Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 березня, 2017   ▪   Єлизавета Гончарова   ▪   Версія для друку

Чи є про що пам’ятати на Донбасі?

Чи цю війну, як і інші криваві сторінки, краще якнайшвидше забути — навіщо пам’ятати всі жахіття обстрілів, зраду близьких та втрату найрідніших?
Чи є про що пам’ятати на Донбасі?

Кажуть, підсвідомість сама це зробить, навіть якщо ти намагатимешся тримати в полі зору всі події свого минулого, писати їх чорним по білому чи білим по чорному. Або спогади перетворять тебе на митця, у якого не буде вибору. Як саме зберегти правду в пам’яті не тільки конкретної людини, а й наступного покоління, у Бахмуті дискутували на арт-заході «Мистецтво в часи змін та конфліктів», провести який запропонувала агенція «АртПоле». І мешканці прифронтового міста шукали відповіді в багатовіковій історії Донбасу, яка, на жаль, теж трансформувалася в колективній пам’яті багатьох поколінь.

«Як ви про це говорите? Чи не розмовляєте про це зовсім?» — запитала аудиторію авторка перформансу Ольга Михайлюк. Питання табуювання теми війни саме на Донбасі лежить не тільки в площині психологічних трагедій: до них тут майже всі ставляться як до жахливої, але буденності. І розмовляти про те, що щодня розгортається на твоїх очах, багатьом здається зайвим. Але, хоч як дивно, з роками очевидних подій полярність прийняття зберігається: тут досі можна чути розповіді про «ворогів», «військових від тієї сторони» й безособові речення про «агресію та воєнні дії», незважаючи на те що саме тут отримати матеріальні докази присутності російських військ дуже легко. Пам’ять про генетичну спорідненість із сусідами стає майже фізичною перепоною для прийняття факту їхньої агресії. Тому оминають цю тему вчителі та працівники культури, журналісти й чиновники. І вже лунають вигуки: а чи є взагалі про що пам’ятати на тлі конфлікту на Донбасі, можливо, потрібно стерти все це як ганебний досвід мешканців регіону?...

«Коли мене запросили на День добровольця в одну зі шкіл, діти читали історії про добровольців із Тернопільщини та Львівщини, які вони знайшли в інтернеті. Бо так наказала вчителька, яку, мабуть, просто змусила проводити цей виховний захід директорка. Я запитала: чи знають вони, що одним із перших загиблих на нинішній війні добровольців був наш земляк із Бахмута, хлопчина з позивним Рейдер, який до війни був одним із найактивніших дописувачів української Вікіпедії? Ні, не знають. Бо їм про те ніхто не казав, тому що історія нашого земляка — це ті факти, які вже не заперечити, бо це про нас, на них має спиратися наша історія», — каже бахмутчанка Світлана Кравченко.

Читайте також: Лист із сімдесятих

Саме про такі факти, на яких тримається історія правди, розповіла директорка Бахмутського краєзнавчого музею Олена Смирнова: «Нещодавно в нас з’явився унікальний експонат — поштова марка, яка була зроблена в Російській імперії, а погашена в Бахмуті 100 років тому — увага — українським тризубцем! Тобто символом, який у той час був офіційним. Ця марка, до появи якої в нашому музеї долучилося дуже багато людей з України і не тільки, майже перевернула всі попередні тлумачення подій часів УНР у Бахмуті. Завдяки малесенькому клаптику папірця ми можемо достеменно стверджувати, що в той час у нашому місті була офіційна Українська держава!».

Багато дискусій точиться навколо питання етичності співіснування пам’яті та сьогодення: чи потрібно все перетворювати на постаменти та пам’ятки, чи історія повинна існувати поруч? У Бахмуті ця суперечність існує щодо великої трагедії часів Другої світової: посеред великого підземного підприємства, яке випускає всесвітньо відомий ігристий напій, який асоціюється з радістю та безтурботністю, є Стіна плачу. Раз на рік це підприємство не працює: у день, коли в цих шурфах гіпсових копалень було живцем замуровано понад 2 тис. містян, сотні бахмутчан приходять туди задля пам’яті. І навіть природа не дає забути ту трагедію: тільки на цьому місці крізь гіпс постійно проступає волога.

Але є й інший приклад, який, на думку істориків, змушує історію ходити по колу. Посеред парку стоїть привид — майже зруйнований будинок, який за час свого існування був наповнений страхом та горем. Тут катували людей представники всіх авторитарних режимів. Із цих підвалів через усе місто людей вели до гіпсових копалень.

Читайте також: Токсичність віртуальної анонімності

«Власником будинку є Міністерство внутрішніх справ, тому нічого з ним зробити не можна. Вперше за десятиріччя нам вдалося домогтися дозволу подивитися, що діється в цих підвалах. До того вхід був суворо заборонений. Очікували побачити що завгодно, але ми там не знайшли історичного сміття, тільки сучасний мотлох. Ось поки ми замовчуватимемо й закидатимемо сміттям наші трагедії, так і ходитимемо по колу: 1942-й — 2014-й, 1942-й — 2014-й... Я не знаю, чи це доречно, але ми зробили б тут великий виставковий зал для проведення різних акцій, інсталяцій, перформансів. Перше, що запланували, — винести сміття й організувати символічну ходу від цих підвалів до шурфів у день трагедії», — каже директорка музею.

Щоб утримати мить істини в історії, у музеї збирають експонати про сучасність. Уже відкрилася зала, де можна побачити листівки часів спротиву окупації міста чи фото копання місцевими мешканцями окопів біля Бахмута. Чи стануть ці спогади історією Донбасу, чи будуть замінені іншою інформацією, яка в якийсь час виявиться зручною потрібним людям, — це, мабуть, питання не минулого, а майбутнього.

 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • В останній день роботи Форуму видавців у Львові Тиждень.ua поговорив з відомим британським юристом-міжнародником Філіпом Сендсом – автором нон-фікшну про Львів, у якому, на додачу до магістральної теми історичної пам’яті й забуття, піднімаються й болючі питання щодо українського минулого часів Другої світової війни.
    22 вересня, Олена Кухар
  • Як упорядкувати медійний простір, не зазіхаючи на свободу слова
    22 вересня, Денис Казанський
  • Протягом поточного півріччя, з липня до грудня 2017-го, Естонія головує в Раді Європейського Союзу. З міністром закордонних справ країни під час його візиту до Києва Тиждень обговорив позицію Естонії в питанні розташування миротворців у Східній Україні, очікування від наступного саміту Східного партнерства, а також відносини між Україною та Естонією й Україною та ЄС.
    22 вересня, Анна Корбут
  • Є проблемка. Смішна, якщо розглядати її в контексті міста, у якому вже три роки йде війна. Але якщо подивитися на це питання в масштабах невеликої родини, статок якої нижче середнього, проблема виявляється великою та серйозною.
    22 вересня, Вікторія Малишева
  • На запитання, чи змінилося щось у їхньому житті через оголошене перемир’я, мешканці маленького селища Піски, яке входить до складу горлівського Зайцевого, відповідають гіркою посмішкою. І перепитують: про яке саме з колись оголошених ідеться? Бо щодня вони відчувають різні відтінки цього дивного явища, якого насправді немає...
    21 вересня, Єлизавета Гончарова
  • Через несприйняття Трампом домовленостей Барака Обами з Тегераном світ може стати небезпечнішим
    21 вересня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено