Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
20 квітня, 2017   ▪   Інна Корнелюк   ▪   Версія для друку

Юрій Береза: «Я бачу один шлях — зміцнення армії та мілітаризація суспільства»

Екс-комбат «Дніпра-1» про українізацію, війну та відмінність від Росії
Матеріал друкованого видання
№ 16 (492)
від 20 квітня
Юрій Береза: «Я бачу один шлях — зміцнення армії та мілітаризація суспільства»
Фото: УНІАН

Упродовж 2010–2013 років я прочитав понад 100 книжок про історію та розвиток національної ідеї України з 1917‑го по 1939-й. Навіть не знаю, що зі мною сталося: депресія, прихід Януковича до влади… Гостро відчув безнадійність усього того, що відбувається. Тож я занурився в книжки. З дитячого віку читав дуже багато, а батьки сварилися, що зіпсую собі зір. Роздарував уже чотири свої бібліотеки. Тепер у мене п’ята бібліотека, яку прочитаю і теж роздарую. Залишу собі лише найулюбленіші видання. Але повернімося у 2013-й, коли почалася Революція гідності. Я не вірив у те, що можна щось змінити. Мій Майдан не припинявся, у мене Майдан був щодня в Дніпрі: поламані ребра, шість кримінальних справ. Я був розчарований після Помаранчевої революції, у якій брав участь і сподівався, як усі, що нарешті прийде Ющенко — і… Нічого не змінилося. Світ довкола здавався ворожим. Та, коли на Майдані полилася кров невинних дітей, я приїхав до Києва. Привіз харчів, стояв з усіма...

1993 року, коли повернувся з Росії, казав, що ми з нею ще воюватимемо. Мене не розуміли, думали, що я не знаю, про що кажу, і що зі мною щось не те. Та, на жаль, я не помилявся. І коли на твою землю прийшла війна, то хай там що, а треба боронити свою країну.

Чим українці відрізняються від росіян? Пам’ятаю, 1991 року приїхав на Камчатку у військове містечко. Зенітно-ракетний дивізіон, неподалік Авачинський вулкан. Мене із сім’єю селять в офіцерський будинок, у трикімнатну комунальну квартиру, яку ми ділимо з росіянином із Рязані. Перше, що я зробив, — побудував сарайчик, викопав погріб. Мій сусід капітан Рябов приходив до мене, лейтенанта, ні, не допомагати, а з пропозицією: «Давай херячить!». Усіх попередили, що без погреба ніде картоплю зберігати. То що ж мої двоє дітей їстимуть? А капітан мені: «Шо ж хохляцкая твоя душа делает-то?». Тоді з харчами там було складно: розпад Союзу, на пайок сподіватися не було сенсу. От у сараї я й тримав кабанчика. На мене дивилися як на дивака, то й що? Зате я знав, де рибу ловлять. Тож коли дружина Рябова одного ранку побачила повну ванну риби, спитала: «Ты, наверное, из куркулей?». Я пригощав їх і салом, вони смакували, але нас нічим не пригощали. Зрештою прийшла до мене дружина Рябова і каже: «Возьми моего долбо… на рыбалку!». Листопад, –3, холодно. Картина прекрасна: припливли. З одного боку рибінспекція, прикордонники, а з другого — ведмідь. Треба було так усе влаштувати, щоб нас не зловили, і з ведмедем теж радості мало. Я лишив Рябова, щоб поставити сітки, а він мав вогнище розпалити. Повертаюся — той собі випив «За успех безнадежного дела» і хропе. Річ не так у тому, щоб риби наловити, а в тому, щоб її додому привезти. Сіли на мотоцикл — і в ніч. Удома дав я капітану мішок риби, і тоді вперше його дружина на стіл накрила. І сказала: «Вы не люди…» Але не я один українець був на Камчатці. І з земляками здружився, і з росіянами не скандалив. Але, коли написав рапорт на переїзд до України, як змінилося ставлення «русскіх товаріщєй» до мене… Те, що говорилося в 1990-х у них на кухнях, сьогодні вилилося на Україну: тут і Крим, і Донбас, і решта…

Читайте також: Агенти впливу. Як працює п'ята колона Росії

Хто такий сучасний українець? Насамперед це вільна людина. Вільна внутрішньо від «гомо совєтікуса». Біда в тому, що багато українців заражені цим вірусом, котрий передається від старшого покоління, яке із совєтами не може ніяк розпрощатися: «Ах, как била харашо прі совєтах…» Крім безплатної медицини що ще в Союзі було доброго? Про які здобутки можна говорити? Про те, що тракторист загинув, а трактор ціною його життя вцілів? Життя людини в Радянському Союзі не важило стільки, як трактор. Життя людини було знецінене. На жаль, 1991-го очільники нашої держави не зуміли зробити так, щоб спалити ці мости. Минуле залишити в минулому, усвідомити: перед нами чиста сторінка, починаємо жити по-іншому, рухатися далі. А вірусом, на жаль, заражені й молоді люди, і це найбільше помітно на Сході України. У Facеbook я посилав подалі всіх тих, хто мене вітав «с 23 фєвраля». Торік таких вітальників було понад 300, цього року 40. Тобто вже небагато, але такі ще є. І серед них чоловіки, які в жодній армії не служили, для них «23 фєвраля» — свято, коли можна набухатися.

1993 року, коли повернувся з Росії, казав, що ми з нею ще воюватимемо. Мене не розуміли, думали, що я не знаю, про що кажу, і що зі мною щось не те. Та, на жаль, я не помилявся

Нам завжди нав’язували принцип «моя хата скраю, я нічого не знаю». Це неправда. Навпаки, українець заради побратима міг життя віддати. Моя хата скраю — перший ворога зустрічаю. Нас стільки часу намагалися переробити. Ментально, психологічно. А українська ментальність така, що воля козака незламна. Українці — це творці. Українець не крастиме, а прагнутиме створити. Міста й села серед степу широкого чи на високих пагорбах.

Українська ментальність — це жага до творчості. Козак побудував хутір, завів господарку й пішов воювати. А від жінки залежало, що буде на тому хуторі, яке буде його наповнення. Українська жінка — вправна господиня. Взаємоповага між чоловіком і жінкою — основа добробуту. І любов до тієї землі, яка родить. Землі, на якій живе. Не колонізація по-російськи: вирубати ліс та й по всьому. Щось не складається — далі собі пішли кочівники. Інша річ — українці. Козацькі клейноди. Коли козак отримував наділ землі, то зобов’язувався зберігати дерева, які там росли. Попри війни, репресії, голодомори, український дух трударя жоден ворог не витравив.

Найперші, з ким має знайти спільну мову нинішня влада, — вчителі й священики. Незважаючи на те що релігія і держава відокремлені. Священики — це ті, хто може пропагувати. Щодо педагогів. Реформи освітньої галузі: у кожній школі, ПТУ, університеті. Це дуже важливо. Я хотів би зробити так, щоб, наприклад, у ПТУ працювали бійці, які пройшли війну. Виховання на справжніх ідеалах — це ще й донести до покоління, що підростає, ті речі, які зараз у країні відбуваються. Бо складається враження, що більшість молодих людей живе в якомусь ілюзорному віртуальному світі телевізора та соціальних мереж. Це діти, найуразливіші організми, які легко піддаються згубному впливу.

Нинішня Україна у своїй історії має сторінки, які були також у Держави Ізраїль. Країна постійно в оточенні ворога. У мене немає відрази до арабів чи ізраїльтян, лише беру як приклад. Ізраїль вистояв. І таке саме чекає на нас, іншого варіанта немає. Наш кордон — від Білорусі до Туреччини з усіма умовностями — це Росія. Ворожа країна. Чого ми від неї можемо очікувати? Нічого доброго. Що ми можемо зробити? Побудувати велику китайську стіну? Сумніваюся.

Читайте також: Бур’ян. Чому проросійські виступи стають можливими

Я бачу один шлях — зміцнення армії та мілітаризація суспільства. Поруч із нами в кафе сидять люди, сміються-веселяться, їм байдуже, що йде війна. Коли це зачепить їх за живе і на фронт піде їхній син, брат, чоловік, батько, тоді вони замисляться. Але в цій байдужості не вони винні, а держочільники. Бо виходить так, що в нас ніби і йде війна, і ніби її немає — АТО. Але це справжня війна. Я не маю жодного сумніву. Проблема ще в тому, що підіграють так звані патріоти. Нема єдиної національної політики, яка об’єднувала б усіх громадян України. І все одно ми повертаємося до того, що нам потрібна національна ідея. Для мене це мілітаризація. Скажу неприємне: ми маємо дякувати росіянам, що вони на нас напали. Це мобілізовувало суспільство. І викристалізувало просте визначення: Україна — від Сяну до Дону. Так історично склалося, якщо говорити про географічні межі країни.

Хто винен і що робити? Керівники держави досягли багато успіхів на міжнародній арені, але, на жаль, їхні дії не збігаються з очікуваннями всередині країни. Розрив між зовнішнім баченням розвитку держави та внутрішніми процесами, подіями в державі надто великий. Майстерність очільників країни полягає в тому, щоб подолати цей розрив. Ні для кого не секрет, що Ахметов на Донбасі міг переграти ситуацію, і тоді все склалося б не так трагічно для держави. Чому він не зробив того, що мав? Він міг змінити хід подій навіть за бездіяльності міліції-поліції, СБУ та інших органів. У нього було достатньо ресурсів: і кошти, і люди — десятки тисяч озброєних чоловіків (є версія, що в березні 2014 року їх було 37 тис.). В українській армії на той час назбиралося… лише 5 тис. вояків разом із добровольцями. А міг би олігарх ще тоді зупинити напад і всіх божевільних, які захопили Донецьку ОДА, та й решту причетних. Чомусь не знайшлося і десятьох вправних правоохоронців, які зі зброєю вийшли б назустріч нападникам. Я мислю так: раптом у Дніпрі починаються якісь загрозливі рухи — дістаю зброю і даю команду. Якщо треба, то вбивати. По-іншому ніяк. Усі знають: Береза контужений — і мені не дивуються. Якби тоді вбили тих небагатьох, то нині ми не мали б тисяч загиблих українців.

Сильна армія. Всі чоловіки мають бути готові воювати. Бо воювати доведеться не лише у Facebook. Пройти підготовку в складі Збройних сил чи будь-де, щоб мати уявлення про зброю і про те, як вона стріляє. Набути навичок. Потім ці люди повинні об’єднатися в територіальних загонах оборони. А в кожного чоловіка, який був на війні й брав участь у бойових діях, має бути право тримати вдома автомат, кулемет і все інше, те, що дозволяють фінанси: можеш купити танк, то й танк. Але ти, звісно, маєш довідку, що психічно здорова людина. Українцям давно потрібне право на володіння зброєю. А чоловіки, які захищали державу, повинні мати це право в першу чергу.

Читайте також: Вадим Пристайко: “Рано чи пізно Росія змушена буде сісти за стіл переговорів”.

Якщо ти громадянин, мусиш скласти іспит на знання державної мови. Української. Ти не можеш працювати в держінституціях без знання державної мови. Це навіть не обговорюється. Усе, на що йдуть гроші з держбюджету, тотально українізувати. Про російську не може бути й мови. Хоча б на три роки так зробити — і проблеми немає. Така собі лагідна українізація.

І нарешті, ти маєш право на володіння землею. Земля — це товар, велика цінність. Тобто потрібні реформи ринку землі й створення громад. Але без монополії аграрних корпорацій: до 500 га в одних руках.

Щоб відбулися будь-які зміни в Україні, потрібна політична воля. І на те, щоб змінити Закон «Про вибори». Щоб мати право голосу, ти повинен бути українцем. Не просто повносправним, а повноправним: знати державну мову, сплачувати податки та багато іншого. У мене є друг, якому я врятував життя в Пісках. Він має бізнес на Закарпатті. Якось спитав у побратима: «Скільки ти заплатив податків?». А він: «Я?.. Та ну його!». Поясніть мені, чому державі платити податки люди не хочуть? Бо в багатьох немає розуміння, що таке Українська держава.  

Для сепаратистів і колабораціоністів не тюрми, а заклади з жорстким режимом. Іншого способу я не знаю. Можна назвати по-різному ці місця: фільтраційні табори тощо. Але ті люди, які є загрозою для існування України, не мають права голосу на виборах, бо які ж це громадяни?

Має бути закон про позбавлення українського громадянства. Потрібен інститут українського громадянства. Це проста програма від Берези. Я нічого не хочу вигадувати, Коломойському ще у 2014 році сказав, що нам треба в Жовтих Водах будувати платформу, де ми перековуватимемо всіх тих, хто завинив перед Україною. Це смішно звучить, але правда гірка й страшна. Жовті Води, Вільногірськ — територія, куди було завезено багато росіян. Ми з вами візьмемо участь у перевихованні П’ятихатського району, російського анклаву в Україні. І тепер то Україна, там розмовляють українською мовою, це модно, як у класика було, «по-модньому».

Раніше українську сприймали як субкультуру, ти ж по-сільському не розмовляй! Поки жила в селі — говорила нормально, тільки повернулася з великого міста — «пірнуля і попліла». І що я роблю в П’ятихатському районі — борюся зі звичайним сільським жлобством. Пірнуля і попліла…

Жоден президент не потопить цю країну, а жлобство простих фермерів. Сидиш із ними й питаєш: що ви хочете робити? А вони що? «Держава нам нічого не зробила». Питаєш: «Скільки ти, чоловіче, податків заплатив?». А він: «Та все одно всі крадуть». Питаю: «Ти скільки податків заплатив? Скільки ви з гектара платили неофіційних податків потрібним людям? Ви щороку їм платили. Комусь. Я вас прошу по 100 гривень із гектара — і створимо нарешті фонд розвитку села. У кого найбільше землі, той найбільше сплачує. І на ці кошти розвиватимемо село». І що? Фермери купили квартири дітям у місті, дехто вже навіть у Києві. Але вкладати в село не хочуть. Вони вже подумують обзавестися житлом у Болгарії. Я міг би собі купити квартири і в Нью-Йорку, і в Женеві. Але не дозволю собі цього. Хочу жити там, де народився. Я й хоромів багатоповерхових свідомо не хочу. У більшості українських очільників такі будинки. У мене така хата, як у них туалет. Це моя рідна земля. За цей рік купив бійцям хати в українських селах — і вони туди поїхали жити. Їхні малі дітки бігають по землі в моєму рідному селі… Коли я пішов у батальйон «Дніпро-1», поміж односельців були такі сепаратистські настрої: вони ж прийдуть нас різати… І це козацьке село!

Читайте також: Ключ від півострова

2008 року поїхав до родичів по маминій лінії на Волинь, невеличке село під Ковелем. Прийшов на вінчання молодят до місцевої церкви, і священик сказав: «За нами Москва і Путін»… Я тоді в церкві зчинив рейвах: «А ви не о..ли тут?». Моя дружина мені докоряла, що зіпсував свято, мовляв, ну хіба можна в церкві таке казати. То я їй відповів, що московському попу можна, а нам ні? Повісити його мало. Дядьки місцеві тоді казали: «Ото Бандера приїхав…» Церкві 400 років, повно людей, всі одне одного знають. Я лаявся. Та для мене почути таке в Західній Україні — культурний шок. Але. Із Західної України поїхав кожний тридцятий воювати, а зі Східної — кожний п’ятий. Є різниця. У 2014 році в червневих-серпневих подіях, в Іловайському котлі, скільки бійців утікало. Гармати, БТР, повний боєкомплект, а драпали… і казали, що в них наказ. Психіка людська того пекла не ладна була витримати. Я кричав: «Що ви робите!?» Батальйони тікали, хто мене слухав... Така правда. Двоє етнічних росіян — Пермяков і Мітяєв. У Пермякова вся рідня в Росії. І йому відрізав Бєс голову і грав нею у футбол. Тому що той не став на коліна, а сказав, що є українцем. Не все так однозначно в цьому всьому, непросто розібратися, хто є хто.

Відома історія Артема Кравченка, наймолодшого голови Верхньодніпровської райради. В Іловайську йому прострілили руки та ноги. Українці, місцеві мешканці села Катеринівка, здали цього хлопця росіянам. А ті не взяли його, бо був для них «нєжилєц», попросив води — не дали, пив зі свинячого корита, а потім хлопця таки віддали Червоному Хресту. Він, на щастя, вижив.

Ми повернемо ще контроль над Донбасом, Луганськом і над Кримом — вогнем і мечем, іншого способу, як хорватський, у нас немає. Не бідкатися. Усі ці дипломатичні реверанси не допоможуть. Ми ж на Росію не нападали, а вони прийшли з мечем до нас.

Першу інформаційну війну проти Росії ми програли. Вона почалася у 1991-му й закінчилася в серпні 2014-го. У цій війні визнання Росією «ДНР-ЛНР», їхньої фейкової документації грає нам насправді на руку — це підстави для нас застосувати закон про позбавлення громадянства. Сьогодні головне — документування, документування, документування. Врешті-решт ці відступники там самі себе з’їдять. Повірте, так само в Криму можна зіграти на протиріччях. Країні необхідна сильна внутрішня політика, і тут президентові Порошенку має допомогти команда, але в нього її немає.  

Україна для мене — це родина: мама, тато, сестра, дружина, мої діти та онуки. Це чиста квітуча Україна, де жити безпечно, можна вийти вночі з будинку і не боятися, комфортна країна для будь-якої нації, яка поважає цю країну та її історію, мову. Я хочу, щоб навколо завжди звучала українська мова. Не хочу чути російську попсу, вона мене бісить так, що можу такому меломану надягти на голову ноутбук як пілотку.

Україна — це моя рідна земля. Мені сьомий минало, я пас ягнята за селом. Мене, першокласника, тітка вела за руку на вівчарню і казала: «Ти хочеш сам собі купити портфель? Інакше в тебе його не буде, бо грошей нема». 54 карбованці отримав за перший місяць роботи і тішився, як дитина. Україна має бути заможною країною, де кожен може купити хліба і не тільки. Країна людей нелукавих. Щоб підлі боягузи не тікали з передової, коли потрібно захищати свою землю. І щоб поруч не було людей, які засовують ніж у спину. Незважаючи на пекло й зради Іловайська, все одно я люблю людей. Не забуду, як дванадцятеро бійців склали зброю і відмовилися воювати, тоді я хотів їх розстріляти. А потім мені стало їх шкода… Українці скрізь люди добрі й мирні, доки їм до живого не допекли.

Літературний упорядник Інна Корнелюк

-------------------------------------------------------------------

Проект Антіна Мухарського «Національна ідея модерної України». Інтерв’ю з митцями, філософами, лідерами думок


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • 14 серпня після тримісячного безвладдя в прифронтовому Торецьку нарешті з’явився керівник військово-цивільної адміністрації, яку було створено за наказом президента в травні 2017 року. Переселенець із Донецька, 30-річний Ярослав Руденко в перші дні при владі розповів, де шукатиме воду для міста, що потерпає від спраги, та чому залишає в команді кадри попереднього мера.
    18 серпня, Єлизавета Гончарова
  • Чому НАТО тривожать найбільші з часів холодної війни навчання Росії в Європі
    18 серпня, The Economist
  • В опублікованих Тижнем у першій половині 2017 року нарисах про Російську революцію та її наслідки для України головною постаттю був Владімір Лєнін. Доцільно присвятити йому окрему статтю
    18 серпня, Станіслав Кульчицький
  • Цього тижня Оболонський районний суд таки зрушив з мертвої точки у справі про державну зраду колишнього президента Віктора Януковича. Втім, розгін взяти не вдалося – після виступу першого свідка адвокат підсудного вирішив взяти відвід.
    17 серпня, Станіслав Козлюк
  • У передвиборчій кампанії країни серйозніші виклики залишаються без уваги
    17 серпня, The Economist
  • Нового омбудсмена не змогли призначити у встановлений термін. Чому так відбулося та чи варто чекати швидкого вирішення цього питання восени
    17 серпня, Андрій Голуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено