Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
22 червня, 2017   ▪   Єлизавета Гончарова   ▪   Версія для друку

Державні діти

Цією публікацією Тиждень.ua пропонує серію художніх репортажів про дітей, що зростають в особливих умовах
Державні діти

Їм везуть на свята купу цукерок, змушують їсти за розкладом, навіть якщо немає апетиту, і, головне, не думати, як жити завтра. Їх забирають із вулиць чи незатишних домівок із батьками-п’яницями, деякі з них не голодують, сплять на чистій постілі, хтось формально має родичів, а в когось прізвище подібне на назву станції електрички, де колись був знайдений живий пакунок. Вони займаються сексом із підліткового віку, бо ніколи не бачили іншого шляху до любові. Їх чекають у ПТУ, на об’їзних трасах та в тюрмах, а вони чекають на маму з татом. Вони виростають, кидають своїх дітей, як колись кинули їх, так і не зрозумівши, що таке родина. Або зрозумівши, якщо родина їх знаходить. Це нічиї діти, державні діти, наші діти.

Комуна на ім’я Сакко і Ванцетті

«А навіщо вони вам здалися, їх же навіть не декомунізували, бо вже немає кого! — здивовано питає жіночка, яка зайняла чергу на автобус на п’ятьох людей, коли почула, куди їду. — Але там красиво, що й казати. Сідайте, ви ж займали, а то зараз почнеться».

Почалося справді швидко: у маленький бусик спочатку заходять, а потім протискуються, здається, що більше не влізе навіть кіт, не те щоб огрядна жіночка з великими пакунками. Але вона вже оплатила квиток, тому корисна площа в бусику змушена збільшитися. «Жіночки, а не візьмете когось із чоловіків на руки?» Сміються — звикли. Поїхали...

Читайте також: Ви знаєте, як зробити нам боляче

«Ні, ми, звичайно, спробували змінити назву. Взяли кілька літер з обох прізвищ. Склали в Іванівку. Але з Києва нам надіслали пояснення, що Сакко і Ванцетті — то були не комуністи, а анархісти-американці італійського походження. Анархісти так анархісти. Скликали депутатів, повернули назву назад», — усміхається пан Юрій, голова Васюківської сільради Бахмутського району, до складу якої входить селище Сакко і Ванцетті. Точніше, дві вулиці, на яких живе п’ятеро людей. Так навіть у Вікіпедії написано. Але тут красиво, жінка в автобусі таки мала рацію...

Ми йдемо до села пагорбами між овочевими полями та живим, ще не пожовклим від сонця донецьким степом. Далі можна побачити дубовий лісок посеред полів із ковили: здається, сюди позліталися всі птахи на пісенний конкурс і в них зараз відбір. Голова, перекрикуючи пташиний хор, розказує, що колись сюди подалися селяни під час Столипінської реформи, почали розбудовуватися, але посварилися із сусіднім власником землі Олексою (чи то ім’я, чи то прізвище, вже не знають, а Олексин пагорб залишився). Бо проклали дорогу до Бахмута через поля Олекси. Робітники останнього почали по одному висмикувати порушників, які їхали полями, і бити. Тоді новачки зібралися та й усіма волами і кіньми проїхали єдиним ланцюгом, зіпсувавши посіви. А Олекса... Ні, не почав війну. Він привіз велику бочку з оковитою, після розпивання якої були вирішені усі питання.

«Яка гарна локальна міфологізація», — подумала я. Але, побачивши біля будиночка двох із п’яти мешканців Сакко і Ванцетті, які, вгледівши над ковилою маківку голови сільради, швидко закусили, випили, а потім ще раз закусили, сховавши в кишеню чекушки, подумки виправилася: «Свята правда».

«А може, моя свекруха й із тих, комунарів. Мала прізвище Генералова і була сама, як генерал. Але більше я нічого не знаю, бо хто ж слухає свекрух! — швидко закінчив інтерв’ю чоловік, наприкінці махнувши рукою. — Десь там ще можна знайти підвали, де вони тримали овочі».

Ще одна родина, яка мешкає в Сакко і Ванцетті, переїхала сюди нещодавно, тому чула тільки про садибу Стешенків, які до революції виготовляли фірмову цеглу. Бо, кажуть, цеглини тут інколи навіть зараз можна знайти, хоча Стешенків розкуркулили майже століття тому. А про сиріт, яких після громадянської війни завезли в село й створили комуну, назвавши на честь американських анархістів, майже нічого не чули.

Читайте також: Мирні мешканці: сам на сам з війною

«А тих хлопців першими взяли на війну, там вони й згинули. Де поховані, невідомо, бо вони ж були сироти. Я застала лише трьох із тих вихованців. Одна — мати мого чоловіка Олександра Сверж. Від неї і маю всю інформацію», — розказує бібліотекарка з Васюківки Марія Іванівна.

На єдиному фото того часу, що збереглося в родині, сироти, яких збирали з різних дитбудинків, уже досить дорослі: у комуну звозили тих, кого тримати в дитбудинках уже було неможливо через вік. Зараз казали б, що забезпечували житлом після досягнення повноліття. Але серед них є старші — парторги та вихователі. Тобто умови життя після дитбудинку майже не змінилися: комуна жила в суворому режимі. 

«Вони самі звели кілька двоповерхових будівель: клуб, гуртожиток, їдальню, пральню. У кожного була своя кімната, але всі зручності загальні. Потім почали женитися-родичатися, тому створили дитячий садочок, де дітки були весь тиждень, а на вихідні батьки мали забирати їх до себе», — переказує родинні історії пані Марія.

Фото підписане: 1933 рік. Вона говорить, у голосі чути суміш гордощів та жаху, бо часи тоді були страшні, а діти вижили: «Ти ба які вони вгодовані! А це ж голод навкруги! Мерли люди, що мухи навкруги. Забирали все, навіть, якщо діти в родині малі були. Бабця казала, що тільки в них тоді була їжа, бо їх не чіпали. Так під ворота комуни місцеві почали приносили дітей, щоб не загинули з голоду. Ось яке було показове утворення, щоб люди бачили, що жити разом, а не по хатках краще. Там і дітей навчали кращі вчителі, люди були хороші та чесні, багато працювали. Та й кажу: головне — не голодували».

Вона розповідає про те, як вранці півтори тисячі пар рук та ніг ритмічно рухалися під команду фізкультурника, потім працювали в полі під наглядом парторга, у великих ямах із бетону квасили капусту з яблуками, щоб на весь рік вистачило, а після роботи всі йшли в клуб грати на баяні й танцювати. Щотижня мали змогу вибрати щось із одягу, звичайно, однакового. І, як усі, були щасливі. Усі разом, усі як один.

Відчуваю, що по шкірі йдуть мурахи від такого родинного комунізму, тому питаю: «А що ваша свекруха, як її особисте життя склалося?». «Вона була з родини, де виховували 12 дітей. Їсти не вистачало, тому її віддали в найми, глядіти дитину в когось. Але влада сказала: у нас зараз наймитів уже немає, забрала її в дитбудинок. А потім переїхала сюди, де знайшла свою любов, уже в комуні народився хлопчик. Але чоловік її був болгарин, хтось написав на нього, що він шпигун, його й забрали. Вона ходила до тюрми, але охоронець сказав: якщо немає листів, то точно розстріляли, не чекай. Та й не чекала вже. А потім почалася війна».

Німцям не сподобалася зразково-показова комуністична комуна, тому в перші дні окупації району новий дім для тисяч сиріт був знищений танками. Багато дівчат забрали до Німеччини, хтось так і лишився десь по підвалах під час бойових дій. На цьому плацдармі у війну загинуло 20 тис. радянських воїнів, майже не лишилося місцевих. Зібрати докупи комуну, яка комусь мала бути єдиною родиною, так і не вийшло. Олександра Сверж, що лишилася в Сакко і Ванцетті, нажила ще двох синів, але налагодити родинне життя не вдалося: чоловіки, яких після війни було один на п’ятьох, надовго не затримувалися, шукали кращої долі. Вже онуки допомагали їй отримати свій перший паспорт у віці під 70 років, відшукавши свідоцтво про шлюб із тим болгарином, укладений ще в комуні. За роки важкої праці в колгоспі вона заробила найменшу пенсію в розмірі 41 карбованець і померла після 90 років. Ще одна жіночка, котра повернулася з Німеччини, так і прожила самотньою в хаті, яку дали в сільраді сусідньої Васюківки. В одного чоловіка з тих підлітків-сиріт, що мешкав у селі, виросло двоє синів, які вже на пенсії, але десь живуть самотніми. Де поділись інші з тієї півтори тисячі пересаджених у цю землю без коріння, чи здужали вони самостійне життя без розкладу та парторга на власній кухні, хтозна... Немає навіть їхніх нащадків серед тих п’ятьох, що зараз мешкають у селі — колишній комуні.

«Закурити не знайдеться?» — штовхає біля зупинки автобуса неохайна жіночка невизначеного віку. Відхожу, а інші закидають їй «ішла б працювати», «зовсім сорому не маєш», а надто те, що ходить «заробляти» до солдатів. Жінка позіхає та йде дорогою, здіймаючи пилюку старими кросівками.

Читайте також: Красногорівка: випускники під прицілом

«Бабуся була така працьовита: курки, гуси, корова. А Олена ж п’ята з онуків, яких вона доглядала після того, як донька померла. Віддала в інтернат, бо вже стара була. І ось що вийшло: навіть жити ніде: брат несповна розуму, весь батьківський дім розібрав», — шепочуться бабці на лавці. Сільський голова, що вийшов проводити на автобус, додає: «А їй лише 25. Коли з інтернату вийшла, пішла на трасу. Звідти її рідний дядько забрав. Благодійник чортів, казав: я її врятував від проституції! А сам сидів за розбещення старшої племінниці, а вийшов — молодша підросла. Що було робити — вона ж повнолітня, наша влада тут закінчується... Так, комуни були зовсім не родина, але зараз вони після тих інтернатів узагалі сам на сам лишаються. Так ось у неї від рідного дядька троє дітей. Я їздив перевіряти, чи годують, чи опікуються малими. Раз приїхав, два, три. А він тоді й каже: «Ти чого, пане Юрію, їздиш? Дітей забрати хочеш, то забирай!». Мати їх сама вивела й посадила в мою автівку, каже: я виросла — і вони виростуть. Зараз дітки, дякувати Богу, у родині, що взяла їх під опіку, зростають утрьох. Може, їм більше пощастить».

Справді, хоча б комусь із у цій історії пощастило. І десь ті сироти знайшли головне — батьків, люблячу родину замість непутящої матері чи суворого режиму інтернату. Але вони, мабуть, теж ніколи не сядуть у набиту людьми маршрутку, щоб повернуться в це маленьке село з дивною назвою на честь американських анархістів.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
  • Запекла боротьба точиться навколо Укрзалізниці з моменту перетворення її на ПАТ у жовтні 2015-го. За цей час там п’ять разів міняли керівників, вона виводилася з підпорядкування Мінінфраструктури й повернулася назад. Усе це відбувається на тлі корупційних скандалів, реформаторських невдач і зростання збитковості. Проблеми УЗ виходять далеко за межі владних кабінетів і корпоративної бухгалтерії, оскільки вона забезпечує 50% усіх пасажирських і понад 80% вантажних перевезень країни. І якщо найближчим часом там не почнуться ґрунтовні реформи, вона може стати серйозною перешкодою для розвитку країни.
    17 листопада, Максим Віхров
  • Тривала епопея з призначенням очільника Державного бюро розслідувань добігає свого кінця. Конкурсна комісія, яка понад рік проводила відбір кандидатів на посади голови Держбюро і його заступників, нарешті визначилася із прізвищами.
    17 листопада, Станіслав Козлюк
  • Чому реалізація невеликих регіональних проектів із європейськими країнами може бути ефективнішою, ніж стратегічне «тупцювання на місці»
    17 листопада, Юрій Лапаєв
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.