Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
18 березня, 2017   ▪   Вікторія Малишева   ▪   Версія для друку

Історія однієї вулиці

Про Луганськ часто говорять як про «край трударів». І це не висока патетика, аби посилити ефект від подальшої розповіді та викликати співчуття.
Матеріал друкованого видання
№ 11 (487)
від 16 березня
Історія однієї вулиці

 Ділянки на моїй вулиці й на вулицях навколо купували будівники великих заводів, завдяки яким понад 200 років тому й було покладено початок Луганську як промисловому місту. Серед моїх сусідів ніколи не було людей інтелігентних професій, а були переважно зварювальники, будівельники, електрики, слюсарі. Здається, робітничий фах поколіннями передавався у спадок. Так, якщо дід був теслярем, його сини теж із великою імовірністю ставали теслями, як і батько.

Заводів навколо було безліч. Люди охоче йшли працювати на ці гіганти промисловості, аби отримувати пристойну зарплату, піти на пенсію по «гарячій сітці», мати відзнаки, як-от ветеран праці або власна фотокартка на дошці пошани заводу. Це було цілком нормально. Діти заводчан мали босоноге, але абсолютно щасливе дитинство. Крали яблука в колгоспних садах, що простягалися на кілометри, грали у футбол та пірнали з греблі у швидкоплинну тоді річку Луганку. Так вчили плавати всіх. А річка під греблею була така глибока, що не всім вистачало дихання та сміливості на ті спроби.  

Читайте також: Соціальний ліфт

Усі будинки в моєму краї схожі, ніби близнюки: малі, одноповерхові. Раніше їх зводили з мергелю — білого каменю, який добували в кар’єрі неподалік. Будівництво завжди було дорогим, тому будинки на чотири вікна завжди були ознакою багатства.

Мабуть, і раніше не всі хотіли повторювати долю батьків — прагнули вивчитися й вирватися з краю великих заводів та важкої праці. Якщо діти закінчували виші, вони не поверталися більше в наш край. Їхали підкорювати великі міста, ставали в чергу на квартири. Батьківські домівки відвідували лише доти, доки були живі батьки, а потім продавали їх, ділили спадок із братами й згадували наш димний край хіба у снах. А взагалі ті старі білі домівки зберігають багато чого. Є і мідні двірні ручки, і шафи з різьбою, і ікони в темних окладах, і посуд із тонкої порцеляни… Уявіть лише все це. Скрині досі зберігають вишиванки та весільні рушники — нікому вже не потрібний скарб сторічної давності.

Влітку 2014-го з моєї вулиці мало хто поїхав. Не було за що, не було куди, а головне — ніхто не міг облишити все своє нехитре майно — одноповерхові хати на три або чотири віконця. Подумайте тільки, люди ставили дорожче за своє життя ті самі безцінні коштовності — свої старі домівки. На моїй вулиці мало хто може говорити довго та красиво. Можуть ремонтувати, будувати, зварювати, а ось говорити довго та красиво не можуть. І поїхали з вулиці всі ті, кому ті безцінні домівки дісталися легко — у спадок або за невеликі гроші. Ті, хто виріс тут і провів усе життя, трималися за них так, ніби своїм життям мог­ли зберегти життя таких уразливих велетнів зі свого дитинства. Заклеювали хрест на хрест вікна, закладали їх мішками з піском, рятували найдорожче. Самі вже як могли рятувалися, а от свої домівки жаліли до сліз. На сусідню вулицю снаряди прилітали багато разів. Вибиті шибки, обвалені стріхи. На нашій вулиці згорів сарай і багато будинків лишилися без скла, ворота стали як решето. Люди ховалися на підлозі, у льохах. При цьому поралися як могли на грядках, пекли хліб, консервували помідори й огірки, яких було безліч того літа. Вижили. Хоча й не всі. Багато хто помер одразу після. Те літо пережили, а сил на мир уже не вистачило.  

Читайте також: Шлях до себе

Якщо ви спитаєте у моїх сусідів, чи хочуть вони жити краще, усі скажуть, що, звісно ж, хочуть: краще харчуватися, краще вдягатися, допомогти дітям та онукам. А ще купити ліки, відремонтувати дім та багато іншого. Але чи ходив хтось із моїх сусідів на референдум чи мітинги? Навряд чи. Мало хто піде кудись у свій вихідний просто так. У всіх є робота — городи. Вірять собі, своїй праці. Знають, що взимку годуватимуть літо та врожай, а не примарні обіцянки. Звичайно, якщо прийдуть агітувати, ні­хто не сперечатиметься, але при цьому навряд чи вийде з дому. А ще про матеріальні можливості моїх сусідів дуже яскраво свідчить те, як усі ми бігли по продуктову допомогу, яку невідомо хто давав нам тричі: крупи, консерви, олія, тушонка. Люди бігли так, ніби то було спасіння одразу від усього. А потім дали ще нове скло замість розбитого того літа, дали цеглу та дошки, кому було потрібно. А комусь навіть нові пластикові вікна дісталися задарма як компенсація втрат. Сказати, що хтось став щасливішим від того, не можу. Людей не повернути. Навіть той згорілий сарай, у якому був скарб довгого життя його власників, чомусь шкода до сліз. А ще шкода заводів, тих велетнів, із яких починалося місто та які загинули першими. Торкаються трубами хмар, чекають чогось. Цілими днями за річкою на тих старих заводах чути болгарку: вивозять по цеглині, викопують метал, їдуть вантажівки вночі повз ті самі домівки, з яких починалося місто та які були органічним продовженням заводів-велетнів, промислової основи нашого краю.

У кожному будинку на нашій вулиці втрати: діти, які шукають кращої долі подалі від Луганська, немічні старі, важке життя. А ще дірки на воротах, по-старечому закладені ситцем. Мабуть, із тих самих скринь, у яких зберігається скарб усього життя.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Експертиза, яка дає змогу вийти за межі лише виробництва культурного проекту й піднятися до рівня стратегування і, що головне, втілення тих стратегій у життя, — це дуже рідкісна річ в українському культурному середовищі. У наших реаліях навіть міністр культури має бути бодай трохи митцем, але чомусь не обов’язково професійним менеджером і політиком, здатним аналізувати статистичні дані, розуміти політичні наслідки слів та дій, а також передбачати ефективність інвестицій.
    18 листопада, Тетяна Філевська
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
  • Запекла боротьба точиться навколо Укрзалізниці з моменту перетворення її на ПАТ у жовтні 2015-го. За цей час там п’ять разів міняли керівників, вона виводилася з підпорядкування Мінінфраструктури й повернулася назад. Усе це відбувається на тлі корупційних скандалів, реформаторських невдач і зростання збитковості. Проблеми УЗ виходять далеко за межі владних кабінетів і корпоративної бухгалтерії, оскільки вона забезпечує 50% усіх пасажирських і понад 80% вантажних перевезень країни. І якщо найближчим часом там не почнуться ґрунтовні реформи, вона може стати серйозною перешкодою для розвитку країни.
    17 листопада, Максим Віхров
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.