Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
4 березня, 2017   ▪   Вікторія Малишева   ▪   Версія для друку

Шлях до себе

До війни в мене було три роботи. Приятель жартував: «Проблему безробіття в місті можна вирішити, якщо звільнити тебе бодай із двох».
Матеріал друкованого видання
№ 9 (485)
від 2 березня
Шлях до себе

Усі знайомі підсміювалися: стільки працювати, не жити вдома й мати від усього задоволення — як це? А мені подобалося таке життя. Єдине, що пригнічувало, — це певна система обов’язків: усе, що вміла, робила вже сім років. І, сидячи в теплому кабінеті в компанії приятельок-колег, іноді сумувала: надто вже все в моєму житті стабільно. До найближчого свята закупимо продукти із запасом, відзначимо трохи у відділі, а потім знову до праці. Навіть народження дитини нічого не змінило в моєму житті: трудилась як раніше. Колись одна з керівниць запитала пошепки, чи не примушує мене хтось працювати аж стільки. Річ у тім, що від усієї тієї діяльності я відчувала певне задоволення. Зарплата, колеги, обов’язки, звіти…

Улітку 2014-го треба було приймати якесь рішення. Їхати, вивозити дитину, але… У мене все ще були робóти, на які ходила. Гадаю, я дуже відповідальна, у чомусь навіть до безглуздя. Наприкінці липня, коли вже майже не було світла, мені зателефонували й сказали, що мій відділ закрито, тож ходити на роботу більше не потрібно. До того ж звільнили нас першим днем місяця, а повідомили про це лише в останніх числах. Уявіть собі людину, яка бігла кудись постійно в певному темпі, а потім з’ясовується, що їй нікуди не треба було квапитися. У мене почався справжнісінькій абстинентний синдром, бо, як виявилося, від роботи я мала залежність. Мені необхідно було щось робити, кудись іти…

Читайте також: Наелектризована атмосфера

Але на двох інших роботах я була у відпустці. Удома хотілося на стіну дертися від усього: спеки, безробіття, браку світла й води, невідомості всього, що діялося… І, знаєте, сталася дивна річ, про яку навіть подумати ніколи не могла. Я стала помічати, наскільки важливою є для своєї невеличкої родини. Мій малюк не змінив ставлення до мене, але був щасливий від того, що я з’явилася нарешті в його дитячому житті. Синові куди важливіша була присутність поруч із ним мами, а не її стабільна робота, посада чи амбітні плани… Хоча я зрозуміла це не відразу. Потім мені було дуже лячно. Гроші, які відклала на відпустку, почали танути: надто дорого коштувала їжа.

Я почала шалено боятися, що вже не можу прогодувати свою родину. Хто я? Без своїх робіт ніхто. І ставало ще страшніше. Зранку ходила шукати дитяче харчування, хліб, свічки. Їздила брати газети, аби не сидіти вдома. Мене мучило безсоння, і порятунком від нього був ранок. В одну з таких поїздок я випадково побачила батька своєї дитини. Він тягнув додому, обливаючись потом, автомобільний акумулятор… Перше, що відчула, — жаль: надто важко йому було. Але потім мені стало до болю шкода нас із сином: цей чоловік не дізнався, чи ми живі, чи потрібно нам щось, коли немає фактично нічого… І я немовби побачила світ інакше. Осягнула, наскільки вразливі ми були в цей час: моя стара мати, півторарічний син і я. Хоча й після цього не відчувала ненависті чи образи на нього. Ішов час. Я кидалася шукати роботу. Знову бігала містом по допомогу, воду, хліб… Шукала ліки від температури, медика, своїх роботодавців. Ходила пішки, лякалась обстрілів, носила воду… Багато чого ще.

Читайте також: Любов до «армії»

Відтоді минуло вже більш ніж два роки. І я точно знаю, що найлегша у світі вага — то вага моєї дитини на моїх руках, найсолодше — її дитячий молочний запах, найприємніше — обійми з нею, а найбільший із можливих страхів — за дитину… Ці два з половиною роки виявилися шляхом до себе. Без посад. Без кабінетів, бейджів, візиток, власного столу з комп’ютером, поваги керівників та оплачуваної відпустки. Без корпоративів та колег-приятельок.

Життя кожної окремої родини за ці два роки — певний шлях поразок та перемог. Один мій знайомий нарешті обійняв давно омріяну посаду, яку раніше зазвичай передавали у спадок. Чекати на неї він міг би ще років 30… І тепер щасливий, бо ж, попри все, реалізується професійно. Єдиний мінус — ця посада закрила йому в’їзд на неокуповані території. Але то була його лотерея. Моя колега довела всім, що може працювати будь-де й жити в будь-яких умовах, коли переселилася до Дніпра і знайшла омріяну роботу там. Друзі дістали російське громадянство й узяли іпотеку на двокімнатну квартиру терміном 25 років. То їхній щасливий квиток, вони в цьому певні. За колишніх умов життя ніхто із цих людей ніколи не дізнався б, чого він вартий насправді, як проявить себе в екстремальних умовах життя, який шлях обере. Чи хоче хтось із них повернення минулого? Навряд чи, бо втрати будуть уже набагато серйознішими, бо найбільше з їхніх досягнень — це шлях до себе.

Читайте також: Міфи про Москву і Станицю

А я… Нині я справді знаю, що зможу виховати свою дитину сама. Я певна в собі. І для цього мені не потрібно мати в тилу три роботи. І найсолодше у світі для мене — то сон поруч із моїм малям. Такий-от шлях до себе відстанню у два з половиною роки.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Кількість українських бранців на території Росії та окупованого Криму зростає, однак досі не налагоджено механізму переговорів про їх визволення
    28 березня, Станіслав Козлюк
  • Картина білої американської художниці, яка зображує загиблого чорношкірого підлітка, спровокувала бурхливу суперечку щодо того, чи має хтось право говорити про чужий травматичний досвід, а також вкотре спростувала філософську тезу, згідно з якою «автор помер».
    28 березня, Олена Кухар
  • Як комп’ютерні віруси зменшують боєздатність і чиє засоби убезпечитись від них
    28 березня, Юрій Лапаєв
  • Моє свідоме життя почалося на проспекті Миру, у панельній дев’ятиповерхівці під номером 54, де з балкона на шостому поверсі було видно чи не всеньке місто, бо тоді ще свічки новобудов не затуляли ані острівця на Південному Бузі, ані дальніх околиць Ракового, де жила моя бабуся та які можна було розгледіти в дитячий бінокль.
    28 березня, Юрій Даценко
  • Франція досить боязко ставиться до надання безвізового режиму для України через проблеми власної внутрішньої політики.
    27 березня, Алла Лазарева
  • Перший заступник міністра закордонних справ України Вадим Пристайко розповів Тижню про нещодавні переговори, що відбулися в Парижі в рамках “нормандського формату”, на які несподівано не приїхали представники РФ.
    27 березня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено