Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
5 липня, 2017   ▪   Єлизавета Гончарова   ▪   Бахмут   ▪   Версія для друку

Три роки визволення: відлік нового життя

Міста півночі Донеччини вже третій рік поспіль мають на одну важливу дату більше: в липні майже на усій вільній території Донеччини відзначають День визволення.
Три роки визволення: відлік нового життя

В липні 2014 року українські прапори замайоріли над декількома містами, в тому числі, над  Слов’янськом та Краматорськом, які потерпали від терористів найбільш сильно. Для багатьох  людей звільнення цих міст стало другим народженням: припинилися обстріли, в магазини знов почала потрапляти вода та продукти, з’явилась законна влада, правоохоронні органи, транспорт, соціальні виплати. А хтось навіть тільки завдяки цьому залишився живим. Про це своєрідне диво розказує волонтер Євген, якого за допомогу людям тоді запроторили у підвал Слов’янська:

- Вночі, після допиту, до нас в камеру заглянув якийсь старий: «Хлопці, тікайте, поки нікого немає!» Що нам було робити — може, це провокація, і нас уб’ють під час втечі?! Або там все заміновано і ми тут же злетимо в повітря, як тільки переступимо поріг! Штурхнули двері- відчинилися… Ризикнули вийти ми тільки на світанку. Випустили «каторжан» з усіх камер, стоїмо на вулиці, біля міськвідділу міліції, а навколо - тиша... І нікого... Це потім ми дізналися, що бойовики пішли до Донецька, що багатьох заручників забрали з собою, і вони згинули безвісти. А нас чи то просто забули, чи то... Диво!

Але саме цей факт цього дивного зникнення військових колон зі Слов’янська та Краматорська, які потім опинилися в Донецьку, багатьом заважає прийняти ці дати як свята. Найбільш обурюються мешканці міст, що досі знаходяться під окупацією. Мовляв, як можна святкувати, коли в цей самий день ці ж бойовики увійшли у мегаполіс, звідки вибити їх виявляється значно важче, ніж було розстріляти колону по дорозі між містами. Експертам досліджувати це питання, дійсно, дуже важливо: чому колона не була знешкоджена, чи багато в ній було цивільних, зокрема полонених чи родин з дітьми, що завадило це зробити за допомогою авіаційного удару, чи мали місце якісь домовленості, наскільки вплинули дії українських військових на факт втечі бойовиків, та ще багато специфічних питань, без яких розв’язати це непросте питання неможливе.

Читайте також: Інша Донеччина: від трактора до маскувальної сітки

Але, якщо казати чесно, Донецьк чи Горлівку все ж таки окупували не тільки за допомогою “слов’янської” колони: озброєнні бойовики вже давно почувалися в цих містах як вдома: в підвалах катували людей, на вулицях “віджимали” автівки, грабували магазини, не могли нормально працювати ЗМІ. А в тих, хто зараз не схвалює прагнення мешканців вільних міст Донеччини відзначати цей день, як свято, на мій погляд, говорять емоції та сум від неможливості потрапити додому, побачити наш прапор над своїм містом.

Зі звільненням Бахмута, яке відбулося 5 липня, все теж на так просто. Хтось вважає, що в місто просто зайшла українська армія, бо вуличних боїв чи обстрілів під час звільнення майже не було: бойовики втекли, не прийнявши бій. Чи було це звільнення в тому сенсі, який можна назвати стовідсотково військовою операцією? Можливо, ні, але для місцевих мешканців важливо інше: саме в цей день вони відчули, що Україна повернулась в їхні домівки. На святкуванні, що кожного року відбувається в центрі міста, сьогодні показали уривок відео, де тодішній міністр оборони телефоном урочисто доповідає президенту, що місто звільнено і бере дозвіл підняти державний прапор України. В очах багатьох бахмутчан з’явилися щирі сльози, люди аплодували стоячи. Можливо, це звичайна картинка, частина пропаганди, але коли цього моменту ти чекав протягом страшних місяців, майже не вірив, але намагався наблизити, як міг, це стає для тебе безперечним святом. Багато містян сприймає цей день як нагоду ще раз нагадати, яку ціну ми заплатили за прихильність до країни-агресора, та подякувати тим, хто тримає оборону у прифронтовому місті.  

Читайте також: Новолуганське: життя за правилами

Чи отримав Бахмут другий шанс? Чи скористався можливістю стати іншим, кращим, чи зробив якісь висновки? Через три роки вже можна казати, що зміни в місті відчуваються дуже сильно, але про перемогу демократичних цінностей казати ще рано. Ще три роки тому навіть уявити, що місту повернуть історичну назву, було майже неможливо: в 1991 році на місцевому рівні був проведений референдум, де більшість відмовилась від свого минулого. Тому якщо питання десь з’являлось, влада казала: ми про це вже питали, не на часі. Але все вийшло, навіть, не за наказом, пройшли громадські слухання, де активісти довели, що жодних інших варіантів навіть не може бути. Але вулиці єдиного земляка, якого нагородили посмертно званням Герой України Дмитра Чернявського, на жаль, в місті так і немає.

Під час звільнення, волонтери з гумором пропонували цілу свиню за те, щоб військові смикнули пам’ятники радянським ідолам. Зараз жоден з них вже не височить над людьми, вони потрапили, в прямому сенсі, на звалище історії — на задній двір підприємства, що займається вивозом сміття. Але ще досі багато реклами та назв магазинів російською мовою, де-не-де можна побачити аншлаги зі старими, недекомунізованими, назвами вулиці, чи червоні зірки часів Радянського Союзу.

В “тихому провінційному болоті”, де навіть протестувати більше трьох ніколи не збиралися, зараз дуже помітна політична та соціальна активність: з’явилися дуже не тільки волонтери та громадські діячі, а й “зубасті” опозиціонери. Випускають нові газети, збирають мітинги та підписи, проводять акції та навіть подають до суду через порушення, що бачать. Але громадянське суспільство, що багато років не мало тут можливості повноцінно розвиватися, на жаль, ще знаходиться на дещо “дитячому” рівні: багато амбіцій, мало конструктиву, нестача досвіду. Але вчаться...

Читайте також: Мирні мешканці: сам на сам з війною

На превеликий жаль, в Бахмуті за три роки так і не провели місцевих виборів, тому долю міста досі вирішують ті, кого було обрано  до початку конфлікту. Що на даний момент не відповідає ані закону, ані вимогам суспільства, бо з’явилися нові лідери думок, нові активні люди, що бачать розвиток міста дещо в іншому напрямку, ніж директора та начальники, яких зазвичай на Донбасі вибирали в депутати. Питання про об’єднання громад досі “висить в повітрі”. Як і термін майбутніх виборів.

До міста було залучено багато грошей для відновлення — від держави, від благодійних фондів та міжнародних організації. Були зроблені реконструкції місцевих просторів, дитячих та культурних закладів, гуртожитків для переселенців. Громадськість ініціює різноманітні перевірки. Але корупційні схеми, на жаль, продовжують працювати: жодні громадські діячі не в змозі розібратися з тим, що так вміло та надійно будувалося десятиріччями. Наприклад, нещодавно в Полтаві знайшли понад шість млн гривень бюджетних коштів, виділених на реконструкцію й капітальний ремонт водопроводів, берегів рік та перехрестя доріг на території Бахмута.  Зловмисники шляхом укладення фіктивних договорів про нібито надані роботи або послуги з підприємствами-переможцями тендерних торгів привласнили ці гроші.

З цього навчального року дві центральні школи міста перейшли на українську мову навчання. Це дуже важливо, бо саме ці школи мають давні педагогічні традиції та приваблюють кращих учнів. Тепер вони будуть опановувати знання рідною мовою. Але процес впровадження змін був не з легких, рік тому в місті вибухнув скандал: деякі батьки першокласників однієї зі шкіл, що теж змінила мову навчання, не хотіли віддавати дітей до україномовного класу. Зараз вибору у тих, хто вважає недоречним навчання держаною мовою, став ще меншим. Але прав отримати якісну освіту українською мовою — більше.

За три роки після важкого випробування місто, звичайно, отримало нові можливості. І це, в першу чергу, не через гроші чи гуманітарну допомогу. А через зміну в свідомості людей. Бо переважна більшість бахмутчан відчула ці зміни на рівні сприйняття своєї Батьківщини, свого міста, своєї мети та цінностей. Люди вже зрозуміли, що за свої права можна та треба боротися. Бо інакше можна колись прокинутися, а за вікном — знов якась “республіка” без прав та закону. І хоча ще живуть “совкові” традиції на кшталт призначення владою часу для патріотичних заходів під години обідньої перерви працівників бюджетних організацій, справжніх патріотів, що підуть на ці заходи без примусу, в місті все ж більше.    


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Медична реформа для Донеччини справа не нова. Ще в 2012 році тут стартував пілотний проект, згідно з яким були розділені гілки медичної допомоги, сформовані центри первинної медицини, що стало пусковим механізмом для змін у сприйнятті лікування як процесу надання послуг.
    27 липня, Єлизавета Гончарова
  • Літо цього року видалося гарячим. Не через погоду, а через інтенсивні події довкола України на міжнародному рівні. Серед ключових цього тижня можна назвати такі: візит у країну спеціального представника Держдепартаменту США з питань України Курта Волкера та телефонні переговори між лідерами «нормандської четвірки». Обидві події пов’язані одним питанням, однак мають різні підходи до вирішення українсько-російської кризи
    27 липня, Юрій Лапаєв
  • У жовтні 2015 року в університетах Південної Африки розпочалися масові протести через підвищення плати за навчання. Утім, це була не єдина причина студентських акцій. Тиждень попросив розповісти про це детальніше дослідницю Центру суспільних змін Університету Йоганнесбурга (ПАР), кандидатку соціологічних наук Анастасію Рябчук.
    27 липня, Ольга Ворожбит
  • Про що свідчать нещодавні інциденти між військовими США та КНР
    26 липня, Юрій Лапаєв
  • Дебати російського опозиційного політика Алєксєя Навального та колишнього лідера бойовиків ДНР Ігоря Стрєлкова (Гіркіна) були досить очікуваною подією не тільки в Росії, але і в Україні. Адже з одного боку в них брала участь людина, яка хвалилася, що особисто почала війну на Сході України, що забрала 11 тисяч життів. А з іншого - ліберальний політик, на якого орієнтується найбільш прогресивна частина російського суспільства і який називає себе майбутнім президентом Росії
    26 липня, Денис Казанський
  • У Печерському районному суді м. Києва досі розглядається справа за обвинуваченням у державній зраді полковника Івана Без`язикова, який торік вийшов з полону. Оскільки полковник не належить до «майданівців», або «добровольців», його справа немає такого широкого резонансу, як в інших випадках, коли йдеться про долі громадських активістів. Водночас, відбувається безпрецедентна у судовій практиці подія: судять полковника Збройних Сил України, який, перебуваючи у полоні, буцімто співпрацював з сепаратистами.
    25 липня, Ярослав Тинченко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено