вибиті шибки. Це приватний сектор Слов’янська, мікрорайон Артема. За місяць потужних обстрілів він постраждав найбільше. Тут і досі можна побачити тяжкі сліди війни. Блокпостів, очікувано, вже не лишилося, але вирв від снарядів вистачає. Та й по вулицях де не де натикаєшся на покинуті, зруйновані будинки та побиті уламками залізні паркани. Не всі взялися відновлювати свої помешкання, не всі повернулися у місто. Справжнім пам’ятником війні тут слугує дитячий будинок, який вже третій рік стоїть порожнім – 2014-го у будівлю прилетіли снаряди, фактично, знищивши частину приміщень. Досі просто неба розкидані дитячі іграшки, на землі лежать уламки стін та вивернуті віконні рами.

Читайте також: Пропала грамота!

«Коли снаряди у це крило влучили – мене на роботі не було. Я прийшла за кілька днів. І коли побачила, що сталося із дитбудинком, зрозуміла, що з міста треба їхати», – згадує працівниця дитячого навчального закладу Олена.

Нині вона чергує у будівлі, охороняючи її від потенційних мародерів. Знадвору гавкотом заходяться двоє собак, жінка ж продовжує оповідь.

«Приміщення ми потихеньку почали відновлювати. Зробили косметичний ремонт, неурядові організації допомогли вставити вікна. Але із відновленням знищеного крила все складніше. Наш дитбудинок закрили, потім його ліквідовували, майно передали до Краматорська», – розповідає Олена, доки ми ходимо великими світлими кімнатами.

Відновлювальні роботи в одному з корпусів лікарні с. Семенівка, 2017 рік. Реконструкція приміщень відбувається за підтримки Люксембурзького червоного хреста.

«Ми в судах намагалися оскаржити рішення про закриття закладу, але, здається, марно. Деталей я вам не розповім – це до обласних чиновників. Знаю, що нібито гроші на відновлення будівлі готові дати донори, але є якісь нюанси із перерахуванням коштів. Можливо, це пов’язано з тим, що замість дитбудинку тут хотіли робити центр психологічної допомогти для дітей», – пояснює Олена, виводячи нас у темний коридор, а звідти – на двір. До воріт нас проводжають собаки-охоронці.

У кінці вулиці, на якій стоїть понівечений дитбудинок, видно відремонтовані хати. Там новий, пофарбований паркан, тут нова кам’яна стіна. Біля одного з таких будинків бачимо давню знайому, Любов Сергіївну, з якою ми зустрічалися 2014-го. Вона все так же просить її не фотографувати, але охоче заводить до своєї оселі.

«Раз ви у нас у 2014-му були, то заходьте, гляньте, як тут у нас все змінилося. Дірки, як бачите, позакладали, вікна вставили, дах переклали. А сусідній будинок, який у 2014-му горів, не сильно змінився. Його господар почав відновлювати, але захворів на грип, чи то пташиний, чи то свинячий. Одним словом, забрала його хвороба. Знаю, що наче у нього були родичі, але вони в Росії. Перебралися туди ще до війни. Там у них і робота, і життя. Так що вони не повернулися», – розповідає жінка.

Заходимо до хати, у вже знайомий підвал. Тепер замість меблів і техніки тут дрова на зиму.

«Як бачите, в підвалі у нас мало змінилося. А будинок ми відбудували. Своїми силами, – Любов зітхає, – Так, нам акт про пошкодження склали, але компенсацій абощо ніхто не давав за ці три роки. Лишень порадили зберігати чеки. От я їх і зберігаю, може колись, якось… Ремонтували дім всім світом. Там родичі допомогли з центральної України, переслали трохи грошей кілька разів, там родичі приїхали, допомогли з ремонтом. Там колеги з роботи прийшли, допомогли перекладати дах. А ще, щоб перекласти стіну, яку вивалив снаряд, ми частину будинку підіймали  домкратами, страшно було. Аж раптом не витримають. Але все минулося, на щастя. Сарафанне радіо каже, що компенсацію за все це можна було б отримати, але ми ходили не в той кабінет. Не беруся стверджувати, що це правда», – говорить жінка.

Відновлений 2015-2016 (ліворуч) та знищений обстрілами (праворуч) корпуси лікарні у с.Семенівка, 2017 рік.

Розповідає трохи й про зміни у своєму житті за ці роки.

«Найважливіша новина, певно – у мене є правнуки. Народилися от нещодавно. Сім’я лишилася у місті, ніхто переїжджати після звільнення не збирався. Та й навіщо? Тут робота, будинок наш. Живемо ж тут кількома поколіннями», – додає Любов.

Прощаємося із нею. Йдемо на сусідню вулицю. Там також пошкоджені будинки. Навпроти однієї з таких осель сидить чоловік. На вигляд йому вже під п’ятдесят. Про війну говорить неохоче й злостиво. Імені не називає.

«Хочете спитати, хто нас убивав? Ні? А дарма! Тут на вулиці кілька людей загинуло, снаряди прилетіли в будинки. Хтось просто собі у ліжку спав, а на нього завалилася хата.Чи багато народу тут лишалося під час обстрілів? Подивися на мене. У 2014-му я тут чи не наймолодший був – на вулиці лишилися хіба самі пенсіонери. От поясни – чому стріляли по будинках? Позиції ополченців були від нас далеко. Але укропи із артилерії снаряди клали не по їхніх блокпостах, а по наших домівках! Я потім своєму колишньому комбату по армії телефонував, він зараз в Нацгвардії. Так він пояснював, що все тому, що в армії не було нормальних артилеристів, стріляти не вміли! Це як хірурги, які мають працювати скальпелями, але беруть до рук сокири» – говорить він.

Читайте також: Капкан, що не замкнувся

Заводить на подвір’я. Показує сліди від обстрілів, які досі лишилися.

«От диви, точно хімією по нас палили! Подивись на стіни. Що це за чорні гульки в цеглі? Це був фосфор, кажу тобі! Мені в 2014-му кілька мін упало на подвір’я, поки я в погребі сидів. Рознесло голуб’ятні. Я потім виходжу – весь двір завалений трупами птахів. Веранду в будинку знесло, стіну вивалило, у теплиці скло побило. І думаєш хтось нормальний опис проводив? Ні! Не заміряли товщину стін, матеріал, з якого була будівля, площу приміщень. Я вже про голубів, яких я розводив, не кажу. І от як тепер нормальну компенсацію отримати?» – скаржиться чоловік.

І тут же додає – «ополченці» Гіркіна також стріляли по місту.

«Пам’ятаю, викочують вони «Нону» десь біля вокзалу і стріляють по Карачуну. А поряд будинки. От навіщо це роблять? Зрозуміло – провокують на відповідь. Або ще бувало – стріляли по позиціях ЗСУ, а попали по своїх же! А бувало й іще цікавіше – відстріляються ополченці по українських позиціях, а потім розвернуться в інший бік – і починають у місто гатити», – переконує він.

Відновлений наприкінці 2016-го міст поблизу с.Семенівка неподалік Слов'янська. 2017 рік.

На цьому й прощаємося. Попереду очікує селище Семенівка. Адже найбільші руйнування 2014-го були саме там. Обстрілами знищило не лише приватні оселі, але й цілий комплекс психлікарні, про яку за цей час не чув хіба лінивий. Три роки корпуси медзакладу розвалювалися, але 2017-го донори взялися за фінансову допомогу.

Воєнні міфи Слов’янська

Авто повільно котиться поганою дорогою під високими деревами. Ліворуч відкривається вид на передмістя Слов’янська, праворуч – потрощені снарядами будівлі. За пощербленим парканом видніються залишки лікарняних корпусів. Щороку від кам’яних будинків лишалося все менше. Спочатку зникали цілі склопакети, згодом – цегла й арматура, за нею – перекриття між поверхами. У такому напівзруйнованому стані вони й зустрічають нас, немов давні знайомі. Втім, «на горі», подалі від постраждалих будівель видніється оновлений корпус. Його відбудували не так давно – у 2015-2016 роках. Як кажуть лікарі, свою роботу він почав минулого року й зараз може прийняти до 40 пацієнтів. Біля входу нас зустрічають двоє жінок у білих халатах.

«Знімати всередині приміщення ми вам не дамо. Ви ж розумієте: тут наші пацієнти, це не зовсім етично. Але показати дещо можемо», – працівниці закладу заводять нас до підвалу. На стінах видно нову штукатурку, в приміщенні оновлені меблі – починаючи від шаф і завершуючи м’якими диванами.

Читайте також: Досі ображені

«2014-го тут було саме сміття й руїни. Ми тут трохи прибралися. А коли робили ремонт, то відвели це приміщення для персоналу. Тут наші працівники можуть відпочити, сходити в душ, пообідати. Коротше, всі умови є, самі бачите. Також облаштовуємо територію навколо будівлі: згодом навколо корпусу частково зведуть паркан, може поставлять кілька лавочок. Але найбільші роботи на території ближче до виїзду в село. Там віднедавна почали відбудовувати одне з відділень. Подейкують, що донори готові дати гроші на відновлення ще низки будівель», – розповідають працівниці.

Йдемо шукати робітників. Чути, як десь за спиною, з робочого корпусу психлікарні лунають крики пацієнтів. Їм акомпанують звуки бензопили та тріск – це попереду, біля корпусу денного стаціонару, пиляють дерева, що з 2014-го роздалися вшир і у висоту. Поряд у тіні сидять п’ятеро робітників, які мають займатися ремонтом будівлі стаціонару.

«Працювати ми почали не так давно. Може десь тижні зо два-три. От, риштування недавно змонтували. Зараз чекаємо на будматеріали, мають підвезти. Але мене ти не фотографуй, потім хлопці на пересилках не зрозуміють», – каже будівельник Іван (ім’я змінене). Що таке «пересилки» – не пояснює, принципово говорить російською.

Про свою роботу говорить мало, його більше цікавить політика.

«От поясни мені: навіщо у Києві ви це почали? Оцей Майдан? Може повернете все назад? Оці всі гейпаради в Києві ходять, смолоскипні марші, дні народження Шухевича відзначають. Фашизм якийсь», – продовжує Іван. Його колеги мовчки кивають головами.

«А ще у 2014-му, пам’ятаю, в лікарню, коли ополчення пішло на Донецьк, за тисячу гривень сюди на таксі приїжджали з Нацгвардії, робити красиві фотографії серед руїн. І поясни – навіщо лікарню розбомбили?» – Іван розпалюється все більше.

«Я ЗСУ за те не люблю, що моя мати літо 2014-го в підвалі просиділа під обстрілами! Нас же фосфором бомбили! Он, у мене друг так потрапив: вийшов на подвір’я поїсти черешні, аж бомби скинули. Його оглушило. Він до тями приходить, зриває черешню, а вона в чомусь білому. Він її з’їв – попік собі горло й стравохід. Хочеш сказати, що це не фосфор?!» – обурюється Іван.

Його колеги зібралися півколом і тихенько підтакують.

«Та й узагалі – зачепилися за цю мову. А я скажу: є різниця, якою мовою розмовляти. Російська – вона багатша, там стільки синонімів! Ледь не кожне слово можна замінити! А що українська? Та й у нас тут завжди російською говорили. Це більше по селах розмовляли якимось суржиком», – додає Іван.

Йдемо всередину. У залишках будівлі кипить робота. Ледь не в кожній кімнаті робітники: десь рівняють підлогу, десь штукатурять стіни, десь натягають стелю. Коридорами линуть мотиви гурту Aerosmith.

«Ми працюємо десь із середини травня. Саме в будівлі. Оздоблювальними роботами займається інший підрядник, тож за них не скажу. У нас задіяно 37 людей на відновлювальних роботах. Нам, в принципі, лишилися лише косметичні ремонти: постелити підлогу, пофарбувати стіни, повісити світильники абощо. До кінця вересня маємо здати об’єкт», – розповідає один з робітників.

В коридорах натикаємося на групу жінок. Вони одягнуті у забруднені спецівки, на головах – хустини. Робітниці стиха про щось переговорюються. Коли підходимо ближче – заводять розмову про війну.

«От ви кажете, що були тут 2014-го. А скажіть: українці розстрілювали людей?» – питає одна з працівниць, Ольга.

Здивований погляд лише переконує її в думці, що масові розстріли у Семенівці справді відбувалися.

«Он, тут неподалік є братська могила! 600 людей із селища розстріляли! Уявіть собі! А лікарня?! Навіщо було стріляти в лікарню?! Що лікарі й хворі людям зробили? Тут в підвалах і пацієнтів, і їх лікарів розстрілювали! Я сама про це чула! І фосфорні бомби на нас скидали» – на підвищених тонах пояснює Ольга.

«Та ну, не було такого. Ніхто нікого не розстрілював тут, дурниці ти верзеш», – втручається у палкий монолог колега Ольги Юлія.

Ще трохи посперечавшись про кількість розстріляних хворих та відсутність позицій бойовиків Гіркіна на території лікарні, жінки розходяться працювати. Чути, як вони замішують цемент у кімнатах неподалік. Ми ж виходимо на двір.

«Роботи відбуваються за підтримки Люксембурзького Червоного хреста» – свідчить напис біля входу до корпусу. Наш знайомий Іван таки береться до роботи, але попередньо підходить поговорити.

«Взагалі-то я не боюся фотографій. Ну побачать мене у ДНР ополченці, і що вони зроблять? Я ж не укропам, я ж для людей тут працюю», – немов виправдовується чоловік.

«Так, «вати» в місті вистачає. Але ти не подумай! І проукраїнські активісти теж є! Он, завтра у нас мітинг буде з нагоди звільнення міста, потім автопробіг на Карачун. Може до Краматорська потім хтось поїде. Але мене там, певно не буде. Це ж треба було Гіркіну втекти саме 5 числа, коли в мого сина День народження! Хоч розірвися!» – розповідає наш таксист Віталій дорогою до Слов’янська.

«Може, мало тут люди відчули війну, не до кінця зрозуміли, що відбувалося. Віриш – в околицях досі снаряди знаходять», – каже водій. Авто проїжджає побитий кулями напис «Слов’янськ».

Вечоріє. М’які сонячні промені падають на залишки будинку із червоною черепицею неподалік залізничного переїзду та на відновлений автомобільний міст, по якому гуркотить транспорт. Місцеві кафе і ресторанчики заповнюють люди, в магазинах вишиковуються черги, на пляжах більшає народу. Над усім цим височіє нова телевежа на горі Карачун. Місто потрохи провалюється у вечірню дрімоту.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.