Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
23 березня, 2011   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

Подолати невизначеність

Суперечлива громадська думка в Україні не залишає владі іншого вибору, окрім реальної євроінтеграції
Матеріал друкованого видання
№ 11 (176)
від 18 березня, 2011
Подолати невизначеність
УКРІНФОРМ
17 березня виповнилося 20 років референдуму 1991-го, коли українці (окрім Києва та областей Галичини) водночас висловилися за збереження СРСР «на новій основі», за опертя на Декларацію про суверенітет, а галичани – ще й за незалежну державу.
 
Яке запитання – така й відповідь
 
Першому й останньому всесоюзному референдумові 17 березня в Кремлі відводили роль ключового знаряддя у збереженні союзу й зупиненні руху республік до незалежності. Тож на нього винесли єдине, але малозмістовне питання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи особи будь-якої національності?» Така формула містила принаймні три запитання, а дати негативну відповідь було вкрай складно.
 
Саме тому майже всі європейські (крім Білорусі й України) та закавказькі (крім Азербайджану) республіки відмовилися від референдуму. Парламент Литви вирішив замінити його опитуванням, а 9 лютого було проведено «виборчу консультацію», під час якої 90,4% учасників висловилися за незалежну демократичну республіку. Аналогічний захід у Латвії, що відбувся 3 березня, показав підтримку самостійності на рівні 73,6%. На організованому того ж таки дня референдумі в Естонії, участь у якому взяли тільки «правонаступні громадяни» (нащадки тих, хто мав естонський паспорт до моменту окупації Радянським Союзом), 78% також висловилися за цілковиту незалежність країни.
 
Україна опинилася серед тих, хто погодився на референдум. Однак його місцевою особливістю було додаткове запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських Суверенних Держав на основі Декларації про державний суверенітет?» Лише Галицька асамблея (представники влади трьох областей: Івано-Франківської, Тернопільської та Львівської) ухвалили рішення включити в бюлетень ще й третє запитання: «Чи хочете Ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує усі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від національної та релігійної належності?»
 
Як наслідок – результати референдуму цілком закономірно виявилися двозначними.
 
Упродовж січня – березня пропагандистська машина, контрольована КПРС, працювала на всю потужність над популяризацією ґорбачовського проекту Союзного договору, паплюженням «націоналістів-сепа­ратистів» та залякуванням громадян уявними катастрофічними наслідками розпаду СРСР. Однак частка населення України, що підтримала її збереження у складі «оновленого» союзу, виявилася найнижчою серед усіх республік, які взяли участь у референдумі – 70%.  При цьому 80% опитаних в Україні висловилися за входження УРСР до складу «оновленого» союзу на засадах Декларації про державний суверенітет.
 
У трьох галицьких областях «за» збереження СРСР узагалі віддали голоси тільки 16–19% жителів (натомість незалежність України, тут підтримали 87–90%), у Києві – 44,6%, Волинській та Рівненській областях – 54%. 
 
А вже на грудневому референдумі за незалежність України проголосували понад 90% тих, хто взяв у ньому участь, що довершило загальну картину «парадоксальних» настроїв суспільства.
 
Соціальна шизофренія?
 
Уже 20 років думка українського суспільства вражає внутрішньою суперечливістю – громадяни готові одночасно приставати до часто взаємовиключних ініціатив.
 
Нещодавно ЗМІ заполонили результати опитування центру «Соціс», згідно з якими 37% респондентів хочуть бачити Україну в союзі з Росією та Білоруссю, причому серед людей без вищої освіти таких виявилося майже половина – 48%.
 
Ці дані цікаво порівняти з результатами дослідження Інституту імені Горшеніна, при-уроченого до тодішнього Дня незалежності. Тоді 56,7% наших співгромадян підтримали проголошену 1991 року державну самостійність України. Але ще через 20 років бачити її такою хотіли б лише 48%. Решта приблизно порівну поділилася на прихильників відмови від суверенітету на користь союзу з Росією та ЄС. Водночас є результати проведеного торік у листопаді опитування КМІС, згідно з якими 80% респондентів висловилися за збереження України як незалежної держави.
 
Вітчизняний соціолог Євген Головаха визначив це явище як соціальну шизофренію. Менш експресивні дослідники говорять про «амбівалентність свідомості» – одночасну згоду з протилежними тезами. Її пов’язують із наслідками виховання в СРСР (певні елементи його відтворюються і в пострадянський час), активними діями Росії щодо просування своїх цінностей в інформаційній та культурній сферах, недостатнім знан­ням пересічних українців про життя як у Європі, так і в РФ. Часто суперечливі результати можна пояснити й простіше: на відповіді впливає постановка запитання.
 
Однак тенденція очевидна: відповідаючи, українці насамперед оцінюють потенційний зиск, який несе кожен варіант. І не бажають його втрачати. Це явище, до речі, виявляється і в популярних серед політиків та політологів гаслах «і з Європою, і з Росією», «вступ до ЄС за дружніх стосунків із Росією», аж до геть нереалістичного «в Європу разом із Росією». Відтак очікування суспільства лише посилюються гаслами політиків та міркуваннями «лідерів думок».
 
Мистецтво маневру
 
Утім, амбівалентність має свою межу. Більшість українців не сприймають альтернатив, які напевне перекривають інші можливості, наприклад інтеграційні.
 
Аналіз результатів соціологічних опитувань останнього десятиліття засвідчив: більшість наших громадян не готова жертвувати європейською перспективою на користь інтеграційних проектів із Росією. Ще в жовтні 2003-го, відповідаючи на запитання КМІС: «Чи вступати Україні в Єдиний економічний простір з Росією, Білоруссю і Казахстаном?», 49,9% відповіли: «Так, але за умови, що це не перешкодить вступу до Європейського Союзу» – і тільки 19,1% сказали «так» на будь-яких умовах. Причому серед громадян віком 18–45 років ці показники становили відповідно 56% і 13,1%.
 
Навіть коли враховувати наведені вище дані Інституту імені Горшеніна, нині «безповоротний» союз із Росією готова підтримати не більше ніж третина громадян.
 
Бажання українців отримувати зиск на всіх фронтах і опір спробам позбавити альтернативи (що неодмінно станеться в разі тіснішої інтеграції з Росією) означає їхнє прагнення мирно співіснувати з сусідами, але в межах європейської цивілізації.
 
Відтак влада в Києві фактич­но має карт-бланш на проведення заходів, необхідних для європейської інтеграції. Амбівалентність свідомості українців показує лише, що при цьому не слід забувати демонструвати конкретні здобутки у праці за всіма напрямами. Але якраз інтеграція до ЄС не суперечить такій особливості суспільної свідомості. Адже рух на Захід не перекреслює можливості діалогу з Росією. Ідеться лише про переведення його в цивілізовані рамки на засадах рівноправності. У таких умовах українські галузі та підприємства не зазнаватимуть поглинання російським капіталом, перетворюючись на сировинні придатки, а співпрацюватимуть у взаємовигідних проектах: за прозорими правилами ЄС і за підтримки його фондів, але з українськими виконавцями та із залученням російських співвиконавців.
 
Ця формула дещо суперечить кремлівському баченню світу, але якщо саме таку стратегію обере українська влада, то на її боці будуть і суспільство, і європейські структури, і країни ЄС. А відтак із РФ розмова буде конструктивніша. 
 
На власних умовах. Українці погоджувалися жити в союзі лише на засадах Декларації про суверенитет

Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • 18 вересня в Росії відбудуться вибори депутатів Державної думи. Однак передвиборчого ажіотажу в країні не спостерігається. Скандали, інтриги, війна компроматів — усе це не про російські вибори.
    25 серпня, Денис Казанський
  • Кадрові перестановки у Кремлі щось означають. Але що, не знає ніхто
    25 серпня, The Economist
  • Етос служіння як головна ознака профпридатності «верхів»
    25 серпня, Ігор Лосєв
  • Тиждень поспілкувався зі спікером Верховної Ради України Андрієм Парубієм про зміну поколінь у політиці, роботу над помилками минулого й актуальний порядок денний для політичних еліт і всього суспільства
    25 серпня, Станіслав Козлюк
  • Жоден суддя, обвинувачений у переслідуванні активістів Майдану, за два роки так і не був засуджений за винесення неправомірних рішень. Максимальне покарання, яке вони дістали, — звільнення
    25 серпня, Станіслав Козлюк
  • 25 років — час одного покоління. Я пам’ятаю себе частиною покоління, яке зустрічало Незалежність у 1991-му й свідомо робило свій вибір на користь вільної України. 25 років тому нам було важливо, щоб Україна просто була. Сьогодні я відчуваю себе частиною покоління, якому мало, щоб Україна просто була. Нам важливо реалізувати унікальний шанс створити нову країну — Україну Гідності.
    24 серпня, Павло Клімкін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа в киеве вакансии, прогноз погоды в чернигове, новини дня, Ясно будет в выходные на всей территории - Синоптик
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено