Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
11 травня, 2017   ▪   Спілкувалася: Єлизавета Гончарова   ▪   Версія для друку

Володимир Весьолкін: «Змінювати свідомість людей на Донбасі можна тільки особистим прикладом»

Про труднощі виживання прифронтового Зайцевого, що понад два роки було без влади, а нині поділене війною навпіл, Тиждень дізнававсь у керівника військово-цивільної адміністрації селища Володимира Весьолкіна, який до війни був головою сільради, а потім пішов захищати свою землю в добровольчий батальйон.
Володимир Весьолкін: «Змінювати свідомість людей на Донбасі можна тільки особистим прикладом»

Ви кілька разів круто змінювали своє життя. І ось знову повернулися до Зайцевого, де до війни були головою, через два роки. Чому?

— Народився я в Горлівці, але у 12 років переїхав до села в Полтавській області. Звідти вже у 16 років вирушив на заробітки в Росію: займався будівництвом. У Горлівці роботи не було, байдикувати не схотів, тож довелось їхати заробляти гроші. Потім працював у шахті, а ще вантажником. Я був серед тих перших підприємців, що оформились у Горлівці офіційно. Мав хлібне підприємство, ми робили також м’ясні напівфабрикати, спробували коптити рибу та ковбасу. В мене була своя пекарня, магазини, будівельний бізнес. Потім мене обрали головою сільради. А до батальйону «Артемівськ» я пішов у червні 2014 року, виходити на роботу як селищний голова вже не міг із перших днів травня: було небезпечно. Наприкінці травня востаннє був у Горлівці: збирав документи, якісь речі... Співробітники теж не працювали від початку червня 2014-го. А повернувся в Зайцеве 6 жовтня 2016 року, щоб знов трудитися тут для людей. Приїхав, бо душа болить. Київські пагорби — це, звичайно, красиво, але мені наші терикони та степи сняться... Звичайно, боявся, що мене сприйматимуть як ворога: у Зайцевому всі знають, що їхній селищний голова воював у батальйоні «Артемівськ» за Україну. Але коли стало питання, кому брати на себе відповідальність за ці населені пункти, жоден місцевий житель не сказав нічого проти. Я, як і вони, через агресію Росії втратив майже все: бізнес, рідний дім. І вони бачать: попри це, я повернувся, щоб намагатися робити щось для нашого понівеченого війною селища. Тому змінювати свідомість людей на Донбасі, я вважаю, можна тільки особистим прикладом.

Чому ви вирішили йти воювати, ви ж не були військовим чи міліціонером?

— Як це чому? Я чоловік, і це моя Батьківщина. У дитинстві читав книжки про Холодний яр, про героїв України... Я маю з чим порівнювати: бачив, як живуть у Росії. А ще бачив, хто підтримував у нас «русскую весну»: ледачі та злодії. Ті, хто постійно волав: «Мені всі винні!» А чому йому всі винні? Руки-ноги є, працювати треба! Хай би що там казали, у нас правова держава, міняти її на якусь там «нєдорєспубліку» я не збирався. Родину вивіз майже на початку заворушень, сам жив по різних квартирах, у знайомих, друзів. Потім зрозумів, що без зброї тут уже нема чого робити. І записавсь у батальйон, де воював до кінця 2014 року. Щоправда, статус УБД оформляю тільки зараз: тоді я не міг як державний службовець піти до міліцейського підрозділу, яким був створений «Артемівськ». Зняти себе з посади я не міг, для цього потрібно було скликати депутатів і влаштовувати голосування. Тоді це було зовсім неможливим... Та й не за зарплату я туди йшов, хотів звільнити рідну землю. Тоді, влітку, ми заходили в Горлівку з розвідкою, в мене там повсюди «зозулі» сиділи, чекали, що наказ буде ось-ось... Але відтак трапився Іловайськ, пішли російські війська, операцію відклали...

Як вважаєте, надовго відклали?

— Думаю, Горлівка буде наша. І Донбас буде наш, може, й на Ростові не зупинимося. Питання в тому, наскільки в Росії вистачить фінансових ресурсів спонсорувати весь цей безлад у нас.

Так, умови життя в Зайцевому чи не найгірші на всій лінії фронту. Що ви робите як людина, яка уособлює в собі владу?

— Зараз у чотирьох населених пунктах, які ввійшли до Зайцевого (Майорськ, Бахмутка, Жованка, Піски), постійно проживає 900 осіб, а ще зареєстровано близько 160 переселенців: це ті, в кого тут були дачі й вони виїхали з Горлівки та рідні наших пенсіонерів. Вони приїздять день-через день, щоб допомагати їм поратися в господарстві. Ці люди можуть пройти за окремою чергою, щоб не втрачати півдня на перехід до родичів. У мене з цим дуже суворо, бо таке, як, наприклад, було в Новолуганському (2 тис. мешканців, 4 тис. переселенців) — це неподобство. Тому я не підтверджую статусу осіб, котрі це роблять тільки для того, щоб сумки носити через КПВВ. Інколи сам подаю до управління соцзахисту населення дані тих, хто обманює, бо в мене все має бути зразковим. Бо ми ж на очах з обох боків. Але місцевих, що возять, наприклад, своє молоко в Горлівку на продаж, не засуджую. Та й якщо селяни в Бахмуті продукти купляють і везуть на продаж до Горлівки, теж не вважаю, що це злочин. Люди виживають як можуть, так хоч у родину якась копійчина піде, вони ж не крадуть. Наймолочніше в мене селище Піски — воно подалі від бойових дій, там не заміновано геть-усе, тому люди тримають худобу: корів, овець. У Бахмутці та Жованці із цим гірше: обстріли майже щодня, дві родини продали корів на м’ясо після того, як у їхні домівки «прилетіло».

Читайте також: У Зайцевому внаслідок обстрілу бойовиків отримав поранення мирний житель

То, може, й державі потрібно підтримувати вигідну для себе торгівлю з окупованими територіями?

— Ні, я вважаю, що на державному рівні вигідніша блокада. Я спілкуюся з тими, хто лишився в Горлівці: вона реально працює, бо там уже відчули, по-перше, різницю в якості продуктів. До війни, коли я займався оптовою торгівлею, щодня, наприклад, продавав до 20 т одного виду майонезу. Тож ці дрібні «сумочники» — ніщо порівняно з масштабами справжньої торгівлі. Вони погоди не роблять.

Багато хто вважає, що з населених пунктів, розміщених на лінії фронту, треба просто вивозити людей, щоб не заважати військовим робити своє.

— Вважаю, що дорослі самі мають прийняти для себе те чи інше рішення. Насильно відривати людей від власного дому не варто. Нещодавно центральні телеканали показували «евакуацію» мешканців Зайцевого до Святогірська, яку запропонували волонтери та журналісти. Через кілька днів усі п’ятеро повернулися додому... Але, звичайно, треба надавати умови, при яких, наприклад, родини з дітьми, можуть мінімізувати небезпеку. З Жованки, яка найнебезпечніша, вже вивезли останню родину з трьома дітьми. Їм допомагають волонтери, двом родинам уже купили будинки. Інші діти зараз можуть навчатися в Бахмуті: у школі та інтернаті. Тільки п’ять діток і надалі їздять до Горлівської школи: випускники, які просто не хочуть змінювати колектив і складатимуть ЗНО в Бахмуті, та дві дитини через принципову позицію батьків. І таке буває...

Людей відлякує відсутність державної допомоги для переселення?

— Так, немає системної допомоги. У Бахмуті живуть родини із Зайцевого, в яких зруйновані будинки, їм повертатися нікуди. Вони орендують житло, хтось працює, але більшість — пенсіонери. Коли привозять гуманітарну допомогу в Зайцеве, я прошу: видавайте й тим 33 «нашим у Бахмуті», які зараз є фактично безхатченками. Знімати житло дуже дорого, на їжу лишаються копійки. Вчора був в управлінні соцзахисту, намагався достукатися, щоб людям теж видали талони на безкоштовний проїзд у громадському транспорті: вони ж тепер так само жителі Бахмута. Але кажуть «ні»...

Але в самому Зайцевому майже рік люди живуть не тільки під обстрілами, а й без світла, подекуди без води. Щось зміниться?

— Світло, сподіваюся, в Бахмутці та Жованці буде вже у травні. Уже проведено лінії до Майорська, усі роботи йдуть коштом компанії-постачальника. Є питання щодо боргів: під час бойових дій люди діставали послугу, але не всі її оплачували. Разом із ДТЕК вестимемо розмови про реструктуризацію боргів. Нині вже є домовленість про пільговий тариф для мешканців багатоквартирних будинків, бо в них немає ані опалення, ані газу. Майорськ у нас із водою, а ось у Жованці вже два місяці немає дозволу на ремонт обриву: там постійні обстріли. До Бахмутки вода йде з Горлівки, але через відсутність електрики не працює насосна станція, тому вона потрапляє не на всі вулиці. Тому чекаємо на комплексне вирішення проблеми до літа.

Чи, на ваш погляд, достатньо гуманітарної допомоги?

— Координацією гуманітарної допомоги займаються активісти з місцевих. Вважаю, це правильно. Ми бачимо свою функцію в офіційному документуванні руйнувань та впорядкуванні звернень, щоб не було так, що комусь відремонтували все, а хтось шиферини не отримав. Зараз ми почали складати реєстр: з актами та фото, щоб потім подавати ці дані для відновлення людям житла. Тоді вже потрібно звертатися до державних структур, до міжнародних фондів, а зараз ми повинні розібратися, що в нас є.

Читайте також: Частково звільнені, але невизнані

Чи за ці півроку ви уже почали щось ремонтувати? У вас дуже багато зруйновано...

— Це важке питання. Мені вже закидають, що я, наприклад, досі не відремонтував даху багатоповерхівки в Майорську. Але зараз у нас колосальна проблема, яку не допоможуть вирішити поки що навіть на високому рівні, бо вона унікальна. Жодна будівля Майорська — багатоквартирні будинки, будівля дитячого садочка, де зараз працює наша адміністрація, — не належить об’єднаному селищу Зайцеве, що ввійшло до складу Бахмутського району. Зробити акт прийому-передавання майна неможливо, тому що Горлівка, до якої раніше належали ці населені пункти, окупована. Тільки через суд, до якого ми самі не могли звернутися, бо тільки зараз нам затвердили штатні одиниці: юрист, заступника з ЖКГ, бухгалтера, заступника з безпеки, тобто шерифа.

Я досі працюю без зарплати, хоча вже півроку виконую обов’язки голови Зайцівської ВЦА, печатку навіть купував за свої гроші. Ця процедура дуже довга, навіть через війну зробити це швидше не виходить. Зараз ми нарешті змогли надати штатний кошторис, формуємо бюджет. Розумієте, немає ще такої практики формування ВЦА. Є ті, що сформовані на базі міської чи селищної ради, яка діє, а тут два роки не було нічого, одиниця громади зовсім нова. Тому, на жаль, отримати фінансування на капітальний ремонт пошкоджених будівель із обласного чи місцевого бюджету ми не можемо, бо громада не має на ці об’єкти права власності. До того ж яким чином як наймач я гарантуватиму безпеку робітникам згідно з КЗпП? Міжнародні фонди теж неохоче беруться до ремонтів приміщень на території, котра майже постійно перебуває під обстрілом. Якщо казати про Зайцеве, то всі чотири території, які зараз ввійшли до його складу, розміщені безпосередньо на лінії фронту. Це ближче, ніж в Авдіївці чи Новгородському, це майже посеред війни. Тому поки що маємо тільки тимчасову, «пожежну» допомогу від гуманітарних місій: тенти для накриття зруйнованих будинків, наприклад. Інколи буває і зовсім незрозуміла для мене «допомога»: наприклад, одна місцева громадська організація розробила проект установлення в багатоквартирних будинках Майорська електричного опалення за гроші, які надав Папа Римський. Саме в тих, де дах та стелі ще не відремонтовані (я вже казав чому). Це як спланувати побудувати дім, принести дах і покласти на землю, навіть не подумавши про фундамент! Як можна просити гроші на проект, не погодивши його навіть із районними електромережами. Чи витримають вуличні та внутрішні електромережі підвищену напругу? Не витримають, навіть потужності трансформатора для цього не вистачить! Тепер мешканці мають замінити їх своїм коштом, а для них це непідйомна сума, яка не закладена в жодний проект. Це один із сумних, на мій погляд, прикладів витрачання коштів міжнародних організацій: на такі проекти, на поліетилен замість ремонту даху... Вважаю, такими складними речами повинні займатися професіонали. Маєш є бажання робити краще для людей, то принаймні запитай поради в тих, хто на цьому розуміється. Я теж не профі в багатьох речах, але, гадаю, все-таки краще запитати, навіть видаючись недолугим, аніж робити дурниці. Ось, наприклад, я нічого не розумію в геологорозвідці, тому привіз спеціалістів, щоб подивилися, які в нас можуть бути інвестиції.

Ви уже плануєте інвестиції в селищі, де ще триває війна?

— А чому ні? Треба готуватися до мирного життя. Війна не може бути вічною! В нас багато корисних копалин, це може зацікавити бізнес.

Мабуть, усе-таки це справа не сьогодення. А де працювати людям нині?

— На жаль, варіантів справді дуже мало. У Бахмуті, якщо заробиш дві-три тисячі, всі ці гроші підуть на дорогу туди-сюди. Ось знайома запропонувала роботу вахтовим методом на підприємстві у Західній Україні, зараз розклею по вулицях, може, комусь і підійде.

Це так ви сповіщаєте людей: самі розклеюєте оголошення? Читають?

— Так, а що робити? У нас навіть мобільний зв’язок не всюди є, тому так і спілкуємось інколи. Але проблема не тільки у відсутності роботи. Люди два роки живуть у надзвичайній ситуації, вони вже звикли до того, що їм привозять їжу, іншу допомогу, що будь-який день може бути останнім. Тому про роботу, особливо якщо мізерна зарплатня, думати навіть не хочуть. Наприклад, центр зайнятості запропонував відкрити дві ставки соціальних працівників — щоб людей офіційно оформити бодай на мінімальну зарплату, все одно ж допомагають стареньким та одне одному. Але охочих не знайшлося... Тому інколи вже й думаю: чи не прищепить нам така гуманітарна допомога повну байдужість до роботи... Не секрет, що багато хто став пити: від нудьги, стресу, безнадії... Я все-таки за вудку, а не за рибу, якщо казати в довгостроковій перспективі.

Читайте також: У зоні АТО виявили сховище з російською зброєю

Люди щось зрозуміли через війну?

— Думаю, багато що. Я спілкуюся з горлівськими бізнесменами, хлопцями, з якими разом ходив до спортзалу, наприклад. Вони до війни були впевнені, що Росія — наш друг і брат. Тепер майже всі змінили ставлення, уже розуміють, що до чого. Навіть ті, хто бігав на мітинги, вже кажуть: «Як же нас обдурили! Росія тільки й робить, що розпалює ворожнечу по всьому світу!» А хто взагалі не має розуму, то їм щось доказувати — марна праця. А взагалі українськість на Донбасі поширювалась не дуже швидко, а війна цей процес значно прискорила! Моєму місту просто не пощастило: на його території люди сьогодні бачать, чого варта ця Росія. І, думаю, це було потрібно, хай би як жорстоко звучало...

За яких умов ви знов узялися б до зброї?

— Якщо вони підуть у наступ, звичайно, воюватиму. І якщо ми підемо — теж. Бо навіть у моїй квартирі зараз «гостюють» російські військові. Тому це справа честі, я вважаю...

---------------------------------------------------------------------

Володимир Весьолкін народився 1978 року в сім’ї робітників у Горлівці. У 1991-му став чемпіоном УРСР з боротьби самбо. 1995 року, здобувши спеціальність муляра, поїхав працювати в місто Тольятті (Російська Федерація), 1996-го повернувся в Горлівку, де працював на шахті. У 1998-му започаткував свій бізнес, брав активну участь у громадському та політичному житті міста. У 2013-му був обраний головою Зайцівської сільради, підпорядкованої тоді Горлівці. Від червня 2014 року воював добровольцем у батальйоні «Артемівськ». У жовтні 2016-го призначений головою ВЦА Зайцевого Бахмутського району.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як у німецькій економічній моделі переплелися добре й погане
    20 липня, The Economist
  • Як діалог між ученими та суспільством може порятувати від сучасного невігластва
    20 липня, Олег Фея
  • Масові безлади в Гамбурзі стали можливими через обсесивну політику німецьких урядів щодо правих. За відсутності альтернативи ліві безперешкодно розгорнули в Німеччині масштабну діяльність, зокрема й екстремістську
    20 липня, Анатолій Шара
  • Як розгортається скандал навколо зустрічі Дональда Трампа-молодшого з росіянами
    20 липня, Анна Корбут
  • Колективна відповідальність як основний аргумент адвокатів проти покарання колишніх бійців «Беркута»
    20 липня, Станіслав Козлюк
  • Гібридна війна передбачає досягнення воєнної мети невоєнними методами. Навіщо знищувати мегаполіси танками чи «Градами» й потім мати проблеми з відновленням і біженцями, якщо можна просто змусити мешканців добровільно подарувати «ключі від міста». Саме для цього Росія розгорнула безпрецедентну пропагандистську кампанію проти України, яка була успішною, але тільки частково, якщо згадати проект «Новоросія». Втім, попри тактичну поразку, РФ не зменшує своїх зусиль у стратегічному сенсі. Але тепер для повернення України під російський контроль використовуються дещо інші методи.
    19 липня, Юрій Лапаєв
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено