Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
11 травня, 2017   ▪   Роман Малко   ▪   Версія для друку

Сплутані карти. Що відбувається із законодавством про статус державної мови в Україні

Після трьох років війни з Росією в багатьох київських ресторанах відвідувачам усе ще подають меню російською. Нею ж столичні турфірми доволі часто закликають поїхати відпочити, а вітчизняний сегмент інтернету взагалі іноді складно відрізнити від ворожого: новини, продаж, розваги — все переважно мовою окупанта.
Матеріал друкованого видання
№ 18 (494)
від 4 травня
Сплутані карти. Що відбувається із законодавством про статус державної мови в Україні

Українська мова як атрибут державності, а сьогодні, під час війни, ще й атрибут безпеки, на жаль, лишається найбільш загрожуваною в Україні. Посилюється оборонний сектор, відроджується військо, інші силові структури, робляться якісь спроби протистояти викликам в інформаційному просторі, але до мови не доходять руки. Навпаки, це питання намагаються зайвий раз не порушувати, щоб нікого не дратувати. Плюс вкотре розгортається кампанія з маргіналізації мовного питання: вишиватникам, мовляв, одне на умі.

Тим часом усі країни, де є хоч якась небезпека для існування їхніх мов, намагаються впорядкувати своє законодавство, щоб посилити позиції та унеможливити спекуляції на цьому ґрунті. У США та Британії законів про державну мову немає, бо немає потреби. Але він є в країнах Балтії, де існує проблема подолання наслідків русифікації. Навіть Швеція, чиїй мові, здавалося б, нічого не загрожує, і та ухвалила закон про шведську як єдину державну. Причиною стали дискусії на тему запровадження двомовності з тих міркувань, що 95% шведів вільно спілкуються англійською. Натомість в Україні мовне питання досі регулюється ухваленим у 2012 році скандальним законом Колесніченка — Ківалова (Ка-Ка) «Про засади державної мовної політики», писаним під диктовку Кремля.

Принцип Ка-Ка…

Спроба його скасування відразу після Революції гідності була заблокована. Ані тодішній спікер Верховної Ради Олександр Турчинов, ані його послідовники Володимир Гройсман та Андрій Парубій не взялися підписати закон про визнання закону Ка-Ка таким, що втратив чинність. А розгляд у Конституційному Суді України (КСУ) відверто затягується. Джерела Тижня розповідають, що суддя-доповідач був готовий доповідати по справі ще два роки тому й постійно офіційними листами сигналізував про це голові суду. А той ніби навмисне не звертав на це жодної уваги, чекаючи відмашки з Адміністрації президента (АП). Такий стан справ для КСУ — звичне явище. На жаль, уже багато років ця інстанція демонструє завидну безхребетність у принципових питаннях і замість того, щоб ухвалювати конституційні рішення, віддає перевагу політичним. Саме її рук справа — зміна Конституції на догоду Януковичу. А коли ще й урахувати, що нинішній голова КСУ Юрій Баулін призначений на посаду таки за правління Януковича, то цілком очевидно, що і він, і його паства нині перебувають під доволі серйозним тиском влади й змушені враховувати її побажання. Принаймні, як твердять ті самі джерела в КСУ, рішення, яке суд ухвалить за законом Ка-Ка, швидше за все, писатиметься не в стінах суду, а на Банковій, і трапиться це не раніше, ніж стане зрозуміло, як розвиватиметься ситуація в парламенті з поданими новими мовними законопроектами. Чи набере хоч якийсь із них достатню підтримку в першому читанні й чи існуватиме відповідно ймовірність ухвалення його більшістю в другому? Створювати вакуум, мовляв, ніхто не хоче, адже на цьому, безумовно, спекулюватимуть.

говорити про невчасність державної мови — це все одно що говорити про невчасність держави. Абсурд. Ще ніколи мова не була такою важливою для майбутнього України, як сьогодні, бо це зброя

Те, що в АП, як і в решті владних структур, мовне питання вважають не першочерговим, воліють не вирішувати і ставляться до цього геть байдуже, не новина. Вирішувати, власне, немає кому. У житті поза телевізором більшість топ-чиновників спілкуються не українською, це не їхня рідна мова і в коло їхніх реальних інтересів вона не входить. Заробити грошей, а не клопотів на тому складно. Але слід мати на увазі, що все це відбувається, незважаючи навіть на ту обставину, що вимога скасувати закон Ка-Ка й ухвалити новий про українську мову була однією з писаних кров’ю вимог Майдану. Однією з ключових. І навіть коли закон Ка-Ка скасували, а Турчинов це рішення не підписав, він усе ж таки взяв на себе відповідальність провести новий законопроект (парламент проголосував відповідну постанову, яка передбачала протягом місяця розробити й ухвалити закон на захист української мови). Документ був напрацьований, але чомусь жодного разу не розглядався. Очевидно, якби в Україні існувала справді незалежна судова гілка влади, можна було б не надто покладатися на обіцянки й через звичайний суд змусити спікера (бо підписувати документи — це не його право, це його обов’язок) поставити крапку на законі. Скасований він має бути хоча б тому, що ухвалений із процесуальними та змістовими порушеннями, не кажучи вже про те, що суперечить Конституції, у якій закріплений статус української мови.
Дехто каже, що просто скасувати закон Ка-Ка неможливо. Тоді доведеться автоматично повернутися в 1989 рік і відновити дію тодішнього документа. Тож треба шукати якесь альтернативне рішення, і воно лежить саме у площині ухвалення нового закону. Яким він має бути? І чи є бажання його ухвалювати?

Нюанси законотворчості

Нині в парламентських лабіринтах перебуває аж чотири мовних законопроекти. Три стосуються підтримки української мови, один — російської. Останній — це так званий закон про забезпечення державної підтримки заходів з розвитку, популяризації та захисту російської мови, інших мов національних меншин в Україні Євгена Балицького. Він спрямований на посилення російської мови відповідно до закону Ка-Ка. Очевидно, шансів на його ухвалення нині небагато, і це розуміє як автор, так і ті, хто за ним стоять. Поданий він, поза сумнівом, для того, щоб спровокувати чергове загострення мовного питання і поставити хрест на дискусії з приводу інших законопроектів. На відміну від законопроекту Балицького інші три мовні законопроекти різного авторства фактично виконують рішення постреволюційного парламенту.

Читайте також:  Зволікання дестабілізує

У грудні 2016 року в парламенті зареєстровано проект закону про мови в Україні № 5556 авторства народного депутата Ярослава Лесюка (зараз входить до фракції БПП, раніше був ідеологом парламентської кампанії «Народного руху України»), під яким підписалося понад три десятки нардепів із різних фракцій. Він цікавий тим, що, визнаючи єдиною державною мовою в Україні українську, у ст. 4.3 «Мови корінних народів і національних меншин України» делегує кримськотатарській як мові одного з корінних народів України функції офіційної в межах Автономної Республіки Крим. А за порушення Закону «Про мови в Україні» передбачає не лише адміністративну, а й кримінальну відповідальність. Законопроект був внесений на випередження, і зроблено це дещо провокативно. Саме в той час громадська робоча група при Міністерстві культури під керівництвом професора Володимира Василенка напрацьовувала новий мовний закон. Лесюк був включений до тієї групи, але завітав туди лише раз, подивився, що до чого, а потім несподівано підготував і зареєстрував власний проект. На такий сюрприз довелося реагувати. Громадськість мусила негайно доробляти свій проект, бо залишити тільки цей документ було б некоректно. Тим паче їй ішлося про цілком новий і, на думку розробників, логічний підхід до мовного законодавства.

На початку робоча група взяла за основу проект закону «Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні», розроблений колишнім міністром юстиції Сергієм Головатим та Оксаною Сироїд у 2013 році відразу після ухвалення скандального Ка-Ка. Це доволі достойний документ, що враховує досвід багатьох держав із якісним мовним законодавством і міжнародні стандарти. Зокрема, щоб стимулювати розвиток української мови як державної та не допустити її витіснення з певних сфер, у проекті пропонувалося створити нові інституції, на які покладалася б функція забезпечення виконання закону. Адже якщо є вимоги до мови, то ними має хтось опікуватися. Так з’явилася ідея створення комісії з державної мови, яка мала б опікуватися стандартом, і термінологічного центру, що мав би стежити за чистотою термінології, займатися її адаптацією, адже постійно з’являються нові словотвори. Також передбачалося створення системи тестування на зразок IELTS чи TOEFL, результатом якої був би сертифікат на підтвердження володіння мовою. Наразі в Україні нічого такого, окрім свідоцтва про середню чи вищу освіту з відміткою про складення іспитів, немає. А отже, людина, яка вчилася іншою мовою, але опанувала українську, не має можливості підтвердити рівень володіння останньою. При цьому в нас є близько 20 законів, які вимагають від держслужбовців і політиків володіння державною мовою…

Нарешті, законопроект пропонував створення інституту уповноваженого з державної мови. Він виконував би функції стимулювання, коли є проблеми із застосуванням мови (на основі скарг). Тобто, якщо з’являється скарга на низьку якість мови в офіційних документах, уповноважений повинен зробити експертизу й надати рекомендації. Або коли публічні послуги не надаються українською, тоді можна застосувати певні санкції. У процесі дискусій громадської робочої групи стало зрозуміло, що в цьому законопроекті допущена одна системна помилка: поєднано дві несумісні площини. Зведення державної та всіх інших мов породжує конкуренцію в стилі нав’язаного Росією поняття «языковая политика». Але державна мова є ознакою суверенітету нарівні з такими державними символами, як кордони, герб, гімн. Всі інші мови людей, які живуть в Україні, лежать у площині мов національних меншин. І це сфера прав людини, а не суверенітету. Держава має їх гарантувати, але виходячи з цілком інших міркувань, а саме права людини зберегти свою мову та передати її наступному поколінню. Тому все це треба розвести і зняти конкуренцію, розробивши паралельно якісний закон про національні меншини, яким ті державні гарантії будуть забезпечені, адже це обов’язок держави.

Читайте також: Числа про слова. Чи готове суспільство до перетворень у мовній політиці

Саме під таким кутом зору законопроект 2013 року було модифіковано, а паралельно підготовлено проект закону про національні меншини. Щоб донести до суспільства важливість такого підходу до мовного законодавства, планувалося провести дискусії, круглі столи, сформувати громадську думку, перш ніж вносити обидва документи в стіни парламенту. Але втілити задум не дозволив Сергій Головатий, один з авторів законопроекту, що був взятий за основу. Він через нардепів Михайла Голов­ка, Марію Матіос, Миколу Княжицького та інших несподівано вніс до ВР свій оригінальний (дещо підправлений) проект закону «Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні». Робочій групі тоді не залишалося нічого іншого, як теж реєструвати фактично завершений, але ще не розпіарений проект закону «Про державну мову».

Зараз чи ні?

Наразі ситуація навколо мовних законопроектів видається не надто оптимістичною. Є підстави вважати, що весь цей хаос влаштовано, щоб поставити хрест на законодавчому процесі щодо захисту державної мови. Втім, виключати вплив цілком людських факторів, як-от образи чи бажання слави, теж не слід.

У будь-якому разі неозброєним оком видно велике бажання певних політичних сил узагалі усунути мовні закони з порядку денного. І небезпека штучної радикалізації мовного питання, спровокованої як ззовні, так і зсередини, цілком може обернутися на їхню користь — відкладенням у довгу шухляду впорядкування статусу української як стратегічного питання. Традиційні заяви про «не на часі» й цього разу стають вагомим аргументом. Бо чи доцільно, скажімо, ув’язуватися в такі складні речі перед не такими вже далекими виборами, псувати стосунки з частиною електорату?
Але говорити про невчасність державної мови — це все одно що говорити про невчасність держави. Абсурд. Можна розмірковувати про нелогічний підхід до врегулювання питання. Але чи не на часі закон про державну мову? Сумнівно. Державна мова конче потребує регулювання. Це ключове питання існування держави, її нацбезпеки та оборони. Статус російської в Україні як панівної та колоніальної існує де-факто.

Читайте також: Мовне божевілля

Нині думки в парламенті з приводу мовних законопроектів суттєво різняться. Частина депутатів вважає, що гіршого закону, ніж Ка-Ка, годі ухвалити. Тому за основу можна брати будь-який законопроект, крім пропозиції Балицького. Важливо, щоб бодай якийсь із трьох був підтриманий у першому читанні. Тоді принаймні з’явиться можливість працювати з ним, вносити правки. Найгірший сценарій — це коли жоден документ не набере 226 голосів. Тоді всі будуть відхилені й протягом року до їх розгляду повертатися не можна. Є проблема і в тому, що законопроект може бути ухвалений у першому читанні, але не в другому. Не виключено, що нинішньому парламенту й керівництву забракне політичної волі на це. Піти на таке вони можуть хіба що у випадку на кшталт того, коли Центральна Рада проголосила IV Універсал, у той час як більшовики вже були під Києвом, або коли в президента Порошенка геть впаде рейтинг довіри і він буде змушений швидко перекваліфіковуватися в націоналіста, щоб утриматися на плаву. Це не найприємніший сценарій, але наразі на інше сподіватися не випадає. Принаймні на Банковій точно немає інтересу до цього питання, звідти навряд чи лобіюватимуть хоч якийсь законопроект і пришвидшуватимуть процеси.

Інша річ — парламент. У нинішній ситуації він не може ховати голову в пісок і все таки мусить розглянути законопроекти, які вже подано. Тут ідеться не тільки про дотримання процедури, а й про відповідальність політсил, які обіцяли це у своїх програмах, а також відповідальність перед Майданом, який виніс цей парламент до влади.

Необхідна дискусія про те, на якому підході краще зупинитися. Потрібні прагматизм і тверезе розуміння, а не домовленості та інтриги. Адже напрацьовані продукти пропонують різні бачення і доведені до різних рівнів досконалості. А такі закони ухвалюються не до наступної сесії, а на віки. І так, безумовно, громадський законопроект був би найкращим для практичного втілення, адже дуже важливо, щоб влада чула думку суспільства, щоб між ними тривала дискусія і щоб процес рухався в напрямку порозуміння, бо всім жити в одній державі. Тут не обійдеться без тиску суспільства. Але головне те, що закон про статус української мови сьогодні більш ніж на часі. Ще ніколи мова не була такою важливою для майбутнього України, як сьогодні, бо це зброя. 


Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено