Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
5 травня, 2017   ▪   Андрій Голуб   ▪   Версія для друку

Числа про слова. Чи готове суспільство до перетворень у мовній політиці

Незважаючи на постійну критику темпу реформ після Революції гідності, народним депутатам вдалось ухвалити чимало нових законів, що стосуються майже всіх сфер життя.
Матеріал друкованого видання
№ 18 (494)
від 4 травня
Числа про слова. Чи готове суспільство до перетворень у мовній політиці

Прийнято навіть зміни до Конституції та створено нові правоохоронні органи. Проте в одній царині досі майже не відбулося перетворень. Ідеться про мовну політику. Ухвалений іще у 2012-му так званий закон Колесніченка — Ківалова досі не скасували, хоча він викликав протести ще п’ять років тому — до революції та війни. Нині у Верховній Раді зареєстровано кілька законопроектів щодо статусу мови, однак це питання, як і раніше, лишається ґрунтом для спекуляцій із різних боків. Тиждень спробував розібратись у темі з допомогою соціологів та дослідників мовного середовища.

Чи є прогрес у статистиці

Рух «Простір свободи» щороку проводить огляд становища української мови. Мета його учасників — простежити рівень її використання в публічних сферах. У 2016 році вони презентували таке дослідження вже вшосте. За словами співкоординатора руху Тараса Шамайди, українська мова, попри офіційний статус, не виконує низки функцій.

«Конституція передбачає, що держава має забезпечити всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території. Однак зазначена норма досі не виконана. Адже немає закону, який це гарантував би. Відповідно мова не функціонує нормально, як у більшості країн Європи. Це призводить, наприклад, до нерозвиненості певних національних індустрій, пов’язаних із мовою, незахищеності ринків та мовних прав українців і загалом до браку цілісного культурно-інформаційного простору», — каже він.

Читайте також: Українізація якістю

Фактажем для оглядів «Простору свободи» стають державна статистика, соціологія та власні моніторинги активістів. Окрім загальних даних про мововжиток із них можна дізнатися й специфічну інформацію, наприклад про кількість вивісок різними мовами в торговельних закладах та мову меню в місцях харчування. Виявилося, що у 2016 році вивіски українською були наявні в 40% досліджених точок, російською — в 14%. При цьому кількість вивісок латинкою за п’ять років зросла майже втричі. «Якщо так піде далі, то вже за рік-два їх стане більше, ніж вивісок українською мовою», — зазначили у дослідженні. Тільки в 60% закладів громадського харчування можна знайти україномовне меню.

«Під час останнього огляду найбільше проблем виявили в теле- та радіомовленні. Ситуацію на радіо дещо виправив закон про квоти на пісні українською. Нині це мінімум чверть пісень в ефірі. Те, що раніше вони не лунали по радіо, пов’язано не з їх браком, а з політикою трактування українського як меншовартісного, яку проводили власники багатьох радіостанцій», — переконаний Шамайда.

Він прихильник зміни мовного законодавства й виступає на підтримку законопроекту № 5670 «Про державну мову». На думку експерта, ухвалення такого документа — питання передусім національної безпеки. За його словами, в Україні близько 4–5 млн осіб із тих, які називають українську рідною, визнають, що не спілкуються нею вдома й тим більше публічно: «Ми це бачимо від Заходу, де різниця становить тільки 2% (настільки менше громадян, які розмовляють українською, ніж тих, що називають її рідною. — Ред.), і до Сходу та Півдня, де вона сягає 20%. Уявіть, наскільки потужні мали бути тиск і вплив, щоб люди ігнорували в спілкуванні мову, яку самі вважають рідною. Це впливає не тільки на старше покоління, а й на дітей та молодь».

Кількісний розрив між тими, хто називає українську рідною, і тими, хто нею спілкується, соціологи фіксують постійно. Та причини називають різні. У 2016 році Центр Разумкова оприлюднив результати масштабного дослідження української ідентичності. Одним із його блоків стало питання мови. У висновках соціологи зазначили, що від 2011-го до 2016-го частка тих, хто обирає українську як мову основного спілкування вдома, майже не змінилася: зросла від 52% лишень до 55%, переважно російською комунікували відповідно 45% і 41% українців. Водночас помітно змінилася частка тих, хто називає українську рідною. Таких у 2011 році було 61%, а стало 69%. Щоправда, варто зазначити: останнє дослідження не проводили в окупованому Криму.

«Можна припустити, що під впливом суспільно-політичних процесів [...] в Україні останніми роками відбулися певні зміни в мовній ідентичності громадян, але не в мовних практиках, які виявилися більш стійкими», — доходять висновку автори дослідження.

Читайте також: Мова у ЗМІ: що змінили та що пропонують

Окрім того, вони констатують стійкі й істотні відмінності між регіонами в цьому питанні: на Заході, у Центрі та на Півдні більшість опитаних назвали рідною українську (відповідно 97%, 86% і 63%). На Сході та Донбасі в цьому розумінні домінує російська (відповідно 52% і 66%).

Активувати рідну мову

Інше велике опитування, цілковито присвячене мовній ситуації в Україні, провели на початку 2017 року за сприяння німецького Фонду Volkswagen Stiftung.

Соціолог Ганна Залізняк, яка працювала над цим проектом, займається соціолінгвістичними дослідженнями в Україні від 2000-го. За її словами, для наших співвітчизників мова — це не тільки засіб спілкування, а й один із маркерів самоідентифікації. «Саме тому соціологи завжди фіксували більше людей, які називали українську рідною, ніж тих, хто спілкувався нею фактично», — каже вона.

Дослідження, у якому брала участь Залізняк, складалося з опитування методом особистого інтерв’ю понад 2 тис. респондентів по всій Україні в лютому 2017 року, а також співбесід у межах фокус-груп у чотирьох містах: Києві, Харкові, Львові та Одесі.

«Багато людей у фокус-групах відповідали, що бачать українську мовою переважного повсякденного спілкування в майбутньому. Однак часто додавали: «Я вже сам не говоритиму, а от діти…» Зміна мовної практики вимагає постійної роботи над собою та виходу із зони комфорту, особливо для людей, які вже сформувалися», — каже Залізняк.

З огляду на це від зміни мовного законодавства не варто чекати прямого впливу на практику побутового спілкування українців між собою. Підтвердженням чого можуть стати інші дані вже згаданого дослідження Центру Разумкова. На запитання «Що найбільшою мірою визначає вибір мови, якою Ви розмовляєте?» найпопулярнішою відповіддю стало «Цією мовою я розмовляю з дитинства». Таких 41%. Водночас так звані прагматичні мотиви вживання тієї чи іншої мови поширені дуже незначною мірою. Респондентів, які обирають мову залежно від того, наскільки поширений доступ до інформації або освіти нею, виявилося не більш ніж 2%.

«Єдиний момент прагматичності: якщо керівник розмовляє українською, то весь колектив починає його наслідувати. Те саме і з російською», — зазначає Ганна Залізняк.

Висновок про те, що законодавство має незначний прямий вплив на повсякденну мову спілкування в Україні, насправді двозначний. Передусім якби повна українізація усіх публічних сфер сталася навіть 15 років тому, то вона навряд чи викликала б протести в суспільстві. Як приклад можна навести ситуацію в кінопрокаті. Це фактично єдина галузь, де моніторинг «Простору свободи» фіксує впевнене домінування української.

«10 років тому ще тільки перші дубльовані фільми українською виходили, а сьогодні майже кожна кінокартина в прокаті українською. Їх понад 90%. Він став суцільно українським», — каже Тарас Шамайда.

Водночас про суперечки, які точилися навколо обов’язкового дублювання фільмів державною мовою, вже майже ніхто не пам’ятає. Спекуляції політиків на цю тему також припинилися. Причому спеціалізовані видання щороку фіксують нові рекорди касових зборів.

Як приклад неоднозначної ситуації з поширенням державної мови Шамайда наводить освіту. Кількість шкіл з українською мовою навчання значно зросла за роки незалежності, однак нерівномірно. Окрім того, є проблеми з виконанням навіть чинного законодавства в цій сфері.

Читайте також: Українська мова в Україні: де вона, яка вона і скільки її?

«Є Харків, Одеса, міста Донбасу, де від третини до більшості навчальних закладів мають російську мову викладання. Згідно із законом Колесніченка — Ківалова в них, окрім української мови та літератури, заборонено вести курс будь-яких предметів українською. Це пряма норма русифікаторського документа. Якщо дитина з української родини потрапляє до такого закладу, бо він, скажімо, близько до місця проживання, то вона зазнає інтенсивної русифікації на додачу до русифікації в інших публічних сферах. Якщо казати про школи з українською мовою викладання, то навіть у Києві, не кажучи вже про Схід, нормального мовного режиму не існує: вчителі навіть можуть дозволяти собі частково читати предмети російською, не кажучи про позакласну роботу. Ще гірша ситуація у школах естетичного виховання. У столиці величезна проблема віддати дитину в музичну школу з українською мовою викладання, де можна було б вивчати твори саме нею. У списках рекомендованої літератури є незначна частина української, а решта — російська й навіть радянська література та радянські за змістом музичні твори, і діти їх досі вивчають. Та й мова спілкування здебільшого російська, крім, можливо, західних міст, де розвинена культура викладання українською», — розповідає Тарас Шамайда.

Простір для спекуляцій

Загалом, на думку прихильників ухвалення нового закону, приведення мовної політики до відповідності вимогам часу передбачає не нав’язу­вання української, а забезпечення прав уже наявних носіїв мови.

«Це ніяк не заперечує захисту прав національних меншин на тому рівні, на якому вони сформульовані в нашій Конституції та міжнародних угодах, ратифікованих Україною. Окрім того, все буде захищено на рівні не гіршому, ніж у решті країн Європи. Законопроект № 5670 «Про державну мову» виписано так, що він не передбачає зіткнення лобами, протиставлення української та інших мов. Адже природа захисту української як державної і природа захисту мов меншин — це різні речі. Тому захист прав кожного громадянина на отримання інформації та послуг українською жодним чином не обмежує прав меншин. Просто ці права захищатимуть не за рахунок державної мови та прав мільйонів українців», — наголошує Шамайда.

За словами Залізняк, у суспільстві немає несприйняття більшістю запропонованих у мовних законопроектах норм, які викликали резонанс у ЗМІ. Відповідні питання ставили під час опитування на початку 2017 року. Виявилося, що 76% респондентів позитивно або швидше позитивно ставляться до запровадження іспиту чи атестації для держслужбовців на знання української мови. Запровадження іспиту для набуття громадянства України підтримує або швидше підтримує 61%. Ще 88% позитивно та швидше позитивно ставляться до твердження, що кожен громадянин зобов’язаний володіти українською як мовою свого громадянства. 90% вважають її необхідною для всіх держслужбовців та керівників медзакладів.

Підтримка українізації у сфері медіа, за даними Залізняк, дещо менша, але цю думку поділяє також понад половина респондентів. Зокрема, щодо державної мови поширення та демонстрування фільмів — 63%, щодо української мови телебачення та радіомовлення з установленням квот для нацменшин — 67%, щодо видання друкованих ЗМІ державною — 68%, щодо мови реклами — 68%.

Читайте також: Донбас по-українськи: очі бояться, а вуста говорять?

Причому навіть у разі ухвалення нового мовного законодавства не варто очікувати, що ця тема зникне із заяв політиків різних таборів. Швидше за все, спекуляції триватимуть, однак набудуть нових форм.

«Політики завжди знайдуть, на чому спекулювати. Там, де є прогресивне мовне законодавство, де мову захищають, як, наприклад, у Франції чи Латвії, спекуляції бувають. Це вічне. Але одна річ — спекуляції, які відбуваються — і при цьому руйнується національна ідентичність, а інша — спекуляції, які залишаються спекуляціями, тоді як держава розвивається й рухається вперед. Аргумент «не ухвалюймо закону про мову, бо це призведе до спекуляцій», по суті, несерйозний. Ідеться про питання національної безпеки, ідентичності та єдності країни», — каже Тарас Шамайда.

За словами соціолога Ганни Залізняк, напруження навколо мови тривало від часів пізнього СРСР, коли тільки-но з’явилися перші дослідження на цю тему. У більшості випадків це питання порушували політики. У повсякденному спілкуванні між собою українці доволі рідко помічають ті чи інші утиски однієї мовної групи іншою. Зокрема, про такі факти заявили 15% російськомовних і 13% україномовних. Про часті утиски кажуть 5–6% респондентів.

Передумов для погіршення цієї статистики після запровадження нової мовної політики фактично не буде. Однак чи захочуть публічні діячі перейти від слів до дій, наразі передбачити важко.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.