Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 березня, 2011   ▪   Аліса Ліпольц ,   Ігор Петренко   ▪   Версія для друку

Протест під Кремлем

У рух антикомуністичного опору Валерій Кравченко потрапив із цехів показового радянського заводу «Арсенал»
Матеріал друкованого видання
№ 11 (176)
від 18 березня, 2011
Протест під Кремлем
Андрій Ломакін
Засумнівавшись у радянському ладові, висококваліфікований токар-арсе­на­­лець на початку 1970-х відмовився від членства у КПРС. Невдовзі вчинив іще радикальніше: написав керівникові СРСР критичний лист. Не отримавши відповіді, вийшов під Кремль протестувати проти режиму. І, заюшивши кров’ю московську бруківку, опинився спершу в божевільні, а згодом  у в’язниці.
 
Інцидент під Спаською вежею
 
Москва. Кінець 1980-го. Перед тим, у зв’язку з літньою Олімпіадою, столиця СРСР пройшла «зачистку» від небажаних фігур: бомжів, повій, фарцовщиків... Ситі міліціонери, чергуючи 5 грудня під Спаською вежею Кремля, не вельми перепрацьовували. Сніжило. Раптом котрийсь із них помітив дивного чоловіка в накинутому на одне плече пальті. Зима все-таки, чого розстібнувся?
 
Біля мурів стояв молодий робітник київського «Арсеналу» Валерій Кравченко. Відкинувши верхній одяг, він демонстративно полоснув себе по руці чимось гострим. Червоні краплі впали на Червону площу, на сніг. Кравченко витяг із-під поли заздалегідь зроблений плакат на шарнірах, розгорнув над собою. Охоронці покинули свій пост і підтюпцем побігли до протестувальника. «Л.И. Брежнев, ты хочешь моей крови? Иди, пей, кровопийца!» – прочитали здивовані туристи, котрі саме гуляли навколо собору Василія Блаженного. Але самот­ня людина з плакатом швидко зникла – міліціонери скрутили її й потягли в тісну кутузку під вежею.
 
Пан Валерій згадує той епізод: «У мене взяли попередні свідчення, чому я так учинив. Я їм говорив про переслідування інакодумців у Радянському Союзі, про дискримінацію. Про права людини: «Що ви затикаєте усім рота? Ваша преса відображає тільки одну сторону буття!» Мене вислухали й… повезли на психіатричну експертизу».
 
Холодний відчай
 
Будь-який активний протест зовні нагадує безум. Чи боявся він? «Коли йдеш на справедливу справу – о, це такий адреналін!» – віджартовується Кравченко. Хоча розумів: лиха не минути. Пан Валерій справді був у відчаї, однак рушив до Кремля при здоровому глузді. Він розповідає: «Ще в Києві я заготував заточку зі шматка нержавійки – маленьку, щоб мені її не інкримінували як зброю. Відшліфував, прокип’ятив, щоб не було інфекції, обгорнув стерильним целофаном. Узяв на заводі два дні відгулів «за сімейними обставинами». Купив залізничний квиток на вечір і вранці приїхав до Москви».
 
Щодо родинних справ: дружина була на четвертому місяці вагітності, чекала на другу дитину. Про наміри чоловіка не здогадувалася.
 
Кравченко – поширене прізвище. Батько й мати – українці, але так вийшло, що сам народився й виріс в Узбекистані. Армійську службу, однак, проходив в Україні, під Львовом, тож вирішив залишитися на віт­чизні батьків. Влаштувався в Києві токарем на завод «Арсенал». Там-таки вступив до КПРС. Одружився.
 
Невдовзі побачив, наскільки дійсність не відповідає офіційному її трактуванню. Дратували дрібниці: харчі, одяг слід було діставати «по блату». Без вирішення залишались і важливіші питання. Зокрема, обіцяне Програмою КПРС «безкоштовне житло» навіть для сімей робітників столичного «Арсеналу» ставало справою неозорого, мов комунізм, майбутнього. Соціальний простір бачився викривленим, спотвореним до абсурду. Кравченко в середовищі заводчан критикував такий стан справ і чув у відповідь: «Не гарячкуй. Не псуй собі життя». І навіть не протест, а лише те, що філософ Мераб Мамардашвілі називав «вертикальним стоянням», тоді сприймали майже як героїку.
 
1971 року Кравченко написав на адресу Лєоніда Брєжнєва лист, у якому засудив внутрішню політику КПРС і заявив про вихід із партії.
 
Економіка окозамилювання
 
Але було ще дев’ять років до походу на Кремль. Відмова від партквитка – вчинок хоч і різкий, та не поодинокий серед робітництва. Армія службовців ставала в чергу на «партизацію» та супутні пільги, тоді як справжніх трудівників комуністи у свої лави тягли на налигачі, щоб хоч якось підтримувати репутацію «авангарду пролетаріату».
 
Працювалося на «Арсеналі» чимдалі нестерпніше – керівництво дошкуляло всілякими претензіями. Потайки, мовби то була бозна-яка крамола, робітники обговорювали важливі й очевидні думки про можливість створення в СРСР другої партії, окрім КПРС, про необхідність свободи слова й зібрань, конкуренції виробників, про всім помітні недоліки соціалізму. Несправедливість обурювала, однак висловити її змоги було небагато.
Краплею, що переповнила чашу терпіння, пан Валерій вважає історію з токарем Олександром Рєзвановим.
 
На ХХIV з’їзді КПРС усій радянській промисловості дали вказівку: «забезпечити збільшення продуктивності праці на 36–40%». Таких шалених темпів зростання не вдавалося досягти ще жодній країні світу. Звісно, кульгава економіка «розвиненого соціалізму», як гордо назвав свій лад Брєжнєв, теж на таке не була здатна. Та щоб не звітувати у Кремль про фіаско амбіційних настанов, на місцях системно вдалися до приписок, тобто неправди у звітах, роздування й перекручування показників.
 
Одним із різновидів фальсифікацій була «виводилівка» – коли робітникам призначали зарплату незалежно від кількості і якості виробленої продукції. Іноді, отримавши додаткові 30–35 карбованців, «ощасливлений» арсеналець дериба­­нив їх зі своїм начальником, тобто приписки породжували корупцію.
 
Токар «Арсеналу» Олександр Рєзванов публічно виступив проти цього: мовляв, такі відносини нівелюють зв’язок між зарплатою та продуктивністю праці. За критику компартійне керівництво почало цькувати робітника, називати наклепником. Його фото висіло на дошці пошани – зняли. Мав звання «Майстер–золоті руки», а про­­те  йому, висококваліфікованому виробничникові, регулярно зрізали зарплату. По суті виставляли його ледарем і нездарою. «Тоді весь цех розмовляв про те, що роблять із Рєзвановим. А я став ще більше задумуватись про сутність приписок і всього іншого. І життя мене, зрештою, переконало, що ця система є недосконалою і справа совісті – висловити свій протест».
 
У київській божевільні
 
Невдовзі Валерій Кравченко опинився під мурами Кремля із заточкою і транспарантом…
 
Після огляду в московського психіатра йому дали змогу повернутися до Києва, у цех «Арсеналу». А може, цей протест вплинув і щось-таки зміниться на краще? Показує ж бо радянське телебачення, як протестують робітники у США, в Італії… «Через кілька днів до мене додому прийшли з обшуком. Вилучили мій портфель, обклеїли його папірцем із печаткою. Слідчий узяв у мене попередні пояснення. Показує мені санкцію прокурора на психоневрологічну експертизу». Кравченка відвезли на Фрунзе, 103, до клінічної лікарні імені Павлова, що біля Кирилівської церкви.
 
«Укололи щось… Я був у піднаглядній палаті так званого 13-го відділення – підслідчого. Там утримували тих, хто скоїв злочин і була підозра, чи вони зі здоровим глуздом. Палата відрізнялася від звичайної лікарняної ще й міцними ґратами на вікні. Я там перебував не амбулаторно, а постійно, як в ув’язненні, під наглядом санітарів. Одного дня кримінальники кажуть: тут є ще один політичний». Так Кравченко познайомився з Миколою Поліщуком із Білої Церкви.
 
«Я підійшов до Миколи Кіндратовича, привітався російською мовою. Він запросив мене сісти й каже: «А як це сталося, що рідна мати для вас стала мачухою?» Я попросив повторити. Розчув добре, але не зрозумів. Він пояснює: «У вас наше, українське прізвище, а ви говорите чужинецькою мовою». У Поліщука вже друга ходка була, він виступав проти насильницької русифікації. Спілкуючись із Миколою Кіндратовичем, мушу вам сказати, я став схилятися до думки, що таки дешево віддаю свою волю», – згадує колишній арсеналець.
 
Біографія Валерія Кравченка – Узбекистан, армія, завод – творила з нього російськомовний психотип, типовий і зручний для комуністичної імперії. Однак душа не сприймала форматування. Ставши на шлях протесту проти лицемірного устрою, за логікою, людина мала прийти й до ідей національного визволення. Це з Кравченком сталося неочікувано й парадоксально – у психлікарні.
 
Протримали там його бли­зько двох місяців. І знову, як і в Москві, визнали притомним і осудним. У квітні 1981 року Київський міський суд виголосив Валерієві Кравченку вирок: чотири роки неволі – за кількома статтями, основною значилася 187-І КК УРСР («розповсюдження наклепницьких вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад»). Накинули йому ще за хуліганство й незаконне виготовлення холодної зброї.
 
Коли настане доба Реабілітансу?
 
Ми нині дещо знаємо про правозахисну діяльність дисидентів з Української Гельсінської гру­­пи. Однак рух спротиву радянському режимові був ширший і здебільшого стихійний. І саме наприкінці 1970-х іноді набував неочікуваних, вражаючих форм. Протестуючи проти русифікації, Олекса Гірник спалює себе на Чернечій горі в Каневі. Капітан Валерій Саблін підіймає повстання на військовому кораблі Балтійського фло­­ту. Теж обливає себе бензином і самоспалюється кримський татарин Муса Мамут, протестуючи проти переслідувань свого народу. Кілька євреїв захоплюють «кукурузник» «Ан-2», щоб емігрувати до Ізраїлю, куди їх інакше не випускають… А Валерій Кравченко чекає на Брєжнєва під Кремлем. Та більшість громадян, звісно, крайнього радикалізму не виявляли. І протестували хіба що… у мікрофон гранчака.
 
Справді, активний опір буває схожим на божевілля. Та іноді терпіти, як худоба, несправедливість – безумство у квадраті.
 
Валерій Кравченко відсидів свій термін повністю. Напередодні проголошення державної незалежності Верховний суд України реабілітував його «за відсутністю складу злочину». Пан Валерій брав участь у створенні Народного руху, Демократичної партії. Нині працює у громадській організації, мета якої – повернення чесного імені політичним в’язням і дисидентам. Досі дружить і часто бачиться з Миколою Поліщуком, із котрим познайомився у психлікарні. Приятелює з Георгієм Москаленком та Віктором Куксою, які 1966 року підняли синьо-жовтий прапор над Шулявкою й відсиділи за це по кілька років – їх і досі юридично не реабілітовано.
 
Усі ці люди так само ні до чого нинішній владі, як і вояки УПА
 
Звідки взявся Гомо совєтікус?
1971 року, на ХХIV з’їзді КПРС, крім утопічних економічних завдань Леонід Брєжнєв проголосив створення «нової історичної спільноти – радянського народу» на базі «зближення всіх націй і народностей». Почасти генсек мав рацію – комуністам таки вдалося вивести в соціальних пробірках і ГУЛАГах зденаціоналізованого слухняно-агресивного зомбі, якого сатирики згодом назвали також «гомо совєтікусом»
 

Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як живе обласний центр з новою українською назвою
    26 липня, Світлана Орел
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про чорний ринок зброї в Україні, смерть Павла Шеремета, хресну ходу Московського патріархату та військові навчання біля берегів Одеси
    26 липня, Віталій Рибак
  • Літо надихає на мандри. Тому книжки, про які я напишу, теж так чи інакше пов’язані з мандрами й подорожами.
    25 липня, Олександр Стукало
  • Тиждень.ua поспілкувався із комісаром Ради Європи з прав людини Нільсом Муйжнієксом про стан прав людини на Донбасі та в Криму і його подальший план дій щодо цих територій
    25 липня, Віталій Рибак
  • Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
    25 липня, Роман Малко
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено